Розділ «Т V ^^ <»

Сперечання - карається. Анекдот “командир завжди правий, а якщо ні - дивися пункт перший”, для армії - неприємна реальність.

Ці, на перший погляд, очевидні речі створюють чималий дискомфорт для цивільної людини із підвищеною зарозумілістю -тобто для більшості успішних представників середнього класу.

Окрема тема - стосунки між військовослужбовцями. За власними спостереженнями, частини, що беруть участь в АТО, комплектують призовниками-резервістами та добровольцями, які або служили раніше, або мають вже певний життєвий досвід, тож “дідівщини” в чистому вигляді там немає. Проте стосунки між військовими далеко не ідилічні.

У середовищі, де всі рівні і де всі попередні умовності втратили силу, ініціативу зразу ж намагаються захопити грубіяни та асоціальні типи, які мало чого досягай в житті попередньому.

Ситуація підсилюється тим, що армія у нас переважно “робітничо-селянська”, більшість солдатів і сержантів призвані з сіл та райцентрів - мешканців великих міст і людей з вищою освітою серед них доволі мало.

Призвані до армії хлопці вишуканістю манер не відрізняються, у вирішенні питань люблять покладатися на грубу силу, не надто полюбляють “городян” та “освічених” й, до речі, -далеко не всі у захваті від того, що їх вирвали з мирного життя та кинули захищати Вітчизну. Конфлікти - неминучі.

У добровольчих загонах ситуація не краща. Вона - інша. З одного боку, люди там справді більш мотивовані до служби. З іншого, під виглядом добровольців в батальйони набивається чимало любителів легкої наживи, людей з нестабільною психікою та кримінальними замашками й минулим. І на відміну від армії, з добровольчих загонів проблеми на очі громадськості потрапляють украй нечасто. Комбати добровольців цього не люблять.

Причина проста - на фронті все зрозуміло, тут свої - там ворог. У тилу, з одного боку, ти наче й не воюєш, з іншого - ворожий обстріл, теракт або напад диверсійної групи може статися щомиті. Постійна напруга виснажує ще гірше за бойовий вихід.

Похідним від напруги, за наявності монотонної роботи, стає, так би мовити, “фронтова нудьга”, коли у час, вільний від нарядів та караулів, людину охоплює апатія та сум, які помалу переростають у депресію. Страх за власне життя повільно пробирається в серце, й водночас кожна людина залишає за собою якісь справи та сім'ю, від яких відірвана і за якими сумує. Нудьга стає почасти причиною алкоголізму.

Пиятика на фронті - це справжня біда. Польових п'яниць не дарма називають “сінегалами” та “аватарами” - видно їх здалека, “вічно синіх”. Почавиш пити, зупинитися вони просто не можуть, поки мають, що пити. Варто покинути - навколишні проблеми накривають з головою і гнуть додолу.

Бойові. Про те, як на психіці людини відбивається перебування у бою, написані наукові роботи, психологам добре відомі терміни “бойова психічна травма” і “посттравматичний стресовий розлад”. Людині властиво боятися, і страх робить зі свідомістю інколи нечувані речі.

В одній частині був випадок, коли боєць ледь не кожної ночі просився в секрет. Те, що було спершу сприйнято як надмірну тягу бійця до пригод, виявилося страхом за життя - боєць помітив, що обстрілюють переважно пункт опору, секрети ж під вогонь майже не потрапляли. Хоча в разі ворожої атаки... Але страх зламав здатність мислити критично.

Власний страх у бою кожен долає по-різному. За власним враженням - простіше за все там людям віруючим, переконаним націоналістам і тим, хто жадає помсти за убитого товариша, - для них ситуація завясди зрозуміла і сумнівів не викликає. Більшість же просто морально відмежовується від пережитого, пам’ятаючи лише веселі моменти.

Людина здатна звикнути до всього, в тому числі і до війни. Якщо первинний страх подолано - вона звикає і до ворожого вогню, і до смертей, і до злигоднів. Тут її чекає ще одна пастка - переконаність в тому, що вона “заворожена” або що “її куля ще не відлита”.

Випадки, коли солдат гине через те, що під час обстрілу не заховався в бліндаж або піднімається в атаку на повний зріст, бо “мене кулі й осколки не беруть”, - не те щоб часті, але трапляються. Бажання вдати з себе нормандського берсерка, або козацького характерника ні до чого хорошого не доводять.

У принципі, досвід ветеранів багатьох війн доводить - якщо при нинішній інтенсивності і характері бойових дій людина не дала собі опуститися, впасти в пиятику або в дурне вихваляння, якщо вона дотримується правил безпеки і твердо знає, чого хоче (частіш за все - повернення до рідних), війну, як правило, вона переживе. Про тих, кому за цих умов пережити не вдалося, говорять: “не пощастило”, або “доля така”.

Виклик третій. Там не воюють.

Та проблеми не залишаються на останньому блокпосту. Повернувшись до дому, колишній солдат швидко помічає, що на нього ніхто не звертає уваги, від його форми відвертаються і що, за винятком друзів, рідних та кількох сусідів, його повернення ніхто не помічає.

Стає очевидно, що в рідному місті чи селі люди весь цей час жили таким самим життям, як і до його відбуття на війну, що весь цей час вони спокійно працювали над власним добробутом, і що курс долара цікавить їх набагато більше того, що солдат повернувся додому живий. Виникає пекуче відчуття кривди: “Як же так? Я ж їх захищав!”.

До кривди додається відхід від постійної фронтової змобілі-зованості, розслабленість, а з ними разом - усвідомлення всього щойно пережитого. Починають мучити питання типу: “Якщо там убивають, як вони можуть тут жити мирно?”, “Так багато чоловіків на вулиці — чому вони не в армії?”. Виникає сумнів, чи була потрібна ця жертва і, як похідне, - злість на тих, хто на війні не був.