Розділ «Про належність і допустимість доказів»

Питання достовірності, допустимості, належності фактичних даних та вирішення питань недопустимості доказів визначаються під час їх дослідження, а процесуальні рішення щодо них, як правило, приймаються у нарадчій кімнаті. У разі встановлення очевидної недопустимості доказу під час судового розгляду суд негайно визнає цей доказ недопустимим, що тягне за собою неможливість його дослідження або припинення його дослідження в судовому засіданні. Сторони мають право під час судового розгляду подавати клопотання про визнання доказів недопустимими (ч. 1 — 3 ст. 89 КПК).

Джерело фактичних даних (відомостей) також повинно оцінюватися як допустиме, тобто таке, щодо використання якого кримінальний процесуальний закон не містить заборон (наприклад, не відповідають умові допустимості такі джерела фактичних даних, як показання захисника, священнослужителя, лікаря, і т. п., які надають інформацію, яка стала їм відома у зв’язку з виконанням професійних обов’язків; свідок, який не може пояснити первинне джерело відомостей, що повідомляються; не є допустимим джерелом фактичних даних анонімний лист тощо).

Конституційний Суд України у своєму рішенні зазначив, що перевірка доказів на їх допустимість є найважливішою гарантією забезпечення прав і свобод людини і громадянина в кримінальному процесі та ухвалення законного і справедливого рішення у справі.

Визнання доказів (фактичних даних) недопустимими

Визначившись із правовою позицією у справі, адвокат разом із клієнтом вирішує тактичні завдання, спрямовані на вирішення обраної позиції у справі. До них належать і питання з’ясування належності, достовірності і допустимості доказів та виявлення недопустимих доказів.

Щодо дослідження доказів адвокатами напрацьована певна технологія, яка повинна бути ув’язана також із рішеннями ЄСПЛ:

— чи належним є джерело одержання доказу;

— чи належить доказ до предмета доказування;

— чи одержано доказ правомочним суб’єктом відповідно до КПК;

— чи дотримана процесуальна форма одержання доказу;

— чи не був порушений процесуальний порядок його одержання;

— чи були дотримані права підозрюваного, обвинуваченого при одержанні доказу;

— чи не є доказ внутрішньо суперечливим та чи не суперечить він іншим доказам з точки зору місця, часу, змісту;

— чи досліджені докази складають достатню сукупність для прийняття процесуальних рішень судом;

— чи є підстави для визнання наявних у справі доказів недопустимими;

— чи є можливість поставити під сумнів докази обвинувачення при проведенні прямого і перехресного допиту;

— чи дотримані вимоги щодо фіксації процесуальної дії за допомогою технічних засобів.

У будь-якому разі необхідно якнайшвидше ставити питання про недопустимість доказів, якщо є підстави, передбачені ст. 87, 88, 89, 97 КПК, готуючи до цього суд. Так, зокрема, вважає американський адвокат Джеррі Спенс, який протягом 40 років не програв жодної справи.

За правилами КПК 2012 року сторони під час досудового розслідування збирають матеріали (фактичні дані), які на етапі судового провадження в умовах змагальної судової процедури визнаються доказами судом.

Критично оцінюючи КПК, науковці наголошують, що він є «гібридом процесуальних моделей» (В. Точиловський), проектна робота якого «точилася не на підставі добре відпрацьованої теоретичної моделі кримінального процесу, а радше методом пошуку та еклектичного склеювання фрагментів процесуальних порядків різних типологій» (В. П. Гмирко)[17].