Розділ «Стаття 16. Здійснення державних (місцевих) запозичень та управління борговими зобов’язаннями»

Органи державної влади – система установ, що здійснюють публічну політичну владу на засадах поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову. Єдиним органом законодавчої влади є парламент – Верховна Рада України. Владу глави держави здійснює Президент України. Органами виконавчої влади є Кабінет Міністрів України, міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, органи виконавчої влади Автономної Республіки Крим, державні органи, що регулюють діяльність суб'єктів природних монополій і ринок цінних паперів, державні органи приватизації, місцеві органи виконавчої влади. Органами судової влади є Конституційний Суд України та судові органи, що входять до системи судів загальної юрисдикції.

До органів місцевого самоврядування належать сільські, селищні та міські ради, а також районні та обласні ради, які представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст.

5. Згідно з постановою Кабінету Міністрів України про здійснення запозичень, Міністр фінансів за дорученням Кабінету Міністрів має право брати зобов’язання від імені України відповідно до бюджетних призначень, установлених: 1) у Законі про Державний бюджет України; 2) у пп. 1 ст. 16 Бюджетного кодексу. Такі зобов’язання можуть передбачати відмову від суверенного імунітету. Суверенний імунітет – це право суверенної держави не виконувати рішень органів влади інших держав. Цей принцип ґрунтується на понятті суверенної рівності, закріпленому Статутом ООН 1945 р. і розтлумаченому в Декларації про принципи міжнародного права 1970 р. Водночас у процесі розширення торгівельних і фінансово-кредитних відносин виникла необхідність відмови від суверенного імунітету в окремих випадках, що у 2004 році було закріплено Конвенцією ООН про юрисдикційний імунітет держав та їхню власність. Відповідно до ст. 7 цього документа, держава не може посилатися на імунітет від юрисдикції при виникненні спорів у суді іншої держави з будь-якого питання чи справи, якщо ця держава надала чітку згоду на здійснення цим судом юрисдикції щодо вирішення такого питання чи справи відповідно до: 1) міжнародної угоди; 2) контракту в письмовому вигляді; 3) заяви в суді чи звернення в письмовому вигляді в рамках конкретної справи. Оскільки Україна не ратифікувала зазначеного вище документа, право відмови Міністра фінансів України від суверенного імунітету при врегулюванні спорів щодо погашення взятих державою зобов’язань передбачене в Кодексі.

6. Відповідно до ч. 1 ст. 23 Кодексу, будь-які бюджетні платежі з бюджету здійснюються лише за наявності відповідного бюджетного призначення. Відповідно до пп. 8 ст. 1 Кодексу, право надавати бюджетні асигнування надається цим Кодексом та Законом про Державний бюджет України. Виникнення об’єктивних обставин (зростання плаваючої відсоткової ставки, зниження курсу національної валюти) може призвести до зростання бюджетних витрат, не передбачених у відповідних бюджетах. Тому, з метою уникнення технічного дефолту, Кодексом передбачене право здійснювати платежі з бюджету на обслуговування та погашення боргу Міністерством фінансів України (місцевим фінансовим органом) незалежно від бюджетних призначень, встановлених у Законі про Державний бюджет України (у рішенні про місцевий бюджет).

Передбачена Кодексом процедура інформування Міністерством фінансів Кабінету Міністрів про очікуване перевищення витрат на обслуговування та погашення державного боргу над обсягом коштів, визначених Законом про Державний бюджет України, а також внесення змін до закону про бюджет, є складовою загальної організаційної системи складання та виконання Державного бюджету.

7. Операції з обміну, випуску, купівлі, викупу та продажу боргових зобов’язань Міністерством фінансів України (Верховною Радою Автономної Республіки Крим, міською радою) належать до методів активного управління державним боргом, що спрямовані на зменшення боргових виплат із бюджету та утримання під контролем боргових ризиків.

Обмін боргових зобов’язань – це правочин із викупу та одночасного випуску взамін інших, менш витратних в обслуговуванні, боргових зобов’язань.

Випуск (емісія) відповідно до Закону України «Про цінні папери та фондовий ринок» від 23 лютого 2006 р. №3480 – це установлена законодавством послідовність дій емітента щодо випуску та розміщення емісійних цінних паперів. До операцій, що здійснюються з метою економії бюджетних коштів, належать правочини з випуску лише тих боргових зобов’язань, що емітуються з метою заміщення раніше викуплених, більш витратних в обслуговуванні боргових зобов’язань.

Викуп – придбання емітентом у власників оплачених ними облігацій цього емітента, здійснюване після закінчення строку розміщення та/або під час обігу облігацій. У такому разі передбачається, що викуплені Міністерством фінансів України (Верховною Радою Автономної Республіки Крим, міською радою) облігації буде анульовано. Згідно з міжнародною банківською практикою, а також постановою Правління Національного банку від 15 березня 2004 р. №104, якою було затверджено методику системи оцінки ризиків, термін «викуп» вживається також як одна з частин операції РЕПО (від англ. repurchase agreement).

Купівля боргових зобов’язань – придбання емітентом у власників оплачених ними облігацій цього емітента, здійснюване після закінчення строку розміщення та/або під час обігу облігацій, які надалі можуть бути повторно виставлені на продаж.

Продаж боргових зобов’язань – повторна реалізація раніше куплених боргових зобов’язань. У такому разі операції з купівлі та продажу боргових зобов’язань є різними, формально не пов’язаними правочинами.

8. З метою ефективного використання бюджетних коштів Міністру фінансів України за погодженням із Національним банком України (керівнику місцевого фінансового органу за рішенням Верховної Ради Автономної Республіки Крим, відповідної місцевої ради) надається право розміщувати тимчасово вільні кошти єдиного казначейського рахунку та кошти в іноземній валюті (тимчасово вільні кошти місцевих бюджетів) на депозитах або проводити з ними операції зворотного РЕПО. Зворотне РЕПО – угода про придбання цінних паперів, емітованих державою (Автономною Республікою Крим, відповідною міською радою), із подальшим їх поверненням, є дзеркальним відображенням прямого РЕПО. У міжнародній практиці є три підвиди операцій РЕПО: 1) класичні операції РЕПО; 2) угоди з продажу та зворотного викупу цінних паперів (sell/buy – back, buy/sell – back); 3) використання цінних паперів як забезпечення при наданні кредиту (collateralized lending). Спільним для цих операцій є обмін на короткий термін цінних паперів на грошові активи. Однак юридичні наслідки такого обміну у всіх трьох випадках різні. Класичні операції РЕПО зазвичай укладаються на основі Типового договору про операції РЕПО, розробленого Міжнародною асоціацією учасників фондових ринків спільно з Американською асоціацією учасників ринку облігацій. Умови класичного РЕПО передбачають:

Ø отримання кредитором у власність на певний термін цінних паперів, які він має право використовувати у своїх цілях аж до визначеного терміну їх повернення;

Ø на першому етапі обмін готівки на цінні папери здійснюється із певним заниженням вартості цінних паперів, що відображає прагнення кредитора в разі невиконання контрагентом зобов’язань реалізувати цінні папери в будь-який момент, незважаючи на поточну фазу коливання вартості цих цінних паперів. При цьому, що вища варіація вартості цінних паперів – то більше їхня вартість за поточними цінами перевищує суму кредиту (margin);

Ø можливість заміщення за згодою контрагента конкретного виду цінних паперів на інший, схожий за характеристиками. При цьому друга сторона може вимагати підвищення відсоткової ставки за наданими коштами;

Ø нараховані відсотки, що припадають на період дії РЕПО, кредитор – тимчасовий власник цінних паперів – одразу перераховує на рахунок позичальника коштів.

Угода з продажу та зворотного викупу цінних паперів відрізняється від класичних операцій РЕПО таким:

Ø класичне РЕПО передбачає укладання угоди з використанням типового договору, а угода про зворотний викуп цінних паперів може укладатися як на основі типового договору, так і без нього;

Ø нараховані за цінними паперами відсотки не повертаються позичальнику – їхньому первинному власнику, а входять у ціну залучення коштів;

Ø немає можливості обміну одного виду цінних паперів на інший;