Розділ 30 Основи конституційного право Японії

Відповідно до положень ст. 41 Конституції Японії «Парламент є вищим органом державної влади і єдиним законодавчим органом держави». Компетенція Парламенту в Конституції спеціально не визначена, якщо не вважати окремих її положень, які передбачають регулювання тих чи інших питань законом. Однак слід зауважити, що японський Парламент користується невизначеною компетенцією. У всякому разі він здійснює законодавчу владу, затверджує бюджет, контролює діяльність уряду, здійснює суд у порядку імпічменту щодо тих суддів, проти котрих відкрита справа про зміщення з посади.

Порядок роботи Парламенту регулюється Конституцією Японії, Законом про Парламент 1947 p., Регламентом Палати представників 1947 p., а також Регламентом Палати радників 1949 р.

Японський Парламент складається з двох палат — Палати радників та Палати представників. Палата радників складається з 252 членів, яких обирають терміном на 6 років, з переобранням половини складу кожні три роки. Палата представників обирається на 4 роки в кількості 500 депутатів. Палата представників може бути достроково розпущена актом Імператора на вимогу уряду, а верхня палата розпуску не підлягає.

Парламент формується шляхом загальних і прямих виборів. Конституція встановлює загальне виборче право для повнолітніх, таємне голосування, недопущення дискримінації у виборчих правах за ознаками раси, статі, релігії, соціального стану, освіти, майнового стану та доходів (ст. 44).

Питання, які стосуються виборів, регламентуються Законом про обрання на публічні посади 1950 р. із подальшими змінами (останні — в 1994 р. — встановлення нової системи виборів до нижньої палати). Відповідно до цього законом активне виборче право на виборах до обох палат надано громадянам у віці від 20 років, які проживають у виборчому окрузі не менше трьох місяців і внесені до списків виборців, пасивне — від 25 років для Палати представників і ЗО років для Палати радників. Кандидат вносить грошову заставу, яка не повертається в разі неотримання їм певного мінімуму голосів. Основу парламентської виборчої системи складає змішана система, яка поєднує в собі елементи мажоритарної і пропорційної систем.

До 1996 р. вибори до Палати представників проводилися за системою середніх виборчих округів. 21 листопада 1994 р. був прийнятий Закон про малі виборчі округи, який дозволив визначити кордони округів відповідно до пропозицій Комісії Палати представників щодо демаркації кордонів виборчих округів. Останні вибори проходили за новою виборчою системою, згідно із якою 300 депутатів обираються по одномандатним округам, а 200 — по 11 регіональних блоках відповідно до списку політичних партій пропорційно отриманим голосам. За такою виборчою системою кожен виборець має два голоси.

Палата радників також обирається за змішаною системою. 152 радники обираються від 48 багатомандатних округів (2–8 радників від округу). Крім того, створюється загальнонаціональний округ, в котрому виборці голосують за одну з політичних партій. Обрані від цього округу до палати 100 радників відбирають із кандидатів, які раніше були включені кожною партією до свого списку, пропорційно кількості набраних кожною партією голосів. Таким чином, виборець один голос віддає за конкретного кандидата, а другий — за політичну партію.

В Японії діють жорсткі правила передвиборної агітації. Вона триває тільки 12 днів (до змін 1994 р. — 2 тижні), передбачено одне радіо- та телезвернення кандидата протягом не більше п'яти з половиною хвилин за рахунок бюджету. Агітація виборців по домівках, а також агітація проти інших кандидатів заборонена.

Депутати та радники мають вільний депутатський мандат, і питання про недійсність його вирішується 2/3 голосів відповідною палатою. Члени палат не несуть відповідальності у зв'язку із своїми промовами, висловлюваннями і голосуванням у палатах, користуються обмеженим депутатським імунітетом.

Закон про Парламент встановлює наступні види парламентських сесій: чергові (ст. 10), надзвичайні та спеціальні (ст. 11). Чергові сесії Парламенту скликаються один раз на рік, у грудні, і тривають 150 днів (ще їх називають бюджетними сесіями). Рішення про скликання надзвичайної сесії Парламенту приймає Кабінет міністрів за вимогами 1/4 загальної кількості членів однієї з палат (ст. 53). Необхідність скликання спеціальної сесії виникає у випадку розпуску Палати представників і триває вона протягом ЗО днів із дня чергових виборів до палати. Оскільки з розпуском Палати представників Палата радників теж закінчує свою роботу, то Кабінет міністрів може скликати надзвичайну сесію Палати радників. Однак, якщо її рішення не будуть прийняті Палатою представників протягом 10 днів із дня їх засідання, то вони втрачають силу.

Засідання палат є відкритими, однак інколи проводяться і закриті засідання у випадках, якщо резолюція про це прийнята 2/3 голосів присутніх членів (ст. 62 Закону про Парламент). Кожна палата веде протоколи своїх засідань. «Ці протоколи повинні друкуватися і розповсюджуватися для ознайомлення за винятком тих протоколів, котрі визнаються секретними» (ст. 57 Конституції).

Кожна палата обирає на весь термін повноважень головуючого, його заступника, тимчасового головуючого, головуючих постійних комісій та генерального секретаря палати (ст. 58 Конституції). Головуючі палат та їх заступники виконують обов'язки з підтримки порядку в палатах та слідкують за виконанням порядку денного. Для того щоб забезпечити безсторонність на засіданні Парламенту, вони, як правило, призупиняють відносини зі своїми партіями. В палатах створюються партійні фракції (щоб створити фракцію, необхідно 2 депутати), котрі відіграють важливу роль у розподілі міністерських портфелів.

У діяльності Парламенту важливу роль відіграють постійні парламентські комісії. Згідно із Законом про Парламент Палата представників має 20 таких комісій (ст. 41, п. 2 Закону про Парламент): у справах Кабінету міністрів, місцевої адміністрації, з питань юстиції, зовнішньої політики, державних фінансів, освіти, з соціальних питань, з трудових питань, з питань сільського, лісового та водного господарства, з торгівлі та промисловості, з питань зв'язку, транспорту, будівництва, суспільної безпеки, науки і техніки, навколишнього середовища, а також бюджетну, ревізійну, дисциплінарну комісії і комісію з організації внутрішньої роботи Парламенту.

Палата радників має 17 комісій (ст. 42, п. З Закону про Парламент) — таких самих, окрім комісій з питань науки і техніки, суспільної безпеки і навколишнього середовища. Ці комісії складають основу механізму розробки та прийняття рішень у Парламенті Японії. До складу комісій входять представники різних партій пропорційно представництву цих партій у відповідній палаті. Депутати, як правило, не є експертами з питань, які обговорюються в комісіях, тому Закон про Парламент в ст. 43 передбачає, що у випадках, коли для діяльності комісії необхідна участь спеціально підготовлених членів, до її складу можуть входити спеціалісти з проблем, які розглядаються.

Таким чином, у роботі комісії можуть брати участь і не парламентарії. Кожен парламентарій зобов'язаний бути членом хоча б однієї комісії (ст. 42, п. 2 Закону про Парламент). Засідання комісій можуть бути двох видів: робочі й загальні. На робочих засіданнях обговорюються найважливіші питання, як правило, в присутності членів Кабінету. На загальних розглядаються звичайні питання за участю парламентських секретарів.

Головним завданням Парламенту є прийняття законів та державного бюджету. В законодавчому процесі нижня палата має більшу вагу, оскільки палата представників може подолати вето Палати радників шляхом прийняття закону вдруге 2/3 голосів, причому не від загальної кількості депутатів, а від кворуму (1/3 складу палати — ст. 59 Конституції). Також, якщо Палата радників не прийняла рішення щодо законопроекту протягом 60 днів після отримання його з Палати представників (для бюджетного закону цей термін скорочується в два рази), то рішення палати радників вважається рішенням Парламенту.

При кожній палаті діє законодавче бюро, котре допомагає депутатам при підготовці законопроектів.

Згідно із Законом про Парламент право на законодавчу ініціативу мають депутати Парламенту і Кабінету міністрів. Законопроект може бути представлений на розгляд Парламенту, якщо його підтримали 20 депутатів або 10 радників. Якщо мова йде про бюджет країни, то його повинні підтримати не менш як 50 депутатів або не менше 20 радників. Народна законодавча ініціатива Японії невідома.

На першому етапі розробка законів ведеться в департаментах відповідних міністерств. Далі через керівництво міністерства документи потрапляють до канцелярії Прем'єр-міністра, потім до Прем'єр-міністра і тільки потім у Парламент, де над ним починають працювати у відповідних комісіях і в законодавчих бюро палат. Якщо комісія дає позитивний результат, проект виноситься на пленарне засідання і обговорюється у двох читаннях. Законопроект, за винятком особливих випадків, які передбачені Конституцією і пов'язаних із наданнями Палаті представників більших можливостей, стає законом після прийняття його обома палатами (ст. 59 Конституції). Якщо думки палат розійшлися, то на допомогу їм створюється паритетна узгоджувальна комісія (10 депутатів та 10 радників).

Парламент має виключні повноваження щодо розпоряджень державними фінансами (про це свідчить ст. 85 Конституції). Порядок складання і затвердження державного бюджету визначені в Законі про фінанси 1947 р. Кабінет складає і передає Парламенту на обговорення і затвердження бюджет на кожний фінансовий рік. Проект бюджету потрапляє до Палати представників (ст. 60 Конституції), після цього головуючий передає його на розгляд до постійної бюджетної комісії. Бюджетні комісії вважаються найважливішими, тому що вони є найбільшими за кількістю депутатів (у бюджетній комісії Палати представників 50 членів, а в Палаті радників — 45). Обговорення законопроекту про бюджет відбувається за участю Прем'єр-міністра і всіх членів Кабінету, це робиться для того, щоб вони могли дати відповідні пояснення і відповісти на запити представників політичних партій. В обговоренні бюджету беруть участь і представники громадськості. Будь-яка людина може взяти участь в обговоренні бюджету. Директор бюджетної комісії відбирає кілька чоловік, які будуть брати участь у дебатах. Якщо законопроект про бюджет відхиляється бюджетною комісією Палати представників, тоді Кабінет міністрів повинен підготувати новий проект бюджету, котрий знову проходить весь шлях обговорення. Після затвердження бюджету Палатою представників його направляють до Палати радників, де процедура обговорення повністю повторюється.