Розділ 25 Основи конституційного право Канади

7 — право навчатися мовами меншостей. Всі ці права підлягають доцільним обмеженням, які виправдані у вільному та демократичному суспільстві. Суди мають вирішувати, якими можуть бути такі обмеження.

Підкреслимо деякі особливості стосовно ряду прав та свобод. У рамках права на пересування Канада приділяє особливу увагу гарантуванню права на в'їзд. З огляду на високий рівень економічного розвитку, потребу у фахівцях різних напрямів діяльності (переважно інженерні та технічні спеціальності), Канада, як і багато держав, розробила спеціальну програму, що заохочує імміграцію зазначеної категорії осіб, засновану, у першу чергу, на цілій системі конституційно-правових норм. Щодо основних та юридичних прав, права на рівність, викладених у Хартії, парламент чи провінційні законодавчі установи можуть приймати закони, що порушують будь-яке з цих прав, крім права на рівність, що забороняє дискримінацію за статтю (чоловік і жінка рівні перед законом). Ці закони матимуть силу, незважаючи на той факт, що суперечать тому чи іншому положенню Хартії. Такий закон може діяти тільки п'ять років, але його дія може бути поновлена на подальші періоди у п'ять років. Офіційними мовами Канади вважаються англійська і французька для будь-яких установ уряду та парламенту Канади і для уряду і Законодавчих зборів Нью-Брансвіка. Кожен має право користуватися будь-якою мовою у парламенті та Законодавчих зборах Нью-Брансвіка. Акти парламенту та Законодавчих зборів Нью-Брансвіка, а також документи і протоколи засідань обох установ мають складатися і вестися обома мовами. Заяви та інші справи можуть оформлятися у федеральних судах і у судах Нью-Брансвіка англійською або французькою мовами. Будь-який громадянин має право спілкуватися з урядом та парламентом Канади, а також з урядом і Законодавчими зборами Нью-Брансвіка обома мовами, залежно від доцільності використання тієї чи іншої мови. Хартія підтверджує існуючі конституційні гарантії щодо використання англійської та французької мов у Законодавчих зборах та судах Квебека і Манітоби.

Особливий інтерес становлять права меншин на освіту рідними мовами, які є двобічними. По-перше, у будь-якій провінції громадяни Канади, які мають дитину, що здобула чи здобуває початкову або середню освіту англійською або французькою мовою, мають право на те, щоб усі їхні діти здобували освіту тією ж мовою у навчальних закладах для мовних меншин, фінансованих з громадських фондів, де кількість дітей це дозволяє. Громадяни, які здобули початкову освіту в Канаді англійською чи французькою мовою, але мешкають у провінції, де ця мова є мовою англійської чи французької лінгвістичної меншини, мають право на те, щоб їхні діти здобували початкову та середню освіту відповідною мовою, якщо вистачає дітей для створення класів. По-друге, у кожній провінції, крім Квебека, громадяни, рідною мовою яких є мова англійської чи французької лінгвістичної меншини, мають право на те, щоб їхні діти здобули початкову і середню освіту відповідною мовою (якщо їх кількість це дозволяє). Це право буде поширене на Квебек тільки за умови згоди Законодавчих зборів або уряду Квебека. У Хартії передбачено, що гарантії, які вона надає щодо деяких прав і свобод, «не повинні тлумачитися як відмова від будь-яких інших прав і свобод, якими користуються громадяни Канади», вона буде тлумачитись «у такий спосіб, що відповідає збереженню та збагаченню багатогранної культурної спадщини Канади». Тут також стверджується, що будь-яка стаття Хартії «не відміняє і не принижує інші права та привілеї, гарантовані Конституцією Канади стосовно релігійних, відособлених чи нетрадиційних навчальних закладів» (пункти 26,27, 29). Конституційне положення затверджує, що гарантії використання англійської та французької мов не заперечують або не принижують юридичні права, звичаї та привілеї щодо використання інших мов. Ці права є і залишаються непохитними.

Конституція також передбачає судові гарантії (пункти 7-14). Наприклад, кожен має право на захист від необгрунтованих обшуків і накладення арешту на майно.

Дуже важливою рисою Хартії є те, що федеральні і провінційні закони можуть ставитися під сумнів та відкидатися судами на тій підставі, що вони порушують Хартію. Саме це положення Білля про права, закладене в американську Конституцію, протягом вже майже 200 років дуже добре знайоме американцям. Для канадців це положення нове, майже революційне і значно розширює юрисдикцію судів. Пункт 1 Хартії передбачає гарантовані Хартією права, які «підлягають лише доцільному обмеженню, що явно виправдовується у вільному та демократичному суспільстві». Суди вирішуватимуть, яким є зміст використаних тут висловів «доцільні», «явно виправдовуються» і «вільному та демократичному суспільстві», їх постанови можуть залишити за парламентом і Законодавчими зборами більшість повноважень, що вони мали перед тим, як набула чинності Хартія; вони можуть також певною мірою обмежити більшість із цих повноважень. Щодо поправок до Хартії, то вони вносяться лише за згодою семи провінцій, населення яких складає не менше половини загальної кількості населення десяти провінцій (крім положень щодо використання мов у Нью-Брансвіку, поправки до яких можуть бути внесені спільно парламентом та провінційними Законодавчими зборами).

Характеристика правового статусу особи не була б повною, якщо упустити права корінних народів Канади, що гарантуються Конституційним актом 1982 р. По-перше, він стверджує, що гарантія деяких прав і свобод «не розглядатиметься як заперечення чи приниження будь-яких прав аборигенів, договірних та інших прав і свобод, якими послугуються аборигенні народи Канади», включаючи права і свободи, затверджені Королівською прокламацією 1763 p., а також будь-які права і свободи, здобуті шляхом урегулювання земельних питань (частина 1, п. 25 «Хартії прав і свобод»). По-друге: «Існуючі аборигенні та договірні права аборигенних народів Канади визнаються та підтверджуються цим актом», при цьому визначається, що до аборигенних народів належать індіанці, іннуїти та метиси. По-третє, 1983 р. в п. 35 частини 2 «Права корінних народів Канади» до Акта було вперше внесено поправку (набула чинності 21 червня 1984 p.), що роз'яснює зміст терміну «права, що випливають з договорів». До них були віднесені права і свободи, здобуті внаслідок узгодження земельних питань або які ще могли бути здобутими таким шляхом. При цьому підкреслювалося, що вони гарантовані однаковою мірою чоловікам та жінкам. Цей пункт також встановлює, що не будуть вноситися поправки до конституційних положень, що стосуються індіанців та індіанських резервацій, прав і свобод аборигенів, гарантованих Хартією прав і свобод без обговорення на конференції перших міністрів із представниками корінних народів. Але в Канаді зберігається проблема дії звичаєвого права корінних жителів у національній правовій системі (як і у США, і в Австралії).

Конституційний акт 1982 р. містить також частину 3 «Зрівняння можливостей та регіональні розбіжності». У ній стверджується: 1 — національний уряд і парламент, а також провінційні уряди і законодавчі установи «зобов'язані забезпечувати рівні можливості для добробуту канадців, економічного розвитку з тим, щоб зменшити розбіжності у можливостях, а також у наданні громадських послуг належної якості усім канадцям»; 2 — уряд і парламент Канади «зобов'язані витримувати принцип зрівняння виплат для того, щоб провінційні уряди мали достатні кошти для надання громадських послуг приблизно на однаковому рівні та з майже однаковим рівнем оподаткування».

§ 3. Вищі органи державної влади

Законодавча влада у країні належить Королеві (голові держави) в особі генерал-губернатора та парламенту. Кожний закон схвалює уряд від імені Королеви, але повноваження щодо втілення законів надаються йому від імені канадського народу. Парламент складається з Палати громад (нижній) та Сенату (верхній).

Зазвичай Сенат складається із 104 членів: 24 — з Приморських провінцій (10-з Нової Шотландії, 10 — з Нью-Брансвіка, 4 — від острова Принца Едуарда); 24 — з Квебека, 24 — з Онтаріо, 24 — із західних провінцій (по 6 — з Манітоби, Саскачевана, Альберти та Британської Колумбії); 6 — з Ньюфаундленда та по одному з Території Юкон та Північно-Західних територій. Передбачено також наявність чотирьох або восьми спеціальних сенаторів — по одному чи по двоє з Приморських провінцій, з Квебека, з Онтаріо та із Заходу. Проте скористалися з цього лише одного разу — у 1990 р. Сенатори призначаються на посаду генерал-губернатором за рекомендацією прем'єр-міністра і залишаються на посту до 75-річного віку, за умови, що, перебуваючи на посту, жодного разу не пропустили двох послідовних сесій парламенту. До 1965 р. сенатори перебували на посаді довічно, лише кілька з них, що зайняли посади до цієї дати, зберігають сьогодні свої місця. Сенатором може стати особа, якій виповнилося ЗО років, вартість реального майна, а також розмір загального чистого банківського активу мають складати щонайменше 4400 доларів. Сенатори, як правило, мешкають у провінції або на території, де вони призначені на посаду. Що стосується Квебека, сенатори повинні мешкати або мати свій виборчий ценз в одному з 24 сенаторських округів Квебека, де вони призначені на посаду. Сенат має право пропонувати до прийняття будь-які законопроекти, за винятком тих, що стосуються витрат народних коштів та оподаткування. Він може доповнити та відхилити будь-який законопроект, причому стільки разів, скільки вважає за потрібне. Жоден законопроект не стане законом, якщо не буде схвалений Сенатом. Такі повноваження видаються на перший погляд завеликими, що робить верхню палату сильнішою, та протягом майже 40 років Сенат жодного разу не відхилив законопроекту, що його прийняла Палата громад. Але траплялися випадки, коли Сенат вимагав внесення поправок, з якими Палата громад не погоджувалася. Так, у 1989–1990 роках Сенат наполягав на внесенні поправки до законопроекту про страхування безробітних, з якою Палата громад не погоджується й дотепер. Та більшість поправок, внесених Сенатом до законопроектів, має роз’яснювальне значення. Основна робота Сенату зосереджується у комісіях, де опрацьовуються статті законопроекту з урахуванням розбіжностей думок та доказів, що надійшли від різних груп та окремих людей. Комісії працюють ефективно, адже чимало членів Сенату є компетентними спеціалістами і мають багаторічний досвід роботи в юриспруденції, бізнесі та управлінні. Тому Сенат досяг значних успіхів у вивченні багатьох злободенних суспільних проблем.

Палата громад — основний орган, що створює законопроекти. Він складається з 301 члена, і кожен з них представляє виборчий округ. Від кожного виборчого округу обирається той кандидат, який набрав найбільшу кількість голосів, навіть якщо це складає менше половини загальної кількості (за мажоритарною системою відносної більшості). Депутати обираються шляхом загальних прямих виборів терміном на п’ять років. Кількість округів змінюється після загального перепису населення, згідно з Конституцією та Законом про регулювання меж виборчих округів, за якими кількість парламентських місць визначається з урахуванням щільності населення. Кожна провінція може мати стільки членів у Палаті громад, скільки мала у Сенаті до 1982 р. Виборчі округи часом відмінні за розмірами, але у визначених межах.

Основна боротьба за місця у Палаті громад ведеться серед кількох політичних партій, незважаючи на те, що Канаді властива багатопартійна система без домінування однієї або двох партій. Серед них Прогресивно-консервативна партія, яка була заснована 1854 р. Вона представляє інтереси крупних і середніх власників та фермерських кіл Заходу Канади та виступає за передачу державних підприємств власному капіталу, обмеження державного втручання в економіку і скорочення соціальних програм, підтримує курс на тісне співробітництво із США. Ліберальна партія заснована 1873 p., вона висловлює інтереси крупних власників, захищає принцип «вільного підприємництва» з використанням обмеженої регулюючої функції держави. Ця партія найконсервативніша, підтримує ідеї обмеження проникнення іноземного капіталу до економіки Канади, здійснює політику «канадизації» економіки. Постійного партійного членства вона не має, тобто організаційно не оформлена. 1961 р. була утворена нова Демократична партія. її базою були Соціал-демократична організація (Федерація кооперативної співдружності) і частини профспілок, які входили до Канадського робітничого конгресу. Виникнення цієї партії — результат прагнення канадських трудівників мати свою окрему партію. На даний час вона являє собою типову соціал-реформістську партію, яка входить до Соціалістичного Інтернаціоналу. Необхідно згадати немалозначну на політичній арені сепаратистську партію — Квебекську партію, яка функціонує з 1968 р. тільки у провінції Квебек, де не припиняються спроби одержати статус самостійності аж до відокремлення від Канади. Крім зазначених, у Канаді діють ще кілька політичних партій: Партія соціального кредиту — заснована 1935 p., Комуністична партія Канади, 1921 р.

Зазначимо деякі особливості діяльності парламенту, або законодавчого процесу Канади. Початок роботи щойно обраного парламенту ознаменовується традиційним відкриттям сесії за незвичайною процедурою. У діяльності парламенту Спікеру Палати громад відводиться особлива роль. Він разом із головуючим Палати вирішує усі питання щодо регламенту і процедури, здійснює контроль над штатом Палати. З 1985 р. він обирається таємним голосуванням у самій Палаті після загальних зборів. Ним має бути будь-який член Палати, за винятком королівських міністрів, лідерів партій та осіб, які обіймають посади у Палаті громад. До нього ставляться вимоги бути нейтральним, безпартійним, стійким у контролі за дотриманням усіх правил з боку прем'єр-міністра. До 1985 р. спікер Палати громад обирався зазвичай серед членів партії, яка була правлячою, хоча траплялися й випадки (останній — у 1970 p.), коли спікер від однієї партії продовжував виконувати свої обов'язки після зміни уряду, або (у 1957 p.), коли уряд був готовий підтримати члена однієї з партій меншин. Іноді спікер припиняє своє членство у партії і бере участь у наступних загальних виборах як незалежний кандидат. Нова процедура зробила крок у напрямі страхування спікера від «виснажливої» підозри, що він, нібито, — лише обранець уряду та що «спікерство» взагалі — лише одне з призначень прем'єр-міністра. Вона також поклала край традиції поперемінного обіймання посади спікера франкомовними та англомовними членами Палати громад (хоча це ще зустрічається у Сенаті). У Палаті громад якщо спікер — англомовного походження, його заступник має бути франкомовним. І навпаки. А буває так, що заступник спікера є представником опозиції. Спікера Сенату призначає генерал-губернатор за рекомендацією прем'єр-міністра.

Після обрання спікера Палати громад у Сенаті з'являється генерал-губернатор. Спікер сповіщає його про обрання і просить затвердити традиційні права та привілеї Палати громад. Затвердження вручає спікер Сенату. Надалі генерал-губернатор виголошує тронну промову частково англійською, частково французькою мовами, в якій викладається позиція уряду щодо економічного становища у країні та політична концепція, якої уряд буде дотримуватися, повідомляється про важливі законопроекти, які він хоче винести на обговорення. Згодом члени Палати громад вертаються на робочі місця, де прем'єр-міністр вносить на обговорення так званий Законопроект № 1. Це — фіктивний законопроект, який далі не слухається до відкриття наступної сесії і тількиформально підтверджує право Палати громад заслуховувати справу на її розсуд до того, як розглядатиметься тронна промова. Сесія триває місяцями, а то й більше року у зв'язку зі складною традиційною процедурою дебатів, у ході яких порушується дуже широке коло злободенних проблем. Діяльність Палати громад протягом усієї сесії складається з робочих днів. Після рядових засідань Палата розглядає розпорядження уряду. Щоденно виділяється час для проведення опитування («період запитань»), коли члени палати (переважно опозиція) ставлять міністрам запитання щодо дій та політики уряду. Опитування триває протягом 45 хвилин, що дає змогу підтримувати відповідальність уряду і дає змогу швидко відкликатися на важливі події. Наступні робочі години присвячуються вивченню законопроектів, які пропонуються. Кожен член Палати може внести свій законопроект, але основний час займає розгляд урядових законопроектів.

Щодня одна година виділяється на розгляд справи «приватного» члену Палати (того, хто не належить до Кабінету). Пропонуючи той чи інший законопроект, міністр Кабінету або рядовий член просять дозвіл Палати, який вони дістають без дебатів. Пропозиція щодо проведення першого читання і друкування законопроекту майже завжди приймається автоматично і знову ж таки без проведення дебатів. Згодом подається пропозиція щодо другого читання. Це вже стадія принципового обговорення законопроекту. Якщо він приймається у другому читанні, його передають до законодавчої комісії Палати. Кожна комісія заслуховує різні докази, розглядає законопроект пункт за пунктом, перед тим як повернути до Палати (з поправками або без них). Кожна з комісій складається приблизно з 10 членів, де партії представлені пропорційно їх впливовості у Палаті. Фінансові законопроекти (на основі проекту державного бюджету), метою яких є вилучення грошей з Об'єднаного фонду державних зборів, підлягають розгляду всією Палатою, яка при цьому працює як комісія. Комісії вивчають законопроекти пункт за пунктом. Кожен член комісії має право вносити поправки. Після розгляду голова доповідає про законопроект з усіма прийнятими поправками Палати.

Після того, як законодавчою комісією законопроект викладено у Палаті, її члени можуть вносити поправки до різних пунктів. Далі законопроект проходить третє читання. Пропозиція про третє читання вимагає, щоб законопроект був переданий до Сенату, де він проходить ту саму процедуру. Законопроекти, запропоновані та схвалені Сенатом, передаються до Палати громад і проходять аналогічні етапи. Законопроект не стане законом доти, поки не буде схвалений обома палатами Парламенту і не дістане підтримки генерал-губернатора або заступника (як правило, Верховного судді). Тут важливо зазначити, що королівська влада у даному випадку традиційна, вона має англійські корені. Згода-санкція на прийняття федерального законопроекту ще не відхилялась, і вважається, що відхилення — явище застаріле і стало нині неконституційним. У Великобританії королівська санкція не відхилялась із 1707 р. Після закінчення обома палатами усіх сесійних справ Парламент оголошує перерву в роботі до наступної сесії, яка, згідно з законом, має відбутися не пізніше як через рік. Генерал-губернатор підбиває підсумки роботи сесії.

У діяльності парламенту велике значення мають як тимчасові, так і постійні комісії, яких близько двадцяти. Наприклад, сільськогосподарська, у справах зв'язку та культури, транспорту тощо. Постійні комісії формуються у перші дні роботи парламенту, а також на початку кожної сесії для розгляду проблем, переданих Палатою, та складання концептуальної доповіді, що заслуховуватиметься у Палаті. Вони розглядають також Основний проект державного бюджету, що має бути направлений сюди до 1 березня кожного року і повернутий до Палати не пізніше 31 травня. Палата громад може створювати спеціальні комісії для з'ясування окремих питань, а також спільно із сенатом утворювати об'єднані комісії від обох палат.

Глава держави. Єлизавета II, Королева Англії, є також офіційною главою канадської держави. Влада Королеви пронизує всі гілки державної влади. За англійською традицією верховна влада канадської держави належить Суверену. 1867 р. засновники закону про Британську Північну Америку добровільно передали офіційну виконавчу владу Королеві. На практиці це означало створення відповідального уряду, який в особі Кабінету підзвітний у своїй діяльності Палаті громад, а Палата громад відповідальна перед народом. Уряд виконує свої функції Іменем Королеви. Однак насправді влада монарха суворо обмежена. Сучасні функції монархії є переважно церемоніальними та неполітичними. Королева тримає владу, але не править. Королева не живе у Канаді постійно. Тому, якщо королева не перебуває у Канаді, вся повнота королівської влади лягає на представника Королеви — Генерал-губернатора, якому Королева делегує свої повноваження. Генерал-губернатор призначається її Величністю за рекомендацією прем'єр-міністра Канади і Кабінету. Генерал-губернатор перебуває на посаді протягом 5 років, хоча цей термін може бути продовжений ще на один рік або більше. На вимогу глави уряду Генерал-губернатор може бути також відсторонений від посади. За винятком надзвичайного стану він наділяється всією повнотою влади з боку Кабінету, що отримав підтримку більшості членів обраної народом Палати громад. Генерал-губернатор має бути обов'язково канадцем. Перший канадець був призначений на цю посаду 1952 p., і відтоді ця посада була передана канадським громадянам на майбутнє. З того часу, за традицією, англомовний канадець змінює франкомовного на цій посаді. У випадку смерті, нездатності, зміщення або відсутності Генерал-губернатора на посаді його обов'язки виконує Головний суддя Верховного суду Канади, який діє як Адміністратор офісу.

Генерал-губернатор представляє монарха на федеральному рівні, на провінційному — лейтенант-губернатори. Федеральні закони, а також закони більшості провінцій розпочинаються формулою: «її Величність, за порадою та згодою Сенату і Палати громад, наказує…». Парламент (або провінційна законодавча установа) збирається лише за королівським викликом; палати парламенту (законодавчі установи) «не обладнані автоматичним стартером». Жоден із федеральних і провінційних законопроектів не стане законом без королівської санкції. Були випадки, коли монарх особисто давав дозвіл на введення в дію федеральних законів, але, як правило, ці санкції дають Генерал-губернатор або його заступник, а санкції на введення у дію провінційних законів — лейтенант-губернатор або адміністратор. Генерал-губернатор і лейтенант-губернатори отримують консультації у своїх міністрів і мають право заохочувати їх до певних дій або застерігати від чогось. У своїй діяльності вони здебільшого покладаються на поради міністрів, хоча в окремих випадках вчиняють самостійно чи навіть усупереч думці Кабінету міністрів.

Конституція також заснувала Королівську Таємну Раду Канади, щоб надавати поради Генерал-губернаторові. Це формальний заклад, який складається, в основному, із сучасних та колишніх державних міністрів.