Розділ 10 Форми правління

Таким чином, слід зазначити, що у кожній окремій країні парламентарна монархія має свої особливості, характерні риси, які стосуються повноважень монарха, порядку формування уряду, розстановки політичних сил у парламенті тощо. Звернемося до деяких конкретних прикладів.

Після закінчення Першої світової війни в Європі було всього три держави з республіканською формою правління. Повоєнні революційні події в Європі привели до заміни монархій республіками у ряді країн. Але, незважаючи на це, у Північній Європі такі перетворення не відбулися. Під час проведення конституційних реформ вимоги про ліквідацію монархій не висувалися. Вивчаючи причини збереження даного феодального інституту за наших часів, багато авторів наголошують на пристосованості сучасних монархій до умов, що змінюються. Королівська влада фактично відмовилася від втручання у законодавчий процес, поступилася значною частиною своїх повноважень урядам. Тому, вирішуючи питання щодо форми правління, більшість висловлювалася на користь монархії. Приваблювала також і тривалість царювання монархів. У Швеції король Густав V правив 43 роки (1907–1950), у Норвегії Хокон VII — 52 роки (1905–1957), у Данії Кристіан X -35 років (1912–1947), у Великобританії з лютого 1952 р. править королева Єлизавета II, в Іспанії з листопада 1975 р. — король Хуан Карлос І і т. ін. Ця обставина, як правило, зумовлювала відсутність криз спадкування. Монархи мають добру особисту репутацію, і це також не може не зацікавити.

Особа монарха законодавством відповідних країн визнається недоторканною і навіть священною. Окремі статті з цього приводу містяться у конституціях монархічних держав. Так, Конституція Данії 1953 р. проголошує: «Король не несе відповідальності; його особа недоторканна» (§ 13). Конституція Князівства Ліхтенштейн 1921 р. ухвалює: «Князь є главою держави… Особа його священна і недоторканна» (ст. 7); шведська форма правління 1974 р. декларує: «…король не може бути притягнутий до відповідальності за свої дії» (§ 7, гл. 5); аналогічне положення міститься в Конституції Іспанії 1978 р.: «…особа короля недоторканна, і він не підлягає відповідальності» (п. З ст. 56). Більше того, монарх не несе відповідальності й за свої власні акти, оскільки в більшості конституційних монархій існує інститут контрасигнатури, який покладає відповідальність за подібні акти на посадову особу (наприклад главу уряду), яка своїм підписом скріпила цей документ. Один з англійських авторів зауважив: «Наслідний король — це унікальний символ історії, спадкоємності, сталості та єдності народу. Народна спрага таїнства, кольору, пишності може бути задоволена королівським титулом. Монарх — це особистість і символ. Він робить владу та державу і зрозумілими, і таємничими. Президенти не роблять ні того, ні іншого». Звідси визначається роль монарха у здійсненні ідеологічної функції держави.

Монархи не можуть брати шлюбу без згоди парламентів, а престолонаступники — без згоди монархів, а фактично, уряду, інакше вони позбавляються права на трон.

На утримання монарха і його двору, а також наступника престолу парламенти виділяють кошти за цивільним листом на весь час царювання. Крім того, вони визначають замки та інші володіння і власність, яка передається у власність монархові. Так, англійська королівська сім'я — одна із найбагатших у світі, її члени — найбільші землевласники у Великобританії, і загальна вартість маєтків корони складає близько 1,2 млрд фунтів стерлінгів. До володінь королівської сім'ї належать Букингемський палац у Лондоні, Віндзорський замок у передмісті столиці, Балморальський замок і палац Холірудхаус у Шотландії, замок Сандрихем у графстві Норфолк, Кенсингтонський і Сент-Джеймський палаци, а також маєток Хайгроув у графстві Глостершир. Відомості про фінансову спроможність сім'ї Віндзорів тривалий час не розголошувалися. Крім того, значна частина володінь вважається власністю британської корони, а не королеви Єлизавети II чи її дітей. Відомо, проте, що вартість пакета акцій, який належить особисто королеві, складає понад 350 млн фунтів стерлінгів. Річний прибуток її Величності перевищує 50 млн і складається з державної «пенсії» (7,9 млн), дивідендів, що виплачуються по акціях і цінних паперах (19 млн), а також виграшів від перемог королівських коней на бігах тощо.

Утримання «символу нації» коштує англійським платникам податків 170 тис. фунтів стерлінгів щоденно. У багатьох парламентарних монархіях глава уряду призначається актом монарха. Вибір глави уряду не є вільним, тому що існують правові норми, писані й неписані, що вказують на осіб, які можуть посісти цей пост. Як правило, це особа, яка користується довірою нижньої палати парламенту. Ситуація, коли жодна з партій не має абсолютної більшості місць у нижній палаті парламенту, є досить характерною для ряду європейських монархій, наприклад Данії, Норвегії, Нідерландів, Бельгії. У такій ситуації глава держави, перш ніж зробити свій вибір на користь певної особи, проводить серію консультацій з лідерами найбільш впливових політичних партій. Потім монарх пропонує кандидатуру на пост прем'єр-міністра, як зазначено у ст. 99 Конституції Іспанії. Аналогічне положення міститься у ст. 6 Конституції Японії.

Монархові належить право розпуску нижньої палати парламенту. Однак це можливо, якщо ініціатива про розпуск парламенту виходить від уряду. Про це йдеться, наприклад, у ст. 115 Конституції Іспанії. Конституції Бельгії, Нідерландів, Данії вказують на необхідність контрасигнації указів глав держав про розпуск парламенту.

Згадана форма правління свідчить: незважаючи на те, що монарх не має змоги самостійно приймати рішення з державних справ, він все-таки відчутно впливає на цей процес. Маючи, як правило, значний досвід державної діяльності, добру особисту репутацію, монархи часто висловлюють свою думку, на яку звертають увагу. Таким чином, думка про те, що монарх не бере участі у цьому питанні, далеко не завжди відповідає дійсності.

У деяких державах, що входять до Співдружності націй, у тому числі Канаді, Новій Зеландії та Австралії, формально також зберігається монархічна форма правління, яка набула особливої форми міждержавних відносин. У цих країнах функції глави держави здійснює від імені британського монарха генерал-губернатор — посадова особа, яка призначається британським монархом на пропозицію уряду відповідних країн.

Виборна монархія. У деяких країнах, що мають систему вищих органів влади на зразок парламентарної монархії, посада глави держави заміщується незвичним для монарха шляхом. Так, за Конституцією 1957 р. Малайзія являє собою рідкісний різновид конституційної монархії — виборну монархію. Глава Федерації Малайзії, якого офіційно називають Янг ді-Пертуан Агонг, дістав владу не в порядку престолонаслідування, а завдяки обранню терміном на п'ять років. Глава держави обирається нечисленною колегією — Радою правителів, яка складається з правителів, що входять до федерації дев'яти монархічних держав. Чотири губернатори зі складу Ради в обранні Верховного правителя участь не беруть.

Більшістю голосів члени Ради правителів обирають (у порядку черговості) правителя однієї з монархічних держав главою федерації. Монарх може подати у відставку або бути усуненим з посади Радою правителів. Власне, він має звичайні повноваження парламентарного монарха.

Таким чином, форма правління у Малайзії являє собою поєднання монархічної та республіканської форм правління за очевидної переваги першої.

§ 3. Республіка

Республіка — це така форма правління, за якої всі вищі органи державної влади або обираються, або формуються загальнонаціональною представницькою установою. Республіканська форма правління була відома як рабовласницькій, так і феодальній державі, однак найбільшого поширення вона зазнала за сучасних умов. Республіка як форма правління є найзручнішою і досконалою формою здійснення державної влади. Практика державного будівництва в зарубіжних країнах знає два основних види республіканської форми правління — президентську та парламентарну.

Президентська республіка. Історично республіканська форма правління в зарубіжних країнах виникла, насамперед, у вигляді президентської республіки.

Теоретично президентська республіка будується за принципом жорсткого поділу влади. У конституціях відповідних країн існує чітке розмежування компетенції між вищими органами законодавчої, виконавчої та судової влади. Вищі органи влади не тільки структурно відокремлені, а й мають значну самостійність щодо один одного.

Такий вид республіки характеризується, насамперед, тим, що в руках президента поєднані повноваження глави держави і глави уряду. Існує і формальна відмінна ознака президентської республіки — відсутність посади прем'єр-міністра. Глава держави обирається загальним прямим або непрямим голосуванням. Уряд призначається президентом і не несе відповідальності перед парламентом. Президент не має права розпуску парламенту.

Уперше ця форма правління була встановлена в США відповідно до Конституції 1787 р. У подальшому північноамериканська форма правління була зразком для багатьох країн, але найбільшого поширення вона дістала у державах Латинської Америки (Бразилії, Венесуелі, Гаїті, Гватемалі, Гондурасі, Домініканській Республіці, Колумбії, Мексиці, Парагваї, Еквадорі та ін.).

Система вищих органів США базується на принципі «стримувань і противаг», згідно з яким президент, Конгрес і Верховний Суд наділяються такими повноваженнями, які дозволяють їм впливати один на одного.

У президентській республіці президент, як уже згадувалося, і глава уряду поєднані в одній особі. Він сам добирає членів уряду і звільняє їх з посади. Члени уряду не утворюють єдиного колегіального органу, не несуть солідарної відповідальності і діють, власне, індивідуально, здійснюючи вказівки глави держави.