Розділ «6. ЗДІЙСНЕННЯ ПРАВОСУДДЯ: ГЕРМЕНЕВТИЧНИЙ ПІДХІД»

Як бачимо, питання інтерпретації факту та права, злиття «горизонтів» у процесі комунікації між суб’єктами юридичної практики становлять тематику юридичної герменевтики. Як наслідок, герменевтична проблематика присутня в усій юридичній галузі, а відповідно, використання універсального гуманітарного методу дасть змогу професійним правознавцям більш ефективно та на якісно вищому рівні здійснювати свою роботу. В зв’язку з цим є достатньо обґрунтованою позиція науковця Г. Лея, який вказує, що «хоча і знання герменевтики — далеко не панацея для історичного та інструментального типу сучасної юридичної освіти, я пропоную вводити академічні матеріали з герменевтики в навчальну програму, що буде вагомим внеском в інтелектуальний ріст студентів-юристів. Вивчення даної теми могло б стати сьогодні дієвою навчальною «протиотрутою» в заформалізованому і недостатньо гуманістичному їх учбовому курсі»[490].

Таким чином, сьогодні, коли стара методологія виявила свою неспроможність, потрібен новий погляд якісно іншого рівня та комплексний підхід до вивчення усіх феноменів соціального буття, в тому числі й права. На ґрунті цього стає зрозумілим погляд на універсальну герменевтику як засіб для розуміння справжньої суті суспільних явищ. Вважаємо, що осягнення істинної суті юридичної реальності та побудова нової всеосяжної методології права за допомогою цього вчення визначить майбутній орієнтир правознавства. Наразі ж сучасна юридична герменевтика поставила перед собою нові завдання, продиктовані прагненням і вимогами громадянського суспільства та правової держави.

Отже, у першому підрозділі проведемо дослідження методології судової інтерпретації на основі концепції юридичної герменевтики. З цієї позиції розглянемо весь цикл діяльності судді: від встановлення фактичної та правової сторін справи до внутрішнього формування судового рішення та об’єктивації його в процесуальному акті. Реалізація поставленого завдання передбачає необхідність використання широких гносеологічних можливостей у межах герменевтичного методу.

6.2. Судова інтерпретація факту

Як було нами встановлено, першою з трьох головних герменевтичних проблем для судді постає інтерпретація фактичних обставин справи. Зміст даної процедури описується, зокрема, А. Бараком так: «Цей тип розсуду стосується, наприклад, питання про те, чи був присутній Ікс в місці Ігрек у час Зет, чи ні. Цей розсуд дійсно є найбільш важливим у судовому процесі, оскільки більшість спорів, які виносяться на розгляд суду, стосується тільки фактів. Звісно, класична роль судді полягає у встановленні фактів на основі даного правила. Відповідно, складність тієї служби, яку судова система несе для суспільства, полягає у владному встановленні фактів. У переважній більшості конфліктів сторони не обговорюють право або його застосування, і єдина розбіжність між ними стосується того, що в дійсності мало місце. В цьому їм не вдається прийти до згоди, і єдиний шлях вирішення конфлікту — це передача його третій стороні, об’єктивній та незалежній, яка прийме рішення про факти і висновки, що з них випливають»[491].

Таким чином, судове осягнення факту — це, як правило, інтерпретація-в- часі. При цьому, як пояснює О. Черданцев, «об’єктом юридичної кваліфікації може бути будь-який факт, що має юридичне значення: факти-дії і факти- події, дії правомірні та неправомірні; факти минулого, теперішнього і майбутнього; факти позитивні та негативні («відсутні»)[492]. В переважній більшості випадків у цій операції «відтворення минулого» суддя намагається силою власного «Я» проникнути у віддалений від нього час, щоб побачити випадок, осмислення якого є необхідним у контексті вирішення справи. Причому, як зауважує Р. Циппеліус, фактами є «не лише предмети, які можна безпосередньо відчути органами чуття, а й певні психічні явища, наприклад, спалах жаги до насильства чи рішення вчинити вбивство, які є конкретними і встановлюваними в часі подіями. Фактом є також те, що певні вчинки або певна поведінка (наприклад, звичаї, конкурентні дії, тощо) в конкретному історичному відрізку були схвалені або, навпаки, не були схвалені певними людьми чи категоріями людей (наприклад, більшістю членів суспільства, тощо)»[493].

Отже, діяльність із встановлення факту, здебільшого будучи процесом відновлення обставин минулої події через силу власного історичного відчуття, як і будь-яке інше гуманітарне пізнання, насамперед, є працею духовної (психологічної) сфери. Цей суддівський акт, головну роль у якому відіграє «спілкування» із доказами по справі, є своєрідним реставруванням «колишнього» з вибудовуванням у свідомості досліджуваних обставин у їх взаємозв’язках, які завжди просякнуті духом суб’єкта. Так, за словами Л. Богословської, «подія злочину як явище об’єктивної дійсності пов’язана з нею численними різноманітними внутрішніми і зовнішніми зв’язками, що мають необхідний і обов’язковий характер. Вчиняючи злочин, людина вступає в певні відносини з іншими особами (співучасниками, потерпілими), вона використовує різні предмети як знаряддя злочину, своїми діями вона порушує певний порядок речей і їх зв’язків, внаслідок чого утворюються нові зв’язки і відносини. Виявляючи і встановлюючи їх, органи розслідування і суд пізнають суть злочину»[494].

Особливої ваги набуває вміння «історичного розуміння» для судді і з огляду на те, що, як відзначає Е. Мурадьян, «час здатен приховати істину. Докази зникають або стають непридатними. Свідок після спливу багатьох років після інкримінованих у вину підсудному подій мало що пам’ятає. Пам’ятає лише, що був скандал між потерпілим і обвинуваченим, але хто кого обвинувачував у шахрайстві, не пригадує. Або скаже, що вони обвинувачували один одного «в чомусь». Час безжальний до істини, яка цікавить суд, від якої залежать рішення, права і долі»[495]. Ось чому для судді дуже важливо оволодіти мистецтвом історичного відчуття та переживання.

Саме таку концепцію відновлення минулого, як відомо, детально розробив В. Дільтей, відповідно до ідей якого суб’єкт «повинен не просто відтворити істинну картину історичної події, але «пережити» її заново, «розтлумачити» і відтворити як «живе»[496]. В цьому контексті слід згадати і про гадамерівську концепцію історичного розуміння, згідно з якою, як висловлюється Б. Бессонов, «справжнє розуміння є не тільки репродуктивним, але завжди також і продуктивним відношенням. Воно потребує постійного врахування історичної дистанції між інтерпретатором та текстом, усіх історичних обставин, які їх безпосередньо або опосередковано пов’язують, взаємодії минулої і сьогоднішньої духовної атмосфери; це не тільки не ускладнює, а, навпаки, сприяє процесу розуміння історії»[497]. Як зауважує Г.-Е Гадамер, інтерпретація віддалених у часі об’єктів здійснюється, насамперед, не через експеримент та різноманітні фізичні виміри, — а за допомогою історичного «переживання» у формі внутрішнього осмислення, що дає змогу отримати первинну чисту даність досліджуваного минулого[498]. Саме тому і в цьому сенсі «герменевтика будує міст у просторі, що існує між одним духом та іншим, і зменшує відчуженість чужого духу»[499], виступаючи в ролі інструмента з історичного реконструювання події.

Як було попередньо встановлено, суддя крізь власне юридичне мислення пізнає докази та оцінює їх у сукупності з іншими, перебуваючи, таким чином, у структурі «герменевтичного кола». Дана процедура відбувається інтуїтивно, шляхом ірраціонального внутрішнього моделювання з обов’язковою логічною перевіркою щодо «математичного» узгодження з іншими матеріалами справи. Як справедливо наголошує з цього приводу Л. Богословська, «виявлення відповідності між суб’єктивними враженнями суддів і об’єктивно існуючими обставинами вчиненого злочину досягається в результаті тривалої пізнавальної та практичної діяльності. У процесі пізнання, що йде від суб’єкта до об’єкта, найважливішою ланкою виявляється практика, практична перевірка не лише істинності самого пізнання його результатів, але й відповідності суб’єктивних оцінок суддів об’єктивній дійсності»[500]. Внаслідок чого, за словами Е. Мурадьян, «інтуїція цінна тільки у зв’язці зі здатністю досліджувати докази традиційними методами. Переконання приходить як результат подолання і розв’язання сумнівів, продукт розумно критичного дослідження»[501].

Оскільки акт вибудовування в уяві «минулості», як правило, становить зміст інтерпретації факту, суддя мусить добитися точної відповідності своїх висновків обставинам конкретного випадку, що розглядається ним, адже, як вдало зауважує Е. Мурадьян, «правда факту — умова встановлення істини в судовій справі»[502]. Тому необхідно встановити фактичність справи адекватно тому, як усе відбувалося насправді, що, в свою чергу, досягається лише достовірним реконструюванням події. В цій герменевтичній процедурі дуже важливим є те, щоб інтерпретатор ще до процесу пізнання не визнавав суть досліджуваного встановленою[503]. На особливій важливості цього моменту для судді наголошував ще Ф. Бекон, попереджаючи, що «в будь-якій справі перші відомості, якщо вони навіть хоча б трохи западуть у пам’ять судді, пускають там глибоке коріння і повністю охоплюють його розум, так що це враження лише завдяки великим зусиллям вдається перемогти, якщо тільки не виявляється очевидна брехня в самому повідомленні або якась нещирість у його викладенні… Тому найнадійніше для судді — не мати завчасно жодної уяви про те, хто правий і хто винний у цій справі доти, доки не будуть вислухані обидві сторони»[504]. У зв’язку з чим мислитель наголошує, що «вміння вислуховувати терпляче і холоднокровно становить важливу частину суддівських обов’язків… Судді не личить першому вимовляти те, що він може своєчасно почути від адвокатів, вихвалятися своєю кмітливістю, перериваючи на півслові свідка або захисника, і переривати показання питаннями, навіть хоча б і своєчасними. Обов’язки судді при слуханні справи можуть бути зведені до чотирьох: направляти показання; попереджати багатослів’я, повторення та несвоєчасні промови; відібрати і звести в ціле найбільш суттєве з промовленого і винести рішення або вирок. Все, що зверх цього, — зайве і пов’язане з марнославством та словолюбством, або нетерпінням, або від безпам’ятства, або від невміння зосередити свою увагу»[505].

Отже, встановлені суддею обставини повинні осягатися у їх сукупності — лише так можна встановити повну уявну картину досліджуваної ситуації. За словами С. Бородіна, «оцінка кожної обставини вчиненого злочину окремо і всіх їх у сукупності дає можливість при кваліфікації врахувати усі ознаки, які мають для цього значення. Дотримання даної умови повинно сприяти скороченню випадків односторонньої оцінки ознак злочинів при їх кваліфікації». Так, на переконання цього науковця, наприклад, «помилки у справах про злочини проти життя здебільшого є результатом переоцінки значення для кваліфікації якої-небудь однієї обставини при залишенні поза увагою інших суттєвих обставин. У цих випадках при кваліфікації враховуються іноді лише сам факт умисного заподіяння смерті потерпілому, а інші дії, найчастіше дії потерпілого, не отримують відповідної оцінки». Тому С. Бородін наполягає, що «питання відносно ступеня значення неправомірної або іншої аморальної поведінки потерпілого для виникнення наміру у суб’єкта злочину, його кримінальної відповідальності і кваліфікації вчиненого повинно вирішуватися… судом у кінцевому випадку на основі оцінки усієї сукупності обставин»[506] [30, с. 24–25]. Таким чином, судове пізнання обставин справи по суті є класичним розумінням, яке здійснюється за методом «герменевтичного кола».

Як бачимо, факти, відіграючи гносеологічну роль, є дискретними частинами дійсності. За таких умов встановлення всіх складових віддаленої в часі реальності — це процес, схожий на складання «мозаїки», коли у пізнанні всіх частин у повному обсязі і вибудовується образ події. За словами Е. Мурадьян, «в процесі розгляду судової справи істина проявляється поступово, спочатку слабо вирізняється, є нечіткою, шляхом перевірки фактів, визнання їх істинності, дослідження всіх версій, різноманітних тлумачень, співставлення і аналізу доказів»[507].

У міру нагромадження інформації під час інтерпретації факту через оцінку доказів, тобто з’ясування обставин справи, суддя формує і певні висновки щодо процесу правозастосування у справі. Однак, врешті-решт, не варто сподіватися на те, що суд завжди беззаперечно виявляє об’єктивність у встановленні факту. Так, Е. Мурадьян справедливо говорить про те, що «реально, насправді знайти істину настільки непросто, що практично її віднайденням закінчується тільки частина судових справ»[508]. Тому «було б неправдою стверджувати, що кожний процес завершується торжеством істини»[509].

Аналогічної думку дотримується і А. Барак, який наголошує, що «вся судова об’єктивність містить велику дозу суб’єктивності в розумінні певної суб’єктивації об’єктивного. Суддя — лише тільки людина, і при всьому своєму бажанні відхреститися від власних пристрастей він не може відхреститися від самого себе. Тому завдання полягає не в тому, щоб досягнути абсолютної об’єктивності, а, швидше, в тому, щоб знайти прийнятний баланс між об’єктивністю і суб’єктивністю. Для цього вимагається самокритика, самообмеження та інтелектуальні зусилля в пошуках об’єктивного. В цьому пошуку тільки природно, що в даній системі різні судді знаходять іноді різні речі»[510].

Суддя, що добре розуміє, які саме факти потребують вивчення для правильного розгляду та вирішення справи — закладає першу цеглину в здійснення правосуддя. За словами В. Пучинського, «висновки судді відносно обсягу та характеру важливих для конкретного спору фактів викликають серйозний вплив на рух і кінцевий результат процесу»[511], зважаючи на те, що «невелике розширення предмету доказування перетворює просту справу на складну»[512]. Безумовно, що обсяг проведення судового слідства в усіх випадках повинен визначатися, виходячи із діалектики наявного матеріалу для дослідження та необхідного обсягу проведення робіт для досягнення істини як осягнення дійсних фактичних обставин справи. Як справедливо наголошує Е. Мурадьян, тут мова має йти лише про факти, які матимуть юридичне значення[513]. У зв’язку з чим, зокрема, К. Л. Шеппель підкреслює, що «юристам для їх професійного розмірковування важливо знати не тільки опис конкретної події, але також юридичне значення цього опису для того, щоб дійти до того результату, який має йти з пізнаної фактичності»[514]. Ось чому в цьому контексті дуже важливу роль відіграє вже сама підготовка до судового розгляду[515]. Саме на цьому етапі, як наполягає науковець Т. Марітчак, корисно скласти план майбутнього судового слідства, який повинен коригуватися по ходу процесу[516].

Основою, від якої починає відштовхуватися суддя в процесі інтерпретації факту, є обвинувальний висновок прокурора (заява потерпілого в порядку приватного обвинувачення), позовна заява, скарга, тощо. Саме з вивчення даного виду документа, який дає уявлення про суть інкримінування підсудному обвинувачення або, відповідно, про предмет і зміст цивільної вимоги, і розпочинається детальне вивчення справи. Подальшими дороговказами для судді стають докази, якими є будь-які орієнтири, що направляють до істини, тобто відповідні інформативні дані, що вказують на досліджувану подію та за допомогою яких відтворюється в контексті справи певний необхідний історичний відрізок. Як свідчить життя, такі «компаси» не можна перелічити, а лише можливо встановити їх приблизний перелік, тому це є незакінчений ряд, адже в конкретиці судового розгляду ними може стати будь-що.

Отже, як справедливо зауважує О. Костюченко, «першочергове завдання правосуддя полягає у встановленні істини у справі»[517], що з’ясовується у судовому засіданні. При цьому чи не основна проблема судового слідства полягає в складності визначення необхідних меж доказовості для встановлення істини. Дуже часто суддю відвідує думка обмежитись у дослідженні доказів, зупинившись на їх вивченні, при появі у нього твердої впевненості, до прикладу, вже посередині процесу про те, нібито все зрозуміло і подальше продовження розгляду — це тільки непотрібне затягування часу. Але він не повинен зупинятись: необхідно довести до кінця дослідження, перебуваючи у рефлексії доти, доки вся доказова база справи не буде вивчена, адже ціна помилки в правосудді є надто великою. Отже, суддя ні в якому разі до завершення судового розгляду не повинен бути введений в оману думкою про достатність доказування. Конкретні ж глибина, обсяг та зміст цієї діяльності залежать від обставин розв’язуваної справи.

Разом з тим, зрозуміло, що мету з осмислення усієї сукупності фактичних обставин, які пов’язані із пізнаваною ситуацією, суд не повинен переслідувати: завдання полягає в пізнанні лише тих фактів, які вкажуть на правильну кваліфікацію дій підсудного, справедливе розв’язання цивільного спору і т. д. Таким чином, судді не потрібне встановлення усієї безмежності фактичності: необхідно лише осягнути подію в обсязі, який дасть можливість досягнути ціль судочинства. Оскільки, як вірно зазначає Р. Циппеліус, ««зосередження на суті питання» є лейтмотивом правозастосування»[518]. Тому встановити істину в судовому процесі означає пізнати минулу подію, яка лежить в основі справи. За словами Е. Мурадьян, «судова істина — це продукт пізнання реальних фактів, обставин, станів, відносин, які становлять суть справи, адекватного їх тлумачення і визначення юридичного смислу, значення з позиції закону, що підлягає застосуванню»[519]. Інакше кажучи, цей процес, що є певною запорукою винесення правильного рішення по справі, передбачає осягнення усіх обставин, що підлягають дослідженню, відповідно до того, як вони мали місце в дійсності. Однак дуже часто, як зауважує А. Барак, «навіть якщо представлена найбільш широка фактична база, суддя не завжди володіє інтелектуальними інструментами, щоб впоратися з фактами»[520]. До того ж, звертає увагу Е. Мурадьян, «факт, який першопочатково уявлявся значущим, у подальшому може бути визнаний таким, що не стосується справи, — в міру прояснення ситуації замість колишньої з’являється інша інтерпретація та кваліфікація і, відповідно, підлягає з’ясуванню інший склад фактів (або частково інший)»[521]. Тому, на думку цієї дослідниці, «осягнення судової істини — це подолання невизначеності, невідомості, рух від незнання до пошуку доказової інформації, до подолання сумнівів, незрозумілостей, двозмістовностей і позбавлених смислу речей, дій, неймовірних… тлумачень або позицій замовчування, відсутності будь-яких доказів»[522]. За таких обставин, попереджає Е. Мурадьян, «істина встановлюється на основі складних пізнавальних процесів, причому розвиток, рух інформаційних потоків може приймати і напрямок, протилежний істині»[523].

Таким чином, осягнення факту в судовому процесі досягається лише повного відповідністю висновків суду об’єктивній дійсності минулого. Однак досягти цього виявляється надскладним завданням. Як наголошує Е. Мурадьян, «пошук істини ведеться в особливих, по кримінальних справах — у екстремальних умовах. До правозастосувача пред’являються суперечливі вимоги: істина повинна бути встановлена в своєму природному, цільному вигляді; все важливе для справи слід з’ясувати повно, всебічно, об’єктивно, оскільки істина не існує фрагментарно, подрібнено, частково. Але проти вимоги цільності судової істини діють бар’єри «процесуальної економії», процесуальних строків, обмеженості пізнавальних, процесуальних, кадрових, науково- технічних, матеріальних, фінансових ресурсів. Звідси — особлива важливість цілеспрямованого пошуку, релевантності, вміння виділити головне, бути лапідарним»[524]. Як пояснюють П. Пашкевич та О. Сухарев, «на шляху до істини в судовій справі зустрічаються хибні показання, наклепницькі побудови, добросовісна омана й інші перешкоди. І щоб подолати все це, розібратися в заплутаних явищах та людських відносинах, від… суддів вимагаються глибокі знання, великі затрати розуму і праці»[525].