Розділ «7. ЮСНАТУРАЛІСТИЧНІ ПІДХОДИ У КОНСТИТУЦІЙНОМУ ПРАВОСУДДІ УКРАЇНИ»

Таким чином, можна констатувати, що категорія «природи» в актах конституційного судочинства відображає соціологічний (політико-правова, економіко-правова, політико-економічна природа) та антропологічний (сутність прав людини) різновиди онтологічних природно-правових підходів. Такі підходи виступають засобами виявлення емпіричних чинників, необхідних для практичної реалізації конституційної ієрархії соціальних цінностей.

Офіційне тлумачення, здійснюване КСУ за посередництвом категорії «природи» у сфері публічного права, ґрунтується на взаємозв’язку сутності політичних та державно-юридичних явищ, тоді як у приватноправовій сфері інтерпретаційний принцип «правової природи» спрямований на виявлення й оцінку значущості взаємозв’язків антропних, соціальних та економічних чинників соціального регулювання (потреб, можливостей) з його державно-юридичними засадами.

Така оцінка й конституювання соціально-ціннісної ієрархії вимагають переходу від антропології та соціології права до його аксіології. Відтак, інтерпретуючи конституційні положення про права людини, КСУ формулює офіційно визнані антрополого-правові засади національної правової системи, осмислює, розвиває й включає у тканину своїх актів ціннісно-антропологічні основи таких прав.

Така діяльність єдиного органу конституційної юрисдикції є надзвичайно важливою для розвитку національної державно-юридичної системи.

Водночас слід вказати на певну небезпечність таких способів використання юснатуралізму, які можна назвати не інакше як «зловживанням природним правом». Йдеться про вже розглянуті ситуації, коли апеляція до природного права фактично приховує брак соціальної обґрунтованості, об’єктивної публічної значущості положень, позначуваних як такі, що відповідають «справедливості», «ідеї права» чи «природі людини».

7.5. Конституційна мораль правотворчості

Нині, за умов, коли положення просвітницьких доктрин юснатуралізму значною мірою об’єктивувались у позитивно-правовому інституті прав людини, звернення до деонтологічної аргументації, яка ґрунтується на розрізненні природного та позитивного права (права і справедливості, з одного боку, та закону, з іншого) є явищем не дуже поширеним у юридичній практиці. Тут не становить винятку й вітчизняне конституційне судочинство. Тому особливо прикметними видаються випадки, коли КСУ чи його окремі судді вдаються у своїй практиці до моральнісних аргументів.

Вперше така ситуація мала місце 14 грудня 1999 року в Окремій думці судді КСУ О.М. Мироненка стосовно Рішення КСУ № 10-рп/99 від 14 грудня 1999 року у справі про застосування української мови[765]. На підтримку наведеної автором аргументації тут було використано положення, виведене зі змісту статті 1 Основного Закону: «у правовій державі не можуть діяти неправедні норми», яке ґрунтується на одній з відомих засад моральної юриспруденції — «несправедливий закон не є законом». Юснатуралістичний характер має й вислів «дійсне, а не удаване верховенство права», який виражає типове для природно-правових концепцій розрізнення справжнього й удаваного, виключно формального у праві.

Проте видається дещо сумнівним, що уникнути здійсненого КСУ в цій справі тлумачення суттєво допомогло б «раціоналістичне (юснатуралістичне) праворозуміння»[766] як таке. Адже плюралізм трактувань природного права (див. підрозділ 7.2) дає підстави для сумнівів у тому, що ухвалити справді соціально обґрунтоване рішення дозволила б прихильність більшості суддів КСУ загалом до юснатуралізму. В даному випадку, мабуть, могло б ітись про ті лібералістичні версії природного права, в яких обґрунтовується мінімізація державного втручання у сферу прав людини. Не можна недооцінювати також і ролі впливу на конституційне судочинство політичних чинників.

Одним із проявів деонтологічного підходу у конституційному правосудді є оцінка законодавчих положень з точки зору їх справедливості. КСУ звертається до категорії справедливості у конкретному соціальному контексті, застосовуючи підхід, який може бути позначений як соціально-деонтологічний, або ж соціально-аксіологічний. Особливістю останнього є тісний зв’язок із цільовою інтерпретацією змісту законодавчих положень й сутністю соціально-правових інститутів.

Так, у Рішенні КСУ № 3-рп/2003 від 30 січня 2003 року (справа про розгляд судом окремих постанов слідчого і прокурора) здійснено соціально-цільове та деонтологічне осмислення сутності правосуддя, яке за своєю суттю «визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах» (п. 2)[767]. Перша половина наведеного твердження є класичним природно-правовим постулатом: несправедливе правосуддя не є правосуддям. Адже вже сама назва правового явища відображає його істотні ознаки як справедливого, праведного, належного. За відсутності таких ознак відповідний феномен втрачає свій правовий характер і не може позначатись «правоназвою» (П. М. Рабінович). Правосуддя тут визнається таким лише за умови відповідності своїй сутності, якій, у свою чергу, онтично передує його соціально-етичне призначення — здійснення вимог справедливості та поновлення порушених прав учасників спору. Водночас виражена в рішенні вимога «ефективного поновлення в правах» є проявом застосування функціонально-соціологічного підходу, за якого одним із сутнісних ознак правосуддя є його соціальна дієвість.

У цих положеннях чи не вперше у практиці КСУ був представлений аксіологічний природно-правовий підхід, який ґрунтується на поєднанні гносеологічної оцінки державно-юридичних явищ (зокрема, норм законодавства, діяльності органів законодавчої чи судової влади) як істинних, справжніх, із їх деонтологічною оцінкою як справедливих, правових. В основу таких оцінок покладено ціннісно-телеологічне розуміння правових феноменів, етичне осмислення їх сутності та призначення в суспільстві. Згодом такий підхід було розвинуто й у рішеннях КСУ № 15-рп/2004 від 2 листопада 2004 року (справа про призначення судом більш м’якого покарання)[768], № 18-рп/2004 від 1 грудня 2004 року (справа про охоронюваний законом інтерес)[769] та № 2-рп/2005 від 24 березня 2005 року (справа про податкову заставу)[770].

З огляду на те, що Рішення КСУ від 2 листопада 2004 року вже ставало предметом спеціального аналізу у вітчизняній доктрині[771], наголосимо лише на одному моменті, який у зв’язку з цим актом видається нам важливим. Як відомо, сам термін «справедливість» зустрічається в Конституції України лише один раз — при визначенні засад побудови бюджетної системи України (стаття 95), що з позицій позитивізму навряд чи могло б вважатись достатньою підставою для надання принципу справедливості загальноконституційного й загальноправового значення. Отож можна дійти висновку, що КСУ розглядає справедливість як неписану (хоча й «за-писану») загальновизнану засаду права, як ідею права та як його «загальний зміст», однією з форм втілення яких виступає Конституція (підпункт 3.4 пункту 3 Рішення КСУ у справі про призначення судом більш м’якого покарання)[772]. Відтак, у тлумаченні Основного Закону було використано підхід, суть якого розкрита в Окремій думці судді КСУ П. М. Ткачука стосовно Рішення КСУ № 2-рп/2005 від 24 березня 2005 року в справі про вибори Президента України: «…результатом процесу тлумачення має бути з’ясування неявного змісту норми, того, що законодавець мав у ній вказати (!), але з якоїсь причини не зробив цього…»[773] (курсив мій — С.Р.).

Звернення ж до поняття «ідея права» свідчить про те, що в цьому пункті природно-правова аргументація КСУ набуває, так би мовити, ідеально-метафізичного виміру, — який, однак, нерозривно пов’язується із суспільними аспектами справедливості, з соціальною морфологією природного права, із формами втілення цієї ідеї у правотворчу та у правозастосовну діяльність.

У низці випадків КСУ визначає з деонтологічних позицій як окремі обов’язки законодавця, так і ті загальні принципи, які їх визначають — йдеться про вимоги, що їх можна, перефразовуючи відомий вислів Лона Л. Фуллера, віднести до конституційної «моралі правотворчості».

Так, наприклад, у резолютивній частині Рішення № 15-рп/2004 від 2 листопада 2004 року КСУ адресував Верховній Раді України вимогу привести положення статті 69 Кримінального кодексу України у відповідність із вказаним рішенням[774]. У мотивувальній частині Рішення № 5-рп/2007 від 20 червня 2007 року КСУ прямо вказав на необхідність заповнення прогалини у законодавстві про банкрутство як на позитивний обов’язок законодавця[775].

Залишаючи осторонь питання про дотримання в цих приписах меж повноважень КСУ, зауважимо, що, на наш погляд, імпліцитну вказівку на конкретні позитивні обов’язки законодавця слід вбачати загалом в усіх випадках констатації КСУ неконституційності положень того чи іншого закону з мотивів відсутності у ньому тих норм, які, виходячи з писаних чи неписаних конституційних засад або ж із духу «Конституції як єдиного цілісного документа» (п. 2 Рішення № 11-рп/99 від 29 грудня 1999 року)[776], повинні б у ньому міститись. З іншого боку, акти КСУ, в яких вказується на неконституційність правил, прямо встановлених у законі, повинні розглядатись як такі, що ухвалені на підставі загальної конституційної заборони подібних проявів законодавчої діяльності.

Аналіз актів КСУ дає підстави вважати засадами конституційної моралі правотворчості наступні.

Справедливість як домірність та рівність (Рішення КСУ № 5-рп/2005 від 22 вересня 2005 року (підпункти 5.5 пункту 5), Рішення КСУ № 14-рп/2004 від 7 липня 2004 року (підпункти 4.1,4.2 пункту 4)[777], Рішення КСУ № 15-рп/2004 від 2 листопада 2004 року (підпункт 4.1, 4.2 пункту 4)[778].

Прикладами соціологічної конкретизації засади домірності (у термінології КСУ — «розмірності») можуть бути Рішення КСУ № 2-рп/2005 від 24 березня 2005 року (справа про податкову заставу)[779] та № 5-рп/2007 від 20 червня 2007 року (справа щодо кредиторів підприємств комунальної форми власності)[780]. Прикметно, що у згаданому вище Рішенні від 24 березня 2005 року (підпункт 4.3 пункту 4) справедливість, що розглядається як баланс приватних та публічних інтересів у податкових відносинах, трактується, з посиланням на статтю 8 Основного Закону, як конституційність.