Розділ «7. ЮСНАТУРАЛІСТИЧНІ ПІДХОДИ У КОНСТИТУЦІЙНОМУ ПРАВОСУДДІ УКРАЇНИ»

Водночас, за зауваженням Г. В. Мальцева, ідеолого-критична позиція щойно згаданих скандинавських реалістів жодним чином не зашкодила специфічній буржуазно-ліберальній основі ідеології права. Навпаки, вона «напружується в очевидних зусиллях закріпити ці основи, встановивши прямий зв’язок між правом та приватним інтересом без опосередковуючої ролі абстрактних цінностей та понять, які вуалюють та затемнюють цей зв’язок»[728]. Відтак, вказана позиція «не стільки «деідеологізує» право в соціальному значенні, скільки дискваліфікує його як духовне явигце, як сферу образів та ідеалів поведінки людей, значною мірою принижує роль, що її право може відігравати в суспільстві, його загальну значущість як елемента культури на даному соціально-історичному етапі»[729] (курсив мій — С. Р.).

Принципові відмінності позитивістської й природно-правової аксіологій у підходах до оцінки позитивного права і закону, до розв’язання проблеми співвідношення цілей та засобів, телеологічних та інструментальних цінностей відзначають також В. С. Нерсесянц, Н. В. Варламова та ін.[730].

Загалом можна зауважити, що юридико-позитивістські (легістські, психологічні, соціологічні, лінгвістичні, тощо) підходи до проблеми цінностей спираються на методологічний редукціонізм, який зводить реальність правових цінностей до певних емпіричних (психічних, соціальних, семіотичних, матеріально-предметних) сфер реальності. Натомість, для аксіології юснатуралізму (насамперед, для її абстрактно-раціоналістичних напрямків) зазвичай є притаманним розгляд правових цінностей як таких, що існують незалежно від конкретних індивідів, соціуму, від суспільної практики; конструювання уявлень про цінності «самі по собі». Домінуючим тут виступає специфічне «феноменологічне» й телеологічне осмислення цінностей, яке відволікається від аналізу їх каузально-детерміністичних зв’язків із конкретно-історичною соціальною реальністю.

Таким чином, антропосоціальний емпіризм, з одного боку, та метафізика, з іншого, задають ті методологічні координати, в яких можуть визначатись межі юснатуралізму як особливого доктринального й юридико-прикладного підходу. В епістемологічному плані соціально-онтологічні й філософсько-антропологічні різновиди юснатуралізму зазвичай виконують роль проміжної ланки між правовим позитивізмом та метафізичним юснатуралізмом.

У своїй легітимаційній функції природно-правові підходи виступають як форма ціннісного осмислення права, а в своїй нормативній функції — як спосіб його деонтологічного осмислення. Тісний зв’язок обох аспектів права — ціннісного й деонтичного — дає можливість вести мову, з одного боку, про юснатуралізм як особливий вид ціннісно-деонтологічного підходу, а з іншого, про деонтологічні та аксіологічні форми (різновиди) сучасного природного права. Якщо класичний юснатуралізм виступав формою моральнісно-деонтологічного трактування політико-правової реальності, то в сучасній філософії права, яка часто відмовляється від використання окремих поняттєво-термінологічних конструкцій на кшталт «природного права» чи «природної справедливості» як від анахронізмів, методологічним еквівалентом юснатуралізму залишається розгляд права з позицій моральнісних цінностей. В історичному плані це засвідчує формально-змістовну оборотність ціннісно-етичних та юснатуралістичних підходів у праві.

7.3. Природа юридичних явищ у практиці Конституційного Суду України

Матеріали судової практики часто не дають можливості виявити безпосередню залежність між використаними підходами та конкретною філософсько-правовою доктриною. Однак у багатьох випадках імпліцитний зв’язок обґрунтування того чи іншого юридичного акта із згаданими підходами може бути виявлений шляхом аналізу тих ідеологічних та поняттєвих конструкцій, які використовуються для аргументації рішення.

На підтвердження цього звернімось до актів Конституційного Суду України (КСУ), у мотивувальних частинах яких можна зустріти поняттєво- термінологічні конструкції, які умовно можна позначити як онтологічні та деонтологічні. До перших належать ті, які вказують на підставу, буттєве начало судового рішення, іманентне самій матерії правових відносин («сутність» чи «призначення» інституту права, «природа людини», тощо). До другого ж типу конструкцій входять оціночні категорії, які відображають уявлення про належне у правовій сфері, яке може не збігатись з державно-юридичним сущим (справедливий/несправедливий, правовий/неправовий, тощо).

Однією з класичних онтологічних конструкцій є «природа речей». Починаючи з часів римської юриспруденції, поняття «правової природи» розвивалось поряд із категорією «природи речей», виступаючи як окремий випадок застосування останньої до правової сфери. Спосіб вивчення права, який «задається дослідницькою програмою, що спирається на категорію «правової природи»… спрямовує пізнання на виявлення детермінант і специфіки правового в межах суспільства, історії, соціальної взаємодії, людської культури, тощо»[731]. Йдеться про соціально-емпірично орієнтовану стратегію дослідження, принципово відмінну від ідеалістично-метафізичної методології кантіанського спрямування.

Власне, з огляду на цю обставину природно-правовий характер методологічних підходів, в яких центральною виступає категорія «природи речей», визнається не всіма дослідниками. Так, юснатуралістичну ідентичність цих підходів не визнавали, зокрема, Г. Дернбург та Г. Радбрух[732]. З іншого боку, В. Пєшка, В. О. Туманов, В. П. Желтова, В. О. Четверній, Г. В. Мальцев відносять концепції природи речей до онтологічного напрямку природного права[733].

Поняття «правової (юридичної) природи» використовується принаймні у 14 рішеннях, 2 висновках та 3 ухвалах КСУ[734]. Однак не всі випадки використання цього поняття в конституційній правоінтерпретації можуть бути визнані проявами юснатуралізму. Тут слід розрізняти а) звернення до категорії «природа» (правова, політико-правова, економіко-правова та ін.) як до самостійного чи додаткового джерела правового пізнання, та б) ситуації, коли юридична природа певного інституту (бюджету, приватизації, господарського товариства) розуміється лише як його законодавчо визначений основний зміст (при цьому «юридичне» виступає як синонім «правового»). Лише в першому випадку є підстави для оцінки правотлумачного підходу КСУ як природно-правового. Отож цю групу випадків ми і розглянемо нижче.

Звернення до матеріалів практики КСУ дає змогу виокремити специфіку категорії «правової природи», а також пізнавальних підходів, методів та прийомів, за допомогою яких відбувається виявлення природи юридичних феноменів (інститутів, принципів, норм, тощо).

Смислове навантаження категорії «природа» (як елемента поняттєвої конструкції «правова природа») в актах КСУ загалом збігається з її основними значеннями, поширеними у класичній філософській традиції: сутність, єство, призначення; внутрішнє, іманентне джерело походження, якісної визначеності, розвитку явища.

Насамперед слід вказати на значення самого поняття «природи» як суті, сутності, «єства». У такому значенні природу того чи іншого соціально-правового феномену можна визначити як його основний зміст, завдяки якому забезпечується його якісна визначеність та відмінність від інших феноменів. Природа ж того чи іншого юридичного інституту ґрунтується на його соціальній (загальносоціальній) природі, на закономірностях соціальних процесів, які опосередковуються та оформлюються юридичними нормами[735]. Виходячи з таких засад, у практиці КСУ визначалась правова природа (сутність): нормативного і ненормативного правових актів, окремих норм Конституції[736]; закону про Державний бюджет України[737]; зворотної дії в часі законів та інших нормативно-правових актів[738]; делегованих повноважень[739]; представництва в суді[740]; імпічменту[741]; конституційних прав людини, тощо.

Яким же чином відбувається віднайдення правової природи в офіційному правотлумаченні?

Аналіз актів конституційного судочинства свідчить, що найважливішими інтерпретаційними засобами тут виступають цільовий (телеологічний), функціонально-цільовий та генезисний підходи, які розглянемо нижче.

При соціально-цільовому тлумаченні інструментом розкриття соціально- правової та державно-юридичної сутності інститутів права виступає категорія «призначення». Наприклад, КСУ зазначав, що метою функціонального поділу державної влади на законодавчу, виконавчу та судову є розмежування повноважень між державними органами та недопущення привласнення повноти державної влади однією з її гілок[742]; призначення депутатської недоторканності — забезпечення безперешкодного та ефективного здійснення народним депутатом України своїх функцій[743]; публічно-правове призначення недоторканності суддів — забезпечення здійснення правосуддя неупередженим, безстороннім і справедливим судом[744]; суттєві властивості права недоторканності Президента України зумовлені його публічно-правовим статусом, встановленим виключно Конституцією України[745]. У такий спосіб виявлялись також природа бюджету[746]; виборчого цензу і виборчої застави[747], місцевих рад, їх виконавчих комітетів та місцевих державних адміністрацій[748], тощо. КСУ також вказувалось, наприклад, що цілі діяльності місцевого самоврядування визначають соціальне призначення права комунальної власності; головна мета діяльності суб’єкта господарювання в комунальному секторі економіки задає вибір організаційно-правової форми такої діяльності[749]; заходи покарання передусім зумовлюються його виправною та превентивною метою[750].

У низці випадків засобом встановлення природи політико-юридичного явища виступає також генезисний аналіз, за посередництвом якого сутність позитивно-правового інституту виявляється через джерело його походження. У такий спосіб, наприклад, визначається юридична природа Основного Закону в справі про набуття чинності Конституцією України[751].

Розглянуті вище підходи ґрунтуються на виявленні соціального призначення чи походження позитивно-правових інститутів, на віднайденні зв’язків позитивного права із закономірностями антропної, суспільно-політичної та суспільно-економічної реальності. Отже, «правова природа» у практиці КСУ не є феноменом суто державно-юридичним, вона виступає як політико-правова, антропно-правова, соціально-правова, чи економіко-правова, чи політико-економічна сутність юридичних явищ. Зважаючи на роль соціально-цільового аналізу в процедурі офіційного правотлумачення, можна вести мову про нього як про засіб з’ясовування права, що випливає із сутності суспільних відносин та інститутів, про заданість змісту такого права їх найважливішими цілями, функціональним призначенням. При цьому оцінка соціальної значущості останніх залишається зумовленою конкретно-історичною правосвідомістю суддів КСУ.

7.4. Інтереси, потреби й природа людини як правоінтерпретаційні категорії