Розділ «7. ЮСНАТУРАЛІСТИЧНІ ПІДХОДИ У КОНСТИТУЦІЙНОМУ ПРАВОСУДДІ УКРАЇНИ»

Характерною рисою таких варіантів систематики типів праворозуміння є розрізнення юснатуралізму та соціологізму, притаманне також і більш деталізованим класифікаціям, заснованим на диференціації епістемологічних підходів та методів у правознавстві. Так, наприклад, О. О. Мережко розглядає природно-правовий метод пізнання міжнародного права поряд із позитивістським, нормативістським, соціологічним, критичним, політико- орієнтованим та іншими, яких цей вчений нараховує близько двох десятків[691].

Однак таке розмежування відтворює лише загальну теоретичну модель природно-правового підходу, відволікаючись при цьому від самоідентифікації низки концепцій соціоцентристського й об’єктивістського спрямування як «природно-правових» та від більш детальної характеристики теоретичних співвідношень між вказаними способами осмислення права.

Якщо докорінна відмінність юснатуралізму та легізму не викликає сумнівів у всіх дослідників, то співвідношення природно-правового й соціологічного типів праворозуміння та відповідних підходів виглядає не настільки однозначно. Про це свідчать, зокрема, генетичні й логічні зв’язки концепцій природного права із антропосоціальними підходами. Добре відомо й те, що онтологічне трактування природного права має наслідком необхідність історичних та соціологічних підходів до нього[692].

Питання про співвідношення юснатуралізму з юридичною соціологією (соціологією права)[693] доцільно розглянути в двох аспектах: а) у плані типів праворозуміння; б) в аспекті взаємомозв’язків між юснатуралістичним праворозумінням та соціолого-юридичним підходом, а також між природно-правовим та соціолого-юридичним (соціолого-правовим) підходами.

В усіх цих випадках визначальним буде те, що саме розуміється під природним правом і відповідним типом праворозуміння та в який спосіб визначатимуться межі юснатуралістичного й соціологічного підходів.

Згідно із сучасним розумінням соціолого-юридичного підходу до права, останнє досліджується, по-перше, як особливий соціальний феномен; по-друге, в динаміці, як процес переходу від генезису до соціальної дії; по-третє, в контексті структурних і функціональних зв’язків з іншими соціальними чинниками, які, з одного боку, детермінують розвиток права, а з іншого, зазнають на собі його впливу; по-четверте, в динаміці всіх проявів правової дійсності; по-п’яте, як складна структура правовідносин[694].

Як відомо, основні способи осмислення соціально-правової реальності можуть мати метафізико-ідеалістичне або ж емпірико-матеріалістичне[695] спрямування (соціологічний позитивізм). Ясна річ, вузько позитивістсько- соціологічне трактування, зорієнтоване на право, яке існує виключно в зовнішніх, емпірично фіксованих формах, аж ніяк не може бути визнано особливим різновидом юснатуралізму. Однак сучасне розуміння соціологічного підходу в правознавстві дає можливість вести мову про філософсько-правову соціологію й соціальну онтологію права як про стратегії, спрямовані на виявлення імпліцитних соціальних основ, сутнісних та закономірних аспектів соціально-юридичних та соціально-правових явищ, смисли і значення яких конструюються суб’єктами у процесі їх пізнання. Відзначимо, що згідно з одним із існуючих у правознавстві «істотних методологічних постулатів» у тлумаченні поняття соціальності права, соціальна реальність права не існує як предметна дійсність, не має власних змістів, тобто належить сфері свідомості[696]. Тут соціальність, мабуть, розуміється як особлива властивість людського мислення. Можливо, саме такі різновиди юридичної (правової) соціології можуть розглядатись як одна з форм юснатуралістичного підходу. У такому випадку рух творчого мислення від правового явища до його соціальної сутності, від юридичної форми до її правового змісту, а також конструювання соціальної природи (сутності, «єства») юридичних феноменів виступатимуть ознаками соціологічного мислення юснатуралістичної орієнтації.

Піднімаючи проблему відношення між юснатуралістичним праворозумінням та соціологічним підходом, О. В. Сердюк зазначає, що «мультипарадигмальність створила парадоксальні і неможливі в минулому ситуації, коли в рамках одного підходу можливі різні типи праворозуміння»[697], зокрема, соціологічний підхід у правознавстві можливий у рамках ціннісного (природно-правового) праворозуміння[698]. Безперечно, при цьому йдеться не про соціологічний позитивізм[699], а про певні різновиди соціально-філософських (соціально-критичних, соціально-аксіологічних, ціннісно-соціологічних, ідеологічно-світоглядних) підходів, які не обмежуються самими лише емпіричними дослідженнями й описом форм соціального буття права.

Між аксіологічним (природно-правовим) та соціологічним (зокрема позитивно-соціологічним) підходами в юридичній діяльності можуть існувати також і відношення доповнюваності. Так, наприклад, А. І. Пашинський наголошує на «плідному зв’язку між соціологічним та аксіологічним підходами, коли, наприклад, основоположні правові принципи аналізуються й виводяться в остаточному підсумку з дозаконотворчих правових відносин. Особливістю соціологічного підходу в цьому випадку є розкриття соціальних потреб, які породжують відповідні відносини, особливістю ж аксіологічного — виокремлення із різноманіття соціальних зв’язків власне правових відносин»[700]. Теоретичної значущості наведеного положення не можна недооцінювати. Адже таким чином вказується на оцінювальний характер уявлень про правове (вочевидь, як про справедливе), на аксіологічність процесу розуміння права.

Слід звернути увагу на те, що критична функція притаманна не лише юс- натуралізму, але й юридичній соціології[701]. Як вказує С. В. Савчук, «…юридична соціологія не зупиняється перед пізнанням сукупності сталих, повторюваних ознак і властивостей права, тобто його суті, пошуки якої починаються там, де є розуміння невідповідності будь-якого явища своєму первісному при- значенню»[702] (курсив мій — С. Р.). Тією мірою, якою така соціальна критика здійснюється з ціннісно-ідеологічних позицій, з опертям не на існуючий, а на належний стан речей у суспільстві й, зокрема, в юридичному регулюванні, тією мірою може йтись про критику юснатуралістичного Гатунку.

Основу для поєднання юснатуралізму із соціологічним підходом дає розгляд останнього як особливої пізнавальної стратегії. Таке поєднана можливе, зокрема, на основі ідей, обстоюваних Ю. Я. Баскіним, який розподіляв філософсько-правові вчення на види залежно від того, в чому саме вони вбачають основу права. У такий спосіб виокремлювались вчення метафізичні, антропологічні та соціологічні[703]. Усі вони можуть ґрунтуватись на природно-правовому типі праворозуміння, оскільки концептуальними основами останнього можуть виступати як «божественний закон», так і «природа людини» й «природа речей».

Г. Г. Бернацький вважає, що практично всі філософсько-правові напрями можна розділити на дві протилежні групи: соціологічний напрям, який стверджує, що джерелом походження права виступає саме суспільство, і природний напрям, який стверджує, що джерело походження права та його сутність знаходяться поза суспільством (Бог, розумна природа, розум людини, тощо). Перший тяжіє до матеріалістичної філософської лінії, тоді як другий — до ідеалістичної[704]. Таке протиставлення природного й соціологічного напрямів свідчить про трактування юснатуралізму, насамперед, як ідеалістично-метафізичного праворозуміння. Однак, з урахуванням концептуального різноманіття природно-правових підходів, в обох розглянутих вище випадках соціологізм як підхід виявляється принципово сумісним із природно-правовим типом праворозуміння.

В плані епістемології соціологічний підхід пов’язаний із онтологічними та емпірико-об’єктивістськими інтерпретаціями природного права. Аби прослідкувати цей зв’язок, звернімось до доктринальної систематики класичних та сучасних природно-правових концепцій.

Типологізація юснатуралістичних учень бере свій початок у філософсько- правовій творчості Г. В. Ф. Гегеля, який розрізняв три наукових способи трактування природного права: емпіричний (Т. Гоббс, Ж. Ж. Руссо та інші мислителі до Канта); формальний (І. Кант, Й. Г. Фіхте та їхні послідовники) та власний, абсолютний підхід[705]. Вочевидь, соціологічній версії юснатуралізму тут відповідає його емпіричне трактування. Однак низка елементів соціологізму присутня також і у більш пізніх неогегельянських розробках концепції природи речей (Е. Шпрангер, X. Вельцель, О. Бальвег та ін.).

Декілька варіантів систематики юснатуралістичних концепцій були запропоновані зарубіжними правознавцями в 70-х рр. минулого сторіччя. Так, X. Ріффель навів три підстави класифікації природного права: за критерієм змістовності — від формального «природного права зі змінюваним змістом» до сукупностей позапозитивних матеріальних принципів та норм; у плані співвідношення з позитивним правом (законом) — від зразка для правопорядку до природного права, яке заперечує позитивне; за трактуванням «природного» («природи») — від права, що випливає з природи людини, до норм універсального порядку буття[706]. В рамках цих груп можуть бути виокремлені й соціологічно спрямовані різновиди юснатуралізму.

Класифікації, засновані на особливостях значення категорії «природного» («природи») (Ерік Вольф)[707], дають можливість виявити поняттєву основу тих соціологічних підходів, якими, як буде показано далі, послуговується конституційне судочинство України при аналізі сутності й призначення соціально- юридичних інститутів.

У правознавстві радянського періоду типологізація сучасних концепцій природного права згідно з філософсько-методологічними засадами праворозуміння і пояснення правових явищ була здійснена В. О. Четверніним[708], чия схема типології достатньо повно відображає різноманіття сучасних різновидів юснатуралізму. Окремі з них (об’єктивіський, психоірраціоналістичний, частково екзистенціалістський) пов’язані з соціально-філософським та філософсько-антропологічним підходами до права.

Іншу схему групування напрямів природного типу праворозуміння наводить Г. Г. Бернацький, який називає такі його різновиди, як теологічний, натуралістичний, об’єктивно-ідеалістичний, суб’єктивно-ідеалістичний, містичний?[709]. Попри те, що запропонована система відзначається певною неповнотою, на що вказує і сам дослідник, слід відзначити виокремлення тут «натуралістичної» версії природного права, що підтверджує визнання емпірично орієнтованих варіантів юснатуралізму.

Г. В. Мальцев використовує поділ юснатуралістичних концепцій на онтологічні (Й. Месснер, Е. Вольф, Н. Боббіо, А. Кауфман, Р. Марчич, А. Троллер та ін.), деонтологічні (І. Кант, неокантіанство) та аксіологічні (феноменологія, окремі версії неокантіанства)[710]. Перевагою такої моделі є можливість виокремлення основних концептуально-методологічних підходів до розв’язання фундаментальної проблеми співвідношення між сущим та належним. Аксіологічні ж підходи, на наш погляд, в одних випадках можуть бути віднесені до онтологічного юснатуралізму, а в інших — до деонтологічного.

Безперечну теоретичну й практичну цінність мають підходи до систематизації природно-правових учень, запропоновані С. І. Максимовим[711]. До сучасних (некласичних) теорій обґрунтування права, які працюють в парадигмі «інтерсуб’єктивності», цей вчений відносить онтологічні й неонтологічні концепції. До першої групи належить правовий екзистенціалізм, або ж екзистенційна феноменологія (М. Мюллер, Е. Фехнер, В. Майхофер) та екзистенційно-феноменологічна герменевтика (А. Кауфман, В. Гассемер, П. Рікер), до другої — комунікативна філософія (К. О. Апель, Ю. Габермас)[712].