Розділ «2. Підстави постановлення судом виправдувального вироку»

Р. було пред’явлено обвинувачення в тому, що він після розвантаження бетону на будівельному майданчику пансіонату в порушення вимог п.9.1 Правил дорожнього руху не переконався в безпеці своїх дій, розпочав рух автомашиною Камаз і наїхав на Є., унаслідок чого останній був смертельно травмований.

Постановляючи виправдувальний вирок, суд визнав, що в діях Р. немає складу злочину, передбаченого ст. 215 КК. При цьому він виходив з того, що з урахуванням обставин, при яких травмований Є., останній не був учасником дорожнього руху, і фактично сам грубо порушив правила безпеки на виробництві, коли самовільно проник під автомашину, і саме ці його дії, а не дії водія, знаходяться в причинному зв’язку з наслідками, що наступили.

За протестом заступника Генерального прокурора України судова колегія Верховного Суду України скасувала судові рішення у справі, посилаючись на таке.

Згідно зі ст.327 КПК виправдувальний вирок постановляється у випадках, коли не встановлені події злочину, коли у дії особи немає складу останнього, а також коли не доведено участі підсудного у його вчиненні.

В даному випадку подія мала місце — потерпілий загинув під автомашиною, якою управляв Р. Отже, суд повинен був не тільки дослідити обставини справи і дати їм правову оцінку, виходячи з того, з порушенням якого закону підсудному пред’явлено обвинувачення, а й перевірити, чи немає в його діях іншого складу злочину. Проте, як вбачається з вироку, суд лише визнав, що в діях водія Р. не встановлені порушення Правил дорожнього руху, і виправдав його за ч. 2 ст. 215 КК.

Окрім цього, судом допущено й інші порушення в дослідженні обставин справи.

Прийшовши до висновку, що Є. не був учасником дорожнього руху, і що він грубо порушив правила безпеки на виробництві, унаслідок чого і був смертельно травмований, суд тим самим фактично визнав, що в даному випадку мав місце казус, і тому постановив виправдувальний вирок.

Проте казус може мати місце лише за умови, коли особа (у даній справі — водій Р.) не передбачала і не могла передбачити наслідки своїх дій або бездіяльності. З матеріалів же справи вбачається, що Р. як на попередньому слідстві, так і під час судового розгляду справи визнав, що не виконав вимог п. 9.1 Правил дорожнього руху, зокрема, перед початком руху не обійшов автомашину і, таким чином, не переконався у повній безпеці руху. По справі двічі було проведено автотехнічну експертизу, і в обох випадках експерт приходив до висновку, що Р. перед початком руху автомашиною повинен був переконатися в безпеці своїх дій, тобто діяти згідно вимогам п.9.1 Правил дорожнього руху.

Саме ці обставини (докази) повинен був ретельно досліджувати суд, зокрема з’ясувати в Р, в чому саме він визнає свою провину, як він повинен був діяти в даному конкретному випадку, яких дій не виконав тощо. Проте Р. з цих питань детально допитаний не був.

Потребує з’ясування і той факт, чи міг Р. побачити Є. під автомашиною, якби обійшов її з усіх боків.

Із цього приводу суд послався у вироку на свідчення свідка П., який у момент наїзду на потерпілого проходив з правого боку автомашини. Він пояснив, що Є. під нею не бачив. Проте в даному випадку П. не є тією особою, яка повинна була забезпечити безпеку руху. Цей обов’язок був покладений на водія Р. Більше того, П. пояснив, що в той момент, коли він проходив повз автомобіль, кранівник жестами попросив його відчепити стропи крана від жолоба, в який завантажувався цемент. За таких обставин свідок П. міг і не звернути уваги на Є.

Для з’ясування вказаних питань суду необхідно було залучити до судового розгляду справи експертаавтотехніка, а при необхідності — й інших фахівців, і належним чином перевірити висновки автотехнічних експертиз. Цього суд також не виконав. Як вбачається у протоколі судового засідання, він лише оголосив висновки цих експертиз, на що Р. відповів, що він погоджується з ними.

Таким чином, у справі допущена важлива неповнота судового розгляду, оскільки не були досліджені обставини, з’ясування яких може значною мірою вплинути на рішення питання про винність або невинність Р.

Всі ці питання залишилися без уваги суду і при розгляді справи в касаційному і наглядовому порядку.

За таких обставин виправдувальний вирок і подальші рішення щодо Р. скасовані, а справа направлена на новий судовий розгляд для з’ясування вказаних питань[51].

Розділ 2.3. Постановлення виправдувального вироку у випадку, коли не доведена участь підсудного у вчиненні злочину

Суд обґрунтовує вирок виключно на доказах, розглянутих у судовому засіданні. За допомогою дослідження на суді всіх доказів відбувається і формування внутрішнього суддівського переконання про винність або невинність підсудного.

Доказування — це єдиний спосіб встановлення об’єктивної істини в кримінальному судочинстві. Поки не доведені обставини скоєння злочину, не можна сказати, що вони були, мали місце насправді.

З приводу того, що доведення є єдиним способом для встановлення істини в ст. 327 КПК України вказано:

“Обвинувальний вирок не може ґрунтуватися на припущеннях і постановляється лише при умові, коли в ході судового розгляду винність підсудного у вчиненні злочину доведена.