Розділ «2. Підстави постановлення судом виправдувального вироку»

Конкретні склади злочинів передбачені Кримінальним кодексом. Ніяке розширення цих складів, застосування їх за аналогією закону не допускаються.

Точне визначення кримінальним законом поняття злочину створює ситуацію, в якій суд визнає вчинене підсудним злочином, оскільки в його діях є передбачена законом суспільна небезпека.

Суд може постановити обвинувальний вирок тільки тоді, коли в діях підсудного вироком встановлений передбачений кримінальним законом склад злочину.

В інших випадках, коли в діях підсудного немає всіх необхідних елементів складу того або іншого злочину за об’єктом, об’єктивною стороною, суб’єктом і суб’єктивною стороною, суд зобов’язаний постановити виправдувальний вирок.

Правильне постановлення виправдувального вироку, зважаючи на відсутність складу злочину, обумовлене правильним тлумаченням цього поняття, ознак, що характеризують конкретні склади злочинів.

При неправильному його розумінні неминучими є судові помилки під час постановлення вироку.

Виправдання з цієї підстави відбувається у таких випадках: по-перше, якщо суд встановив, що особа не досягла віку кримінальної відповідальності, тобто не є суб’єктом злочину; по-друге, коли злочин вчинений не підсудним, а іншою особою; по-третє, якщо в судовому засіданні встановлені підстави, що виключають злочинність діяння.

У літературі розрізняють три групи підстав, що виключають злочинність діяння[43].

Перша група об’єднує вчинки, що відрізняються властивим злочину ступенем небезпеки, які з тих чи інших причин не передбачені кримінальним законом. У таких випадках суд зіштовхується з проблемами в кримінальному законі. Отже, у мотивувальній частині вироку суд указує, що діяння хоч і характеризується необхідним для злочину змістом, але не є таким, оскільки не закріплене в кримінальному законі.

Друга група охоплює діяння, які формально містять ознаки певного складу злочину, але за своїм змістом позбавлені суспільної небезпеки. Це вчинки, що підпадають під ч. 2 ст. 11 КК України, які формально містять ознаки діяння, передбаченого кримінальним законом, але унаслідок малозначності не є злочином. Визначення судом малозначності залежить від того, ознаки якого складу злочину формально містить вчинена особою дія або бездіяльність. Питання про малозначність діяння завжди питання факту, для встановлення якого необхідний аналіз у вироку конкретних обставин справи. Причому суд в мотивуванні повинен обов’язково пояснити, що встановлена дія або бездіяльність підсудного або взагалі не заподіяли і за своїм характером та змістом вини не могли заподіяти шкоди, або заподіяли чи могли заподіяти лише вкрай незначну шкоду. У вироку суд повинен встановити, що особа не тільки об’єктивно заподіяла незначну шкоду, але і суб’єктивно мала намір заподіяти саме таку, а не більшу шкоду. При розбіжності між фактично заподіяною незначною шкодою і суб’єктивними намірами підсудного відповідальність повинна визначатися відповідно до спрямованості наміру.

Законодавству і судовій практиці відомі підстави, що виключають суспільну небезпеку і протиправність діяння. Вони складають третю групу діянь, що зовні нагадують злочин, але є за своєю природою суспільно корисними і правомірними. Чинне законодавство відносить до них необхідну оборону, крайню необхідність, добровільну відмову від скоєння злочину і затримання злочинця. Виправдовуючи підсудного з цієї підстави, суд дає іншу, ніж при відданні під суд, юридичну оцінку діянню, вважаючи, що воно не злочинне. У мотивуванні указується, які з передбачених у законі елементів складу злочину не властиві діянню, і чому оспорюється його правова природа.

Розглядаючи кримінальні справи, Верховний Суд України систематично звертає увагу судів на правильне і єдине розуміння встановлених кримінальним законом конкретних складів злочину і вимагає при винесенні вироку суворо виходити із змісту диспозиції кримінального закону.

Приклад 1.: Олевський районний суд Житомирської області вироком від 18 травня 2004 р. виправдав Ч. У. і Ч. М. через відсутність в їх діях складу злочину, передбаченого ст. 166 КК.

Апеляційний суд Житомирської області постановою від 13 липня 2004 р. виправдувальний вирок щодо цих осіб залишив без зміни.

У касаційному поданні прокурор Житомирської області поставив питання про скасування судових рішень щодо виправданих і направлення справи на новий судовий розгляд у зв’язку з тим, що суд неправильно застосував кримінальний закон, неповно дослідив і необ’єктивно оцінив зібрані у справі докази.

Заслухавши суддю-доповідача, прокурора, який визнавав касаційне подання доказаним, перевіривши матеріали справи і обговоривши наведені в поданні докази, колегія суддів Судової палати в кримінальних справах Верховного Суду України визнала, що воно задоволенню не підлягає з таких підстав.

Згідно з диспозицією ст. 166 КК об’єктивна сторона передбаченого нею злочину полягає у злісному невиконанні батьками встановлених законом обов’язків по догляду за дитиною, яке спричинило тяжкі наслідки для неї. При цьому між діями (бездіяльністю) батьків і настанням тяжких наслідків для їхньої дитини повинен бути причинний зв’язок.

Органи досудового слідства і прокурор обвинувачували Ч. В. і Ч. М. у злісному невиконанні встановлених законом обов’язків по догляду за неповнолітнім сином Ч. В. В., унаслідок чого впродовж 2001-2002рр. він вчинив декілька крадіжок чужого майна і останнім вироком від 19 листопада 2002р. був засуджений на чотири роки позбавлення волі, що відповідно до пред’явлених вказаним особам обвинувачень визнано тяжкими наслідками для неповнолітнього. Проте будь-яких доказів того, що цими діями батьки безпосередньо спричинили тяжкі наслідки для сина, в матеріалах справи немає і в касаційному поданні прокурора не наведено.

Крім того, відповідно до диспозиції ст. 166 КК засудження неповнолітнього до позбавлення волі за скоєний ним злочин не є тяжким наслідком для нього. В цьому випадку воно було наслідком вчинення умисних злочинів самим Ч. В. В., а не злочинної бездіяльності його батьків. Такі висновки судів першої і апеляційної інстанцій ґрунтуються на матеріалах справи і постановлених щодо Ч.В.В. вироках.

Органи досудового слідства і прокурор не довели причинного зв’язку між злісним невиконанням Ч. В. і Ч. М. обов’язків по догляду за сином і засудженням останнього до позбавлення волі за скоєні крадіжки. Більше того, якби було встановлено, що саме вони сприяли неповнолітньому синові у вчиненні злочинів або втягнули його в злочинну діяльність, органи досудового слідства і прокурор мали б підстави для притягнення їх до кримінальної відповідальності як співучасників скоєння відповідних злочинів або за ст. 304 КК. Як убачається з матеріалів справи, такі підстави не були встановлені. Тому наведені прокурором в поданні доводи про те, що вчинення Ч.В.В. умисних злочинів і засудження його до позбавлення волі є тяжкими наслідками злісного невиконання Ч. В. і Ч. М. своїх обов’язків по догляду за сином, колегія суддів визнала безпідставними.