Розділ «Від автора»

Період кінця XX — початок XXI ст.ст. став переломним не тільки для соціально-економічного, але й правового облаштування України. Судово-правова реформа[1], що на сьогодні продовжується в країні, охоплюючи практично всю правоохоронну систему, викликає необхідність у перегляді багатьох концептуальних положень, що стосуються і статусу та ролі судді в сучасному кримінальному судочинстві.

Ця необхідність для суддів викликана також ухваленням у 1996 році нової Конституції України (далі — Конституції)[2], у 2001 році — змін до КПК України (далі — КПК)[3] та процесом підготовки до ухвалення нового КПК.

17 липня 1997 року Верховною Радою України була ратифікована Європейська Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод[4] і протоколи до неї. Відповідно до вимог ст. 9 Конституції України вимоги Конвенції і практика Європейського суду стали частиною національного законодавства країни.

Надалі Верховна Рада конкретизувала дану вимогу в ст. 17 Закону України «Про виконання рішень і застосування практики Європейського суду з прав людини»[5], підкресливши, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію і практику суду як джерело права.

Таким чином законодавець зобов’язав суддів у своїй роботі використовувати практику Європейського Суду як норми права. У зв’язку з цим суддям необхідно усвідомити особливу роль прецеденту в практиці роботи судів. Прецеденти, з одного боку, як норми результату свідомої творчості людей, подібно до норм права законного, мають достатню чіткість та ясність свого змісту. З іншого боку, прецедентне право твориться в самому процесі життя, в його створенні беруть участь самі судді, тому прецедентне право у порівнянні із законним є більш гнучким та таким, що пристосовується до нових умов. Однак, усвідомлення прецедентного права вимагає від суддів високого культурного рівня та високої правосвідомості. Тільки там, де кожен суддя усвідомлює, що його дії зобов’язують не тільки його одного, а у певних випадках є прикладом і для інших, можливе широке застосування прецедентного права. От чому прецедентне право для України в значній мірі є правом майбутнього.

Після прийняття нової Конституції та ратифікації Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (надалі — Конвенція) кардинально змінились і пріоритети об’єктів судового захисту в кримінальному судочинстві, і вимоги законодавця до процесуальних рішень суду (суддів) в умовах змагальності судового процесу, оскільки в Конвенції відображені основні права та свободи людини, зокрема в ст. 6 зафіксовано право кожного при визначенні його громадянських прав та обов’язків... на справедливий та публічний розгляд його справи ... незалежним та безстороннім судом, встановленим законом.

В умовах формування правової держави великого значення набуває якість судового вироку, який має бути законним, обґрунтованим та справедливим.

Проблеми ухвали вироку досить детально досліджувалися у наукових роботах Г. Н. Агєєвої, В. Д. Адаменка, Н. А. Ахундова, М. І. Бажанова, В. Д. Бринцева, Ю. М. Грошевого, В. Я. Дорохова, В. Р. Заблоцького, А. З. Кобликова, О. Ф. Куцової, А. М. Ларіна, Р. Н. Ласточкіної, Е. А. Матвієнко, З. Р. Мірецького, Т. Р. Морщакової, І. Д. Перлова, І. Л. Петрухіна, М. З. Строговича, А. Н. Толочко, Ф. Н. Фаткулліна та ін.

Окремі автори зверталися і до проблеми виправдувального вироку: У. Д. Арсеньєв, Ю. М. Грошевой, А. Я. Дубінський, Ю. А. Іванов, В. З. Лукашевич, М. Ф. Маліков, Я. О. Мотовіловкер, Р. М. Оганесян, П. Ф. Пашкевич, В. М. Савицький, Ю. Н. Седлецький, Н. Н. Скворцов та ін.

Дослідженню проблеми суддівського розсуду присвячені лише одиничні роботи, наприклад, таких авторів як В. Ф. Бохан, Е. Р. Веретехін, Ю. М. Грошевой та ін.

У той же час у системі процесуальних рішень, на наш погляд, особливе місце займає виправдувальний вирок.

Виправдувальний вирок — це основний акт правосуддя, що володіє властивостями обов’язковості, винятковості, незмінності, істинності, завершує стадію судового розгляду, зокрема, і кримінальне судочинство в цілому, суть якого полягає у встановлені судом невинності особи у скоєнні злочину, інкримінованого йому органами попереднього розслідування.

Однак, незважаючи на важливість винесення судом остаточного рішення у справі, яка фактично реабілітує людину, на сьогодні кримінально-судова статистика свідчить про те, що судами виноситься дуже мала кількість виправдувальних вироків.

В Україні станом на 1 січня 2006 року створено і діє 789 судів, в яких працювало 6631 суддя. Вакантними були 1333 посади суддів.

У 2005 році судами розглянуто 6,3 млн. справ і матеріалів.

У 2005 році судами по першій інстанції розглянуто 650 тис. кримінальних справ і матеріалів, з них 252,1 тис. справ. З ухвалою вироку розглянуто 160,8 тис. справ. 17.3 тис. справ було направлено на дослідування і відкликано прокурором (на дослідування було направлено 8,7 тис. справ, із яких 3,3 тис. були під вартою, не повернено до судів 5,5 тис. справ, зокрема відносно 1405 громадян, які знаходилися під вартою)[6]. І лише 3,2 тис. справ після дослідування було направлено повторно до судів. За оперативними даними апеляційних судів органами досудового слідства у 2005 році у справах, направлених судами на додаткове розслідування за ст. 6 ч.ч. 1, 2, ст. 213 КПК України, закрито кримінальні справи у відношенні 223 громадян, з них 58 перебували під вартою.

Вироками судів, які набрали законної сили, засуджено 176,9 тис. осіб. З них за тяжкі злочини — 82,3 тис. осіб, за крадіжку чужого майна — 60 тис. осіб.

У той же час судами виправдано, у тому числі й у справах приватного обвинувачення, 578 громадян, або 0,3 % від числа засуджених (справи приватного обвинувачення — 178 громадян).

Виправдувальні вироки були відмінені в апеляційному порядку з направленням справи на додаткове розслідування щодо 64 громадян, зі скасуванням виправдувального вироку з виголошенням нового вироку щодо 28 громадян[7].