Розділ 1. Поняття та види множинності злочинів

Як видно з матеріалів справи, Г. обвинувачувався у тому, що він вчинив продовжуваний злочин, передбачений ч. 1 ст. 263 КК України, в період часу з літа 2000 року до 17 листопада 2005 р.

Відповідно до вимог ст. 12 Закону України «Про амністію» від 31 травня 2005 р. дія цього закону поширюється на осіб, які вчинили злочини до дня набуття ним чинності включно. Зазначений закон набув чинності 23 червня 2005 р. Отже, звільняючи від кримінальної відповідальності Г. у зв'язку з актом амністії, суд не взяв до уваги, що його злочинні дії, які полягали в незаконному зберіганні бойових припасів, продовжувалися і після набуття чинності Законом України «Про амністію» від 31 травня 2005 р., а тому положення цього закону на Г. не поширюються[66].

Наведений тут приклад також свідчить про те, що суди не завжди розрізняють триваючі і продовжувані злочини і підміняють одне поняття іншим. Злочин, який вчинив Г. (незаконне зберігання бонових припасів), є не продовжуваним, а триваючим, тобто безперервним здійсненням складу закінченого злочину (ч. 1 ст. 263 КК) за рахунок тривалого порушення встановленої заборони.

Аналогічної помилки у визначенні виду вчиненого злочину припустився Носівський районний суд Чернігівської області. Цей суд визнав винним П. у тому, що він у ніч на 27 липня 2002 р. проник на присадибну ділянку Д., звідкіля викрав коробочки маку, які містять морфін та кодеїн і належать до наркотичних засобів, які зберігав без мети збуту за місцем проживання та які вилучив дільничний інспектор 30 липня 2002 р.

У вироку суду було зазначено, що, оскільки в цьому випадку засуджений вчинив не окремі злочини щодо різних наркотичних засобів, а один продовжуваний (підкреслено авт. — І. З.) злочин, а саме: викрадення наркотичного засобу з наступним його зберіганням без мети збуту, його дії слід кваліфікувати за ч. 1 ст. 309 КК[67].

1.3.3. Продовжувані злочини

Поняття продовжуваного злочину було запозичено із Європи російським дореволюційним кримінальним правом і широко використовувалось теорією і судовою практикою. В Уложенні 1845 р. продовжувані злочини називались «поновлюваною злочинною діяльністю», а Урядовий Сенат в 1892 році, зостановлюючи рішення з конкретної справи, дав трактовку цього поняття, як такого діяння підсудного, «що є результатом одного й того ж наміру, спрямоване до одної мети, що досягається одним і тим же способом, і складає один продовжуваний злочин»[68].

Приблизно таке визначення містила і наука кримінального права тих часів. Зокрема, М.С. Таганцев зазначав, що «для поняття продовжуваного злочину необхідно, щоб всі діяння підсудного були втіленням одного й того ж злочинного наміру, а єдність різних об’єктивних умов: об'єкта, часу, місця та способу дії, може слугувати тільки доказом єдності наміру»[69]. В той же час, в науці існували і протилежні думки, автори яких заперечували саме існування продовжуваного злочину, вважаючи його видом сукупності. Так, О.Ф. Кістяковський писав, що до видів сукупності злочинів належать: а) ідеальна; б) реальна; і в) продовжуваний злочин[70]. А.А. Піонтковськнй (батько) займав проміжну позицію, говорячи, що в одних випадках продовжуваний злочин є видом складного одиничного злочину, а в інших — різновидом сукупності злочинів[71].

В радянському кримінальному праві поняття продовжуваного злочину було закріплено вже в згадуваній тут постанові Пленуму Верховного Суду СРСР від 14 березня 1929 р «Про умови застосування давності і амністії до триваючих і продовжуваних злочинів». Однак лише з середини 40-х років минулого століття спостерігається посилення цікавості до дослідження вказаного питання наукою кримінального права. На думку А.М. Рішелюка, цю тенденцію можна пояснити низкою причин: з одного боку, це закріплення в нормах кримінального закону кваліфікуючих ознак (повторності, неодноразовості), яких майже не існувало в законодавстві 20-30-х років, а з іншого боку — все більш широким застосуванням таких кваліфікуючих ознак, як великий і особливо великий розмір розкрадань[72].

Як бачимо, поняття продовжуваного злочину виявилося тим засобом, за допомогою якого можна було вирішити проблеми співвідношення і розмежування вищезазначених кваліфікуючих ознак, дати більш точну кваліфікацію вчиненого, призначити покарання, що є адекватним суспільній небезпечності злочину.

В той же час в науці кримінального права не має одностайності при визначенні змісту цього поняття та його ознак.

Так, О.М. Яковлев, Г.А. Кригер вказували, що за своєю сутністю продовжуваний злочин нічим не відрізняється від злочинів, що визнаються повторними, і якщо повторність за законом не є кваліфікуючою ознакою злочину, то наявним є продовжуваний злочин[73]. Вважаємо, що в наведеній точці зору очевидним є змішування двох різнорівневих понять: множинності злочинів і одиничного злочину як її структурного елементу.

Однак більшість криміналістів продовжуваний злочин вважають видом одиничного злочину і чітко відокремлюють його від повторності та інших видів множинності.

Судова практика також широко використовує поняття продовжуваного злочину. Наприклад, Пленум Верховного Суду України в постанові № 12 від 25 грудня 1992 р. «Про судову практику в справах про корисливі злочини проти приватної власності» (п. 23) роз'яснив, що «неодноразове вилучення майна (чи заволодіння ним) у одного й того самого потерпілого, якщо воно складалося із ряду тотожних дій, охоплювалося з самого початку єдиним умислом на заволодіння конкретним майном і вчинене одним способом, належить розглядати як один продовжуваний злочин»[74].

В інших постановах Пленуму Верховного Суду України поняття продовжуваного злочину в тексті не вживається, але із змісту роз’яснень зрозуміло, що йдеться саме про нього. Зокрема, в постанові № 4 від 27 березня 1992 р. «Про судову практику у справах про зґвалтування та інші статеві злочини» (п. 11) зазначається, «якщо винний без значної перерви в часі, діючи з єдиним умислом, вчинив два або більше статеві акти з однією і тією ж потерпілою, то його дії не можуть розглядатися як зґвалтування, вчинене повторно», тобто наголошується, що в цих випадках мова йде про одиничний продовжуваний злочин.

Про наявність продовжуваного злочину йдеться і в постанові Пленуму Верховного Суду України № 5 від 26 квітня 2002 р. «Про судову практику у справах про хабарництво», в п. 14 якої зазначено: «Якщо умисел службової особи при одержанні декількох хабарів був спрямований на збагачення у великих чи особливо великих розмірах (наприклад, у випадках систематичного одержання хабарів на підставі так званих такс або поборів, данини, тощо), то її дії треба розцінювати як один злочин і залежно від фактично одержаного кваліфікувати за відповідною частиною статті 368 КК»[75].

Таким чином, ні в кого не викликає сумнівів, що поняття продовжуваного злочину є виправданим не лише з теоретичної, а й з практичної точки зору.

Головним соціальним фактором, який обумовлює існування продовжуваного злочину є особливості злочинної поведінки особи, «можливість людини вчиняти аналогічні умисні злочинні діяння, об’єднані єдністю мотивації, загальною метою і тісним внутрішнім зв’язком»[76].

Отже, підставою для виділення продовжуваних злочинів, так само як і триваючих, є механізм злочинної діяльності, психологічний зміст злочинів, а не конструктивні особливості їхніх складів.

З огляду на викладене, навряд чи можна погодитися із думкою, що існування продовжуваних злочинів обумовлюється їхньою законодавчою конструкцією. На це вказують, зокрема, А.А. Піонтковський, В.Ф. Дьомін та деякі інші автори, які вважають, що об’єднання окремих злочинних діянь в єдиний продовжуваний злочин може відбуватися виходячи із безпосередньої вказівки про те в кримінальному законі[77]. Зазначимо на це, що в чинному КК України наразі немає жодного злочину, який би міг вчинятися лише як продовжуване діяння.