Розділ 1. Поняття та види множинності злочинів

Це філософське вчення про соціальну обумовленість закону повною мірою можна застосувати і до такого явища як злочин. Причому, соціологічний аналіз природи кримінального права дозволяє зробити абсолютно обґрунтований висновок, що злочин існує об’єктивно, до, поза і незалежно від будь-якої оцінки законодавця[57]. Отже, моделі суспільнонебезпечної поведінки складаються самі по собі, в ході історичного розвитку суспільства, незалежно від того, чи закріпив їх законодавець у вигляді юридичної заборони, чи ні. Якщо за своєю соціальною сутністю ця поведінка така, що може спричинити реальну шкоду суспільству, у останнього виникає потреба в її юридичній забороні.

Інакше кажучи, кримінально-правова заборона відображає об’єктивну потребу суспільства в його боротьбі зі злочинними посяганнями. Щодо цього К. Маркс справедливо зазначав, що «точка зору законодавця — є точкою зору необхідності»[58].

Таким чином, у підґрунті діалектичного підходу до встановлення кримінально-правової заборони завжди лежить уявлення про те, що характер втручання права в суспільне життя визначається суспільною необхідністю[59].

Створюючи кримінально-правову норму, законодавець повинен визначити потребу в забороні саме цієї форми злочинної поведінки, пізнати її реальні властивості і з цих підстав оцінити ті чи інші діяння, як злочинні. Висловлене стосується і триваючих злочинів, які законодавець не винаходить, а лише формулює відповідно із їхньою правовою природою.

В.Ф, Дьомін, визначаючи соціальну сутність триваючих злочинів, вказував, що «вона характеризується тим, що виконавці злочинів такого роду вступають в тривалий конфлікт із суспільством»[60].

На нашу думку, це не зовсім так. Соціальна сутність триваючого злочину полягає в об’єктивній спроможності людини до здійснення поведінки, яка може тривати певний проміжок часу, не припиняючись. В тих випадках, коли ця поведінка є суспільно небезпечною і здатною спричинити шкоду, законодавець її кримі налізує, створюючи склади триваючих злочинів, в яких закріплює особливості таких безперервних діянь. Отже, триваючий злочин — це не штучна юридична конструкція, а відображення поведінки людини, що має місце в реальній дійсності.

Розглянемо об'єктивні та суб'єктивні ознаки триваючого злочину. До об'єктивних ознак віднесемо:

1. Наявність суспільно небезпечної дії чи бездіяльності, тобто активної чи пасивної поведінки суб’єкта.

2. Тривалий характер дії чи бездіяльності. Тобто на відміну від миттєвого (одномоментного, одноактного злочину), цей злочин повинен вчинятися більш-менш тривалий проміжок часу, так би мовити, «розтягуватися в часі». При цьому проміжок часу може бути будь-яким: від одної доби до декількох років. Для наявності даної ознаки це значення не має.

Щодо вказаної ознаки триваючих злочинів в літературі існують неоднозначні погляди. Так, Р.Р. Галіакбаров та А.А. Магомедов вказують, що триваючий злочин, розпочавшись дією чи бездіяльністю, потім здійснюється лише у формі бездіяльності протягом деякого, іноді досить значного проміжку часу[61]. Однак деякі триваючі злочини можуть характеризуватися триваючою дією, наприклад, втеча з місця позбавлення волі або з-під варти (ст. 393 КК). Так само, дезертирство (ст. 408 КК) може вчинятися як у формі триваючої дії — самовільного залишення військової частини, так і шляхом тривалої бездіяльності — нез’явлення на службу. Отже, можна підтримати тих науковців (М.Д. Дурманов, В.І. Ткаченко), які вважають, що триваючий характер злочину може виникати не тільки за рахунок наступної тривалої бездіяльності, а й за рахунок дії, яка триває в часі[62].

3. Безперервність дії чи бездіяльності, тобто постійне відновлення складу триваючого діяння на стадії закінченого злочину. Ця ознака означає, по-перше, що особа, яка вчиняє триваючий злочин, постійно перебуває у певному злочинному стані, а, по-друге, що безперервність повинна випливати із закону, охоплюватися складом відповідного злочину. Якщо цією ознакою знехтувати, то, як справедливо зазначає А.М. Ришелюк, дуже багато злочинів, більшість із передбачених в Особливій частині чинного КК, можуть бути за певних обставин визначені як триваючі (наприклад, можна буде говорити про триваючу крадіжку, якшо викрадене майно на тривалий час опинилося у володінні винного), що призвело б до повної нісенітниці в цьому питанні[63].

Деякі автори, погоджуючись із визначенням триваючого злочину в цитованій вище постанові Пленуму Верховного Суду СРСР від 14 березня 1929 року; в якості ознаки цих злочинів називають тривале невиконання обов’язків, покладених на винного кримінальним законом під загрозою кримінального переслідування[64]. Вважаємо, що дана ознака дещо звужує поняття триваючого злочину, тому що розповсюджується лише на випадки актів бездіяльності, з яких може починатися цей злочин. Умовами відповідальності за бездіяльність, дійсно, є обов’язок діяти і наявність реальної можливості діяти. Більшість триваючих злочинів починаються, як правило, з бездіяльності: ухилення від сплати аліментів на утримання дітей (ст. 164 КК); ухилення від сплати податків, зборів, інших обов’язкових платежів (ст. 212 КК), тощо. Однак окремі триваючі злочини починаються з акту дії, якому не передували покладені на особу обов’язки. Наприклад, незаконне зберігання вогнепальної зброї (ч. 1 ст. 263 КК); незаконне позбавлення волі людини (ст. 146 КК), участь у банді (ст. 257 КК) тощо. В цих випадках мова йде не про тривале невиконання обов’язків, а про тривале порушення встановленої кримінальним законом заборони.

Із визначених об’єктивних ознак можна зробити висновок щодо суб’єктивної ознаки триваючих злочинів: це є діяння, що вчиняються з умисною формою вини. В.Ф. Дьомін вказує на мету цих діянь — ухилитися від виконання покладених обов'язків[65]. Вважаємо, що у визначенні триваючого злочину вказувати дану мету недоцільно, бо вона не є суттєвою ознакою, притаманною всім без винятку таким діянням.

Підсумовуючи викладене, триваючий злочин можна визначити, як вид простого (чи складного) одиничного почину, який є суспільно небезпечним, протиправним умисним діянням (дією чи бездіяльністю), і характеризується безперервним здійсненням складу закінченого злочину за рахунок тривалого невиконання обов'язків, покладених на особу кримінальним законам (бездіяльність) або за рахунок тривалого порушення встановленої заборони (дія).

Вказані ознаки триваючого злочину, а саме, безперервність вчинюваного діяння, обумовлюють особливості визначення моментів його початку і закінчення. Ці моменти зазвичай розірвані в часі. Початком триваючого злочину є вчинення особою певної дії чи бездіяльності. Наприклад, незаконне позбавлення волі людини починається з активної дії, яка позбавляє потерпілого свободи пересування; а ухилення від сплати аліментів на утримання дитини починається з бездіяльності — невиконання рішення суду.

Припинення (закінчення) триваючого злочину можливе з різних причин. Перша група причин — це обставини, що не залежать від волі особи (їх називають об'єктивними причинами): втручання органів влади, затримання злочинця, викриття банди, смерть особи, яка була на утриманні винного, зміна законодавства тощо. Інші причини такі, що залежать від волі винного (суб’єктивні причини). Наприклад, знищення зброї, що незаконно зберігалася, явка з повитою, тощо.

Триваючий злочин — це одиничний злочин, який завжди кваліфікується за однією статтею Особливої частини КК. При цьому тривалість перебування особи в «злочинному стані» на кваліфікацію такого злочину не впливає, але може бути врахована судом при призначенні покарання.

В будь-якому разі, лише після припинення триваючого злочину, починають спливати строки давності притягнення особи до кримінальної відповідальності і щодо неї можливе застосування акту амністії.

Неправильне визначення кінцевого моменту триваючого злочину призводить до помилок в судовій практиці.

Так, Городищенський районний суд Черкаської області, звільняючи особу від кримінальної відповідальності у зв’язку з актом амністії, не взяв до уваги, що її злочинні дії продовжувались і після набуття чинності Законом України «Про амністію» від 31 травня 2005 р.№ 2591-IV.