Розділ 1. Поняття та види множинності злочинів

2. Діяння у складі множинності мають бути юридично значущими, тобто вони повинні зберігати свої юридичні властивості: за жодне з цих діянь не спливли строки давності притягнення до кримінальної відповідальності (ст. 49 КК); особа не звільнялася від кримінальної відповідальності у зв’язку із дійовим каяттям (ст. 45 КК), з примиренням винного з потерпілим (ст. 46 КК), з передачею особи на поруки (ст. 47 КК), зі зміною обстановки (ст. 48 КК), за наявністю актів амністії чи помилування (статті 86, 87 КК), а так само за раніше вчинений злочин у неї не було погашено чи знято судимість (статті 89–91 КК).

3. Не повинно також бути процесуальних перешкод для притягнення особи до кримінальної відповідальності хоча б за одне із двох вчинених злочинних діянь (наприклад, відсутня скарга потерпілого у справі приватного обвинувачення ст. 27 КПК). Іншою мовою, множинність злочинів буде відсутньою, якщо хоча б за один із двох вчинених злочинів існують підстави, що виключають кримінальне переслідування чи інші кримінально-правові наслідки.

Множинність злочинів має не тільки низку ознак, що визначають її юридичну природу, але вона може бути охарактеризована також із соціальної точки зору.

Передусім, множинність свідчить про підвищену ступінь суспільної небезпеки як суб’єкта злочину, так і всього злочину в цілому. Так, при вчиненні декількох злочинів шкода завдасться більш широкому колу суспільних відносин, від злочинів потерпає декілька об’єктів кримінально-правової охорони. Отже, можна стверджувати, що, як правило, підвищується і ступінь суспільної небезпеки вчиненого діяння за рахунок збільшення розміру спричиненої шкоди.

По-друге, множинність свідчить, як правило, про стійку антисоціальну спрямованість особи винного, про його схильність до вчинення злочинів, особливо, якщо він вже відбув покарання за умисний злочин і знову вчинив умисний злочин, або про недбале чи легковажне ставлення до соціальних цінностей (при вчиненні необережних злочинів). Все це характеризує суб’єкта як такого, що має підвищену небезпеку для суспільства.

Крім того, множинність негативно впливає на окремих нестійких членів суспільства, створює ілюзію безкарності, скасовує страх перед покаранням, породжує правовий нігілізм і зневагу до права. Це призводить до того, що механізми попередження злочинності не спрацьовують, і спостерігається тенденція до збільшення кількості злочинів.

Таким чином, множинність злочинів має подвійну природу. Це є юридичне і соціальне поняття, якому притаманні специфічні ознаки. Для більш глибокого з’ясування поняття множинності необхідно проаналізувати поняття, визначити ознаки та види одиничного злочину, який є складовим, структурним елементом множинності.

1.2. Поняття одиничного злочину як структурного елементу множинності

Необхідність вивчення одиничного злочину та його видів обумовлена тим, що, по-перше, це сприяє з’ясуванню змісту поняття множинності, адже саме одиничний злочин є її структурним елементом. По-друге, в процесі кваліфікації це допомагає розмежувати окремі види множинності й складні одиничні злочини. По-третє, це забезпечує правильну кваліфікацію і призначення покарання за вчинене діяння. Нарешті, що не менш важливо, визначення поняття одиничного злочину набуває особливої актуальності ще й з тих причин, що в теорії та практиці кримінального права дотепер немає єдності поглядів на його сутність та ознаки. А це, в свою чергу, негативно впливає на застосування кримінального закону.

Однак, перш ніж починати аналіз одиничного злочину, слід визначитися щодо критеріїв єдності злочину, адже тільки на цій підставі можна чітко розмежувати множинність і одиничний злочин.

В науковій літературі пропонуються різні критерії розмежування одиничного злочину і множинності. Так, одні автори за такий критерій обирають єдність об’єктивних ознак та елементів складу злочину. Зокрема, Ф. Ліст вважав, що єдність злочину залежить від кількості діянь: одне діяння — один злочин[14]. Дійсно, одному суспільно-небезпечному діянню найчастіше відповідає один злочин, однак іноді відбувається так, що один злочин вчиняється низкою однорідних чи різнорідних дій. До того ж законодавець чітко не дотримується даного принципу, і деякі склади злочинів містять у собі два чи більше діянь (п. 10 ч. 2 ст. 115 КК).

М.Д. Дурманов вказував на єдність діяння і наслідку, зазначав, що «окремий злочин, взагалі, відповідає окремому реально вчиненому діянню, найчастіше спільно з наслідком»[15].

С.В. Познишев, М.Й. Коржанськнй висували інший критерій єдності злочину — єдність його об’єкта[16]. Однак, як відомо, кримінальне законодавство містить норми, що передбачають відповідальність за посягання на два чи більше об’єкти, і такі діяння все одно визнаються одиничними злочинами. Вказані діяння в літературі навіть отримали назву багатооб’єктних (або поліоб’єктннх) злочинів. Наприклад, розбій (ст. 187 КК) спричиняє шкоду відносинам власності і здоров’ю потерпілого: заволодіння чужим майном шляхом зловживання службовою особою своїм службовим становищем (ч. 2 ст. 191 КК) посягає на відносини власності і авторитет державного апарату тощо. Таким чином, визнання за критерій єдності злочину лише його об’єктивних ознак видається не зовсім коректним.

Згідно з іншою точкою зору за критерій єдності злочину автори обирали ознаки суб’єктивної сторони злочину. Наприклад, М.С. Таганцев писав, що «єдність вини складає головну ознаку єдиного злочинного діяння»[17]. А.В. Наумов, посилаючись на ознаки суб’єктивної сторони, як на визначальні в понятті одиничного злочину, також вказував, що неодмінною умовою єдності злочину є єдина форма вини[18].

Наведені погляди можна було б вважати більш прийнятними, ніж єдність об’єктивних ознак, адже кримінальне право базується на принципі вини. Однак в цю концепцію не вписуються одиничні злочини з так званою «змішаною» (складною, подвійною) виною, в яких спостерігається різне психічне ставлення особи (в формі умислу і необережності) до різних об'єктивних ознак одного й того ж складу злочину (наприклад, ч. 2 ст. 121, ч. 2 ст. 194 КК).

Наступна точка зору базується на єдності окремих об’єктивних і суб’єктивних ознак складу злочину. Її висловлював А.А. Герцензон, який вказував на єдність об’єкта посягання, єдність злочинного наслідку як на об’єктивні ознаки, а також на єдність мети і наміру (задуму) як на суб’єктивні ознаки єдиного злочину[19]. А.А. Піонтковський в якості критеріїв виділяв єдиний злочинний результат і певний внутрішній зв'язок, під яким розумів єдність вини[20]. Нарешті, О.М. Яковлев чітко визначив сукупність об’єктивних і суб’єктивних критеріїв єдності злочину[21].

Зазначені погляди вже більш точно визначали суттєві ознаки одиничного злочину і сприяли виробленню нового критерію єдності — складу злочину. Криміналісти, що вказували па єдність об’єктивних і суб’єктивних ознак, акцентували увагу на тому, що суспільно небезпечні діяння повинні містити ознаки злочинів, які описані в нормах кримінального закону.

Нарешті, тим критерієм, який визнається більшістю науковців, є наявність в суспільно небезпечному діянні (чи діяннях) ознак одного складу злочину. Прихильниками такої позиції є Г.А. Кригер, Н.Ф. Кузнецова, М.О. Стручков, Г.Т. Ткешеліадзе, Б.В. Волженкін та інші.

Зокрема, М.О. Стручков, обґрунтовуючи свою точку зору, посилався на те, що цей підхід випливає із визнання складу злочину єдиною підставою для притягнення до кримінальної відповідальності[22].

Як видно, вказана позиція заснована на констатації юридичного критерію єдності злочину. Можна погодитись з тим, що для визнання вчиненого діяння одиничним злочином і відмежування його від множинності, передусім слід встановити в ньому ознаки одного складу злочину. Однак беззаперечно цей критерій використовувати не можна, адже, як відомо, в практиці можуть траплятися випадки, коли одне діяння одночасно охоплюється складами, передбаченими у двох нормах — загальній і спеціальній, при цьому кваліфікація вчиненого завжди відбувається тільки за спеціальною нормою.