Розділ «Глава V Логічне тлумачення положень нормативно-правових актів»

3. Правова норма, що випливає із контексту, повинна чітко проглядатись у тексті. Ця вимога тим більше повинна дотримуватись тоді, коли правова норма, що виводиться із контексту, конкурує з іншою правовою нормою. Проте Конституційний Суд України в одному із рішень конкретне положення Конституції протиставив контексту всієї Конституції: «Тлумачення положень частин першої та другої статті 27 Конституції Україні в контексті всіх інших положень Конституції України як єдиного цілісного документа дає підстави стверджувати, що вони не припускають смертної кари як виду покарання»[117]. Тут конкретні положення Конституції з метою вирішення колізії не були протиставлені іншим, а зразу ж стали розглядатись у широкому контексті, що не має ознаки формальної визначеності. У той же час найближчий зв’язок контекстом між частинами першою та другою ст. 27 Конституції, контекст, що має ознаку формальної визначеності, не був врахований. На нашу думку, у такий спосіб тлумачити нормативні положення та вирішувати колізії між ними не можна.

§ 32. Врахування контексту і висновок від протилежного як методологічні інструменти вирішення колізій у законодавстві

Пов’язаність нормативних положень контекстом дає можливість вирішити колізії між ними шляхом врахування контексту і виключає застосування з метою вирішення колізій висновку від протилежного та правила, відповідно до якого правова норма, що у такий спосіб логічно закріплена в положенні законодавства, зазвичай не може застосовуватись усупереч текстуально закріпленим правовим нормам.

І. Відповідно до п. 1 ст. 17 Загальної декларації прав людини «кожна людина має право володіти майном як одноосібно, так і разом з іншими»[118]. П. 2 тієї ж частини встановлює: «Ніхто не може бути свавільно позбавлений свого майна». Якби у пункті другому не було слова «свавільно», то положення обох наведених пунктів логічно бездоганно узгоджувались би. Але це слово у пункті другому є, що породжує колізію між цими двома пунктами. Виникає питання про те, як же цю колізію вирішити. Є два варіанти.

Перший: зробити висновок від протилежного із п. 2 ст. 17 Загальної декларації прав людини і виявити у такий спосіб правову норму, відповідно до якої допускається позбавлення людини майна, але не свавільно, а на підставі закону і рішення суду. Такі правові норми, як це буде показано в одній із наступних глав, не можуть застосовуватись усупереч текстуально закріпленим правовим нормам. Отже, правова норма, яка логічно закріплена в п. 2 ст. 17, виявляється при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного і відповідно до якої несвавільне позбавлення людини майна допускається, не може застосовуватись усупереч правовій нормі, яка текстуально закріплена в ч. 1 ст. 17 Загальної декларації прав людини, що надає особі беззастережне право володіти майном. Відчувається, однак, логічна небездоганність результатів, отриманих за наслідками такого тлумачення: все-таки ч. 2 ст. 17 забороняється не будь-яке, а тільки свавільне позбавлення майна. Не міг правотворчий орган тут же після закріплення права на володіння майном формулювати правило, що і взагалі є непотрібним, бо із права володіти майном і так логічно випливає, що відбирати це майно, тобто порушувати право володіння ним не можна.

Тому треба використати інший інструмент для вирішення колізії, про яку йдеться, врахувати контекст, логічну пов’язаність двох нормативних положень, що аналізуються. Врахування контексту дає підстави стверджувати, що п. 1 ст. 17 Загальної декларації прав людини слід читати так, як начебто до нього додано слова «з урахуванням п. 2 цієї статті». Якби ці слова у пункті першому ст. 17 були, зникли б будь-які сумніви в тому, що цей пункт не виключає застосування пункту другого. Але слова «з урахуванням п. 2 цієї статі» в пункті першому ст. 17 замінює контекст. Отже, відповідно до п. 1 ст. 17 Загальної декларації прав людини кожен має право володіти своїм майном з урахуванням винятків, що випливають із п. 2 цієї ж статті.

2. Пов’язані контекстом і положення першого і другого речень першого абзацу ст. 1 Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод («кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права»). Якби пов’язаності контекстом не було, то правова норма, яка логічно закріплена у другому реченні, виявляється при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного і відповідно до якої в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права, можливе позбавлення особи майна, не застосовувалась би усупереч правовій нормі, яка текстуально закріплена в першому реченні. За наявності такої пов’язаності перше речення слід тлумачити так, як начебто до нього додано слова «за винятками, що випливають із положення другого речення цього абзацу». Насправді у першому реченні таких слів немає, вони замінюються контекстом.

Подібно до викладеного пов’язані контекстом і положення першого та другого речення частини четвертої ст. 41 Конституції («ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним»). Ця пов’язаність контекстом замінює слова «з урахуванням положення першого речення цієї частини», які могли бути додані до положення другого речення цієї частини, але не додані. Оскільки перевагу при формулюванні цих конституційних положень було надано прагненню проголосити лозунг, декларацію, що з лінгвістичної точки зору має ознаки вишуканої словесності, потреби їх формальної визначеності були відсунуті на другий план.

3. Пов’язаними контекстом є також положення першого та другого речень п. 1 ст. 6 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права[119] («право на життя є невід’ємним правом кожної людини. Це право охороняється законом»), з одного боку, і положення третього речення цього ж пункту («ніхто не може бути свавільно позбавлений життя»), — з іншого. Якби такої пов’язаності не було, то правова нора, яка логічно закріплена в третьому реченні, виявляється при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного і відповідно до якої несвавільне позбавлення життя допускається, не могла б застосовуватись усупереч правовим нормам, що текстуально закріплені у перших двох реченнях п. 1 ст. 6 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права. Але пов’язаність контекстом між правовими нормами, про які йдеться, є. Унаслідок наявності цієї пов’язаності перше речення п. 1 треба тлумачити так, яка начебто до нього додано слова «за винятками, що випливають із положення третього речення цього пункту». Цих слів у першому реченні п. 1 насправді немає, їх замінює контекст.

Аналогічний зміст має і ст. 27 Конституції («кожна людина має невід’ємне право на життя.... Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Обов’язок держави — захищати життя людини»), яка повинна тлумачитись так же, як і п. 1 ст. 6 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, тобто з урахуванням контексту.

§ 33. Правові норми, що логічно закріплені в актах законодавства і виявляються при тлумаченні за допомогою висновку a fortiori

За допомогою висновку ступеню (a fortiori) коректно виявляються правові норми у тих випадках, коли відносини, на які передбачається поширити дію диспозиції певної правової норми, не мають будь-яких відмінностей, що були б перешкодою для поширення на ці відносини зазначеної диспозиції, а навпаки, мають відмінності, які відповідно до логіки законодавства обумовлюють першочергове поширення цієї диспозиції на вказані відносини.

1. Цей висновок позначається як висновок — «від більшого до меншого і від меншого до більшого (argumenta a majori ad minus, а minori ad majus)». Є. В. Васьковський зазначає на те, що за допомогою такого висновку формулюються наступні положення: 1) особа, яка управнена чи зобов’язана до більшого, є управненою чи зобов’язаною до меншого; 2) особі, якій заборонено менше, заборонено і більше; 3) те, що є необхідним для меншого, є необхідним і для більшого. Є. В. Васьковський звертає також увагу на те, що предмети або відносини, що порівнюються, повинні мати подібну сторону, яка за певних умов могла б у них стати тотожною, тобто, стисло кажучи, що вони мають бути однорідними, інакше висновок a fortiori є неприпустимим. Так, честь є більш важливим благом, ніж майно. Однак з того, що діти не можуть у судовому порядку захищати себе від приниження їх честі та образ з боку своїх батьків (ст. 168 т. X ч. 1), не випливає, що вони не вправі висувати до батьків і позовів про майно. Честь і майно — різнорідні блага, що не мають спільних сторін, неспіврозмірні, так що їх за жодних умов не можна було б визнати рівними, а тому не можна і порівнювати[120].

Сутність умовиводу a fortiori може бути показана на прикладі, що наводився в літературі XIX століття. Біля входу до зали для пасажирів була вивішена табличка: «Вхід собакам заборонено». Вожатий з ведмедем сміло зайшов до зали. Службовець, який побачив його, виводить його із зали, а вожатий рішуче проти цього заперечує. Кожен із цих двох використовує на своє виправдання різні аргументи. Вожатий використовує argumentum a contrario: вхід заборонено собакам, отже, — ведмедям заходити можна. Службовець використовує висновок за аналогією: ведмідь є твариною, як і собака. Уявляється, що логічним було б зробити висновок a fortiori: якщо заборонено входити до зали з собаками, то з ведмедями — і поготів.

Цьому способу прямого випливання «не пощастило» більш за все. Ще в XIX столітті висловлювалась думка про те, що такі умовиводи мають «сумнівні достоїнства». Проти плідності цих умовиводів виступає радянський і сучасний російський теоретик права А. Ф. Черданцев[121]. Видається, що ці критичні висловлювання обумовлені виключно недостатньою роботою відповідних науковців з нормативним матеріалом. Якщо ж працювати над нормативним матеріалом, то висновок а fortiori слід визнати конструктивним і необхідними.

У цій роботі здійснюється спроба дати інтерпретацію висновку, про який йдеться.

2. Використання висновку a fortiori обумовлене тією обставиною, що законодавство є певною єдиною системою, окремі елементи якої повинні бути логічно узгодженими. Висновок a fortiori є одним із засобів такого узгодження. Неприйнятним було б тільки застосування тих правових норм, які виявлені з використанням такого висновку і які покладають на особу (фізичну чи юридичну) обов’язки перед державою, Автономною Республікою Крим чи територіальною громадою, у тому числі ті, що пов’язані з кримінальною чи адміністративною відповідальністю. Аргументи на користь такого твердження є наступними. Стан наукової розробки проблем тлумачення правових актів і обумовлене ним використання (невикористання) висновку ступеню дає підстави стверджувати, що зони застосування цього висновку є, певною мірою, зонами правової невизначеності. За існування цих зон відповідає держава, а їх наявність — це порушення державою принципу верховенства права, до змісту якого входить засада правової визначеності. Якщо держава допускає існування нормативних положень, що потребують використання при їх тлумаченні висновку ступеню, вона зобов’язана забезпечити, у тому числі шляхом здійснення відповідних освітніх програм для суд дів, що дали б їм змогу оволодіти цим інструментом логічного опрацювання нормативних положень. Сьогодні ступінь досягнення правової визначеності є незадовільним у цілому, і виривати із контексту одну проблему використання висновку ступеню було б неправильним. Але там, де держава покладає на осіб обов’язки перед нею ж, вона повинна поступитися і не наполягати на тому, що положення, якими встановлюються обов’язки осіб перед державою, Автономною Республікою Крим і територіальними громадами, у тому числі пов’язані з покладанням на фізичних осіб кримінальної чи адміністративної відповідальності, повинні тлумачитись з використанням висновку ступеню.

3. За допомогою висновку ступеню (a fortiori) виявляються правові норми, що закріплені в актах законодавства логічно, текстуально вони не закріплені, але вони складають невід’ємну частину змісту нормативного тексту. Це — окремі правові норми, а не складова частина тих норм, із яких вони виведені за допомогою висновку ступеню. Є. В. Васьковський розглядав правові норми, що виявляються за допомогою висновку ступеню, як один із видів правових норм, що виявляються шляхом логічного розвитку правових норм[122]. Проте належного розуміння тієї обставини, що за допомогою висновку ступеню виявляються повноцінні правові норми, на цей час не виявляє навіть В. А. Белов, який добре вивчив теоретичний спадок Є. В. Васькоьського. Ст. 183 ЦК РФ, що передбачає наступне схвалення правочину, вчиненого представником, він витлумачив у такий спосіб, що тим більше можливе схвалення відповідним органом юридичної особи правочину, вчиненого (виконавчим) органом юридичної особи, і зазначив, що це є застосуванням ст. 183 ЦК РФ за аналогією[123]. Але ж є різниця між застосування закону за аналогією і застосуванням правових норм, що виявляються при тлумаченні за допомогою висновку ступеню: такі норми здатні на рівних конкурувати з іншими правовими нормами, а застосування закону за аналогією можливе тільки за наявності прогалин у законодавстві.

Але недостатнє розуміння висновку ступеню має загальний характер. С. А. Муромцев, характеризуючи перетворення в римському цивільному праві, що почалося в І столітті нової ери, звернув увагу і на новий порядок тлумачення договорів і законів. Проте думки С. А. Муромцева з цього приводу є дещо суперечливими. Він писав і про тлумачення законів «за смислом»[124], і про відхід від формалізму та пошук намірів сторін правочинів, і про тлумачення двозначних формулювань договорів відповідно до намірів сторін з метою забезпечення справедливості[125]. Але ж тлумачення за смислом більш точно повинне інтерпретуватись як врахування контексту, використання висновків від протилежного, від попереднього правового явища до наступного або навпаки, ступеню. Без такої диференціації слова «тлумачення за смислом» втрачають будь-яку визначеність. Термін «пошук намірів сторін» також потребує уточнення, бо пошук таких намірів у тексті договору не виходить за межі концепції волевиявлення, а пошук намірів за межами цього тексту -— це концепція волі, що передбачає пошук змісту волі як у тексті договору чи закону, так і за їх межами. Останнє є неприйнятним. Що стосується справедливості, то принаймні на сьогодні — це окрема проблема, хоч поглиблене проникнення у зміст договору чи закону на відміну від формалізму епохи прийняття Законів XII таблиць історично було значним кроком до справедливості.

За таких умов С. А. Муромцев[126] лише описує спір з приводу духовного заповіту Капунія на користь свого сина, якщо він народиться впродовж найближчих 10 місяців. Якщо ж син народиться і помре до досягнення повноліття, то заповідач призначав своїм спадкоємцем Курія. Вийшло так, що син у Капунія не народився. С. А. Муромцев пише, що такий випадок заповітом не передбачений. Це твердження потребує уточнення. Текстом заповіту такий випадок дійсно не був передбачений. Але ж логічно у змісті заповіту він був врахований: якщо Курій призначався спадкоємцем на випадок, коли син Капунія, на народження якого мав надію останній, не доживе до повноліття, то тим більше Курій мав бути спадкоємцем за заповітом, якщо ніхто не народився взагалі. О. А. Беляневич охарактеризувала рішення суду у цій справі як віднайдена судом воля заповідача[127]. Але суд віднайшов волевиявлення заповідача, яке, правда, текстуально в заповіті не виражене, а в змісті заповіту логічно було присутнє.