Розділ «Глава V Логічне тлумачення положень нормативно-правових актів»

15. Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 263 ЦК перебіг позовної давності зупиняється «якщо позивач або відповідач перебуває у складі Збройних Сил України або в інших створених відповідно до закону військових формуваннях, що переведені на воєнний стан». Буквально умовою зупинення перебігу позовної давності є перебування у складі Збройних Сил України однієї із сторін (або позивача, або відповідача). Але із п. 4 ч. 1 ст. 263 ЦК непрямо випливає і висновком a fortiori виявляється ще один правовий припис, відповідно до якого підставою зупинення позовної давності є одночасне перебування і позивача, і відповідача у складі Збройних Сил України або в інших створених відповідно до закону військових формуваннях, що переведені на воєнний стан (якщо для зупинення перебігу позовної давності достатньо перебування однієї із сторін у складі Збройних Сил, то тим більше позовна давність зупиняється в разі перебуванні у складі Збройних Сил обох сторін спору).

16. Підставою для скасування постанови або ухвали в адміністративній справі є «порушення норм матеріального або процесуального права, що привело до неправильного вирішення справи або питання» (п. 4 ст. 202 КАС). Цей правовий припис застосовується у разі порушення норм або матеріального, або процесуального права. Якщо п. 4 ст. 202 КАС тлумачити буквально, його не можна застосовувати за наявності одночасного порушення норм матеріального і норм процесуального права. Але із ч. 4 ст. 202 КАС непрямо випливає і висновком a fortiori виявляється правовий припис, згідно з яким це законодавче положення підлягає застосуванню і до випадків порушення норм і матеріального і процесуального права (якщо рішення або ухвала суду підтягають скасуванню у разі порушення норм або матеріального, або процесуального права, то тим більше вони підлягають скасуванню при порушенні норм і матеріального, і процесуального права).

17. «Юридична чи фізична особа, яка має намір придбати істотну участь у банку або збільшити її таким чином, що така особа буде прямо чи опосередковано володіти чи контролювати 10, 25, 50 та 75 відсотків статутного капіталу банку чи права голосу придбаних акцій (паїв) в органах управління банку, зобов’язана отримати письмовий дозвіл Національного банку України» (частина перша ст. 34 Закону «Про банки і банківську діяльність»). Зазначення на відповідні показники за допомогою висновку a fortiori слід тлумачити так, що письмового дозволу Національного банку потребує придбання істотної участі, яке веде до володіння (чи контролю) десятьма або більше, двадцятьма п’ятьма або більше, п’ятдесятьма або більше, сімдесятьма п'ятьма або більше відсотками статутного капіталу банку. Якщо не звернутись до висновку a fortiori, то неможливо задовільно мотивувати застосування положення про 75 відсотків до випадків, коли особа прямо чи опосередковано володіє 80 відсотками чи контролює 80 відсотків статутного капіталу банку.

18. «У випадках, передбачених законодавством про працю, виборний орган первинної профспілкової організації, членом якої є працівник розглядає у п’ятнадцятиденний термін обґрунтоване письмове подання роботодавця про розірвання трудового договору з працівником» (частина перша ст. 39 Закону «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності»). Встановлено також, що «орган первинної профспілкової організації повідомляє роботодавця про прийняте рішення у письмовій формі у триденний термін після його прийняття.

У разі пропуску цього терміну вважається, що профспілковий орган дав згоду на розірвання трудового договору» (частина четверта тієї ж статті). Як бачимо, зазначені наслідки настають тільки у разі пропуску триденного строку, встановленого для повідомлення про прийняте рішення. Виникає питання про те, які ж наслідки тягне неприйняття такого рішення чи нерозгляд письмового подання роботодавця у встановлений строк, коли повідомлення роботодавця про це законом не передбачене і втрачає будь-який сенс. Відповідь на це питання має бути дана із використанням висновку a fortiori: якщо прийняте виборним органом первинної профспілкової організації рішення про відмову у наданні згоди на розірвання трудового договору не перешкоджає звільненню працівника, якщо роботодавець не був повідомлений про прийняте рішення впродовж трьох днів після його прийняття, то тим більше звільненню не може перешкоджати неповідомлення роботодавця про прийняте рішення у зв’язку з неприйняттям рішення протягом п’ятнадцяти днів чи нерозглядом письмового подання роботодавця в зазначений строк. При цьому право на звільнення у роботодавця виникає зі спливом вісімнадцяти днів, що складаються із зазначених вище п’ятнадцятиденного і триденного строків.

Зроблений висновок підтверджується ще одним висновком a fortiori. Необґрунтована відмова виборного органу первинної профспілкової організації у згоді на звільнення, тобто порушення вимоги закону про обґрунтування відмови у наданні згоди на звільнення, дає роботодавцю право на звільнення працівника без згоди виборного органу первинної профспілкової організації (частина шоста ст. 39 Закону «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності»). Тим більше такою підставою має бути визнане невиконання вимоги закону про розгляд письмового подання роботодавця у встановлений строк, коли відповідне подання роботодавця і взагалі не розглядалось впродовж встановленого строку, не здійснювалась спроба вирішити питання та обґрунтувати відмову у наданні згоди на звільнення працівника.

19. «Якщо працівник після закінчення строку попередження про звільнення не залишив роботи і не вимагає розірвання трудового договору, власник або уповноважений ним орган не вправі звільнити його за поданою раніше заявою, крім випадків, коли на його місце запрошено іншого працівника, якому відповідно до законодавства не може бути відмовлено в укладенні трудового договору» (частина друга ст. 38 КЗпП). Із наведеного правила судова практика зробила висновок, що знайшов відображення в абзаці другому п. 12 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами трудових спорів»[130]: «Працівник, який попередив власника або уповноважений ним орган про розірвання трудового договору, укладеного на невизначений строк, вправі до закінчення строку попередження відкликати свою заяву і звільнення в цьому випадку не проводиться, якщо на його місце не запрошена особа в порядку переведення з іншого підприємства, установи, організації (ч. 4 ст. 24 КЗпП)». Але в навчальній, науково-методичній і науково-практичній літературі і судовій практиці ніколи не пояснювалось, у який же спосіб із наведеного законодавчого положення, яке з фактом продовження працівником роботи після закінчення строку попередження пов’язує позбавлення права власника або уповноваженого ним органу звільнити працівника з роботи за раніше поданою заявою, зроблено висновок про наявність у працівника, який подав заяву про звільнення, права відкликати цю свою заяву. Очевидно, цей висновок зроблено за допомогою висновку a fortiori: якщо працівник, який не залишив роботи і не вимагає розірвання трудового договору після закінчення строку попередження про звільнення, не може бути звільнений з роботи за раніше поданою заявою, то тим більше не може бути звільнений з роботи за раніше поданою заявою працівник, який до спливу строку попередження відмовився від волевиявлення на розірвання трудового договору за власним бажанням, відкликав свою відповідну заяву.

20. У судовій практиці вважають за прийнятне ігнорувати ту обставину, що надане власникові (уповноваженому ним органу) право на розірвання трудового договору з працівниками у зв’язку з перепрофілюванням підприємства, установи, організації (п. 1 частини першої ст 40 КЗпП) не обмежується будь-якими правилами, оскільки частина третя ст. 36 КЗпП («у разі зміни власника підприємства, а також у разі його реорганізації (злиття, приєднання, поділу, виділення, перетворення) дія трудового договору працівника продовжується. Припинення трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу можливе лише у разі скорочення чисельності або штату працівників (пункт 1 частини першої статті 40)») до випадків перепрофілювання підприємства, установи, організації не застосовується і застосування її за аналогією є неможливим, оскільки аналогія застосовується у разі неврегульованості відносин, а в даному випадку вони врегульовані пунктом 1 частини першої ст. 40 КЗпП.

Грамотно проблема застосування стосовно випадків перепрофілювання підприємства п. 1 частини першої ст. 40 і частини третьої ст. 36 КЗпП вирішується шляхом застосування висновку a fortiori. Реорганізація більш істотно, ніж перепрофілювання, впливає на трудові відносини, оскільки реорганізація юридичної особи може означати навіть її припинення. І все ж реорганізація дає власникові чи уповноваженій ним особі право на розірвання трудового договору на підставі п. 1 частини першої ст. 40 КЗпП лише у разі скорочення загальної чисельності або штату працівників. Тим більше не може бути допущене розірвання трудового договору на підставі п. 1 частини першої ст. 40 КЗпП у разі перепрофілювання підприємства, якщо при цьому не здійснюється скорочення штату або чисельності працівників. Нам скажуть, що подібні справи так і вирішувались на практиці без тлумачення відповідних правових приписів висновком a fortiori. Але ж незастосування висновку a fortiori означало б, що здійснюється задовільно не вмотивоване відступлення від букви закону. Застосування висновку a fortiori в такому випадку не пов’язане з відступленням від букви закону, а означає лише кваліфіковану інтерпретацію законодавчих положень.

21. У листі Комітету Верховної Ради України з питань правової політики до Конституційного Суду в зв’язку з розглядом справи про звільнення судді з адміністративної посади зазначалося на те, що положення частини п’ятої ст. 20 раніше чинного Закону «Про судоустрій України», яке надає Президенту України право звільняти суддів з адміністративних посад, «не узгоджується з гарантованим Конституцією України принципом незалежності суддів». У відповідь на це суддя Конституційного Суду В. Д. Бринцев в окремій думці у цій справі зауважив, що Президент України наділений повноваженням призначати суддів на посади вперше та звільняти таких суддів з посад. «Статус судді, — пише В. Д. Бринцев, — у порівнянні із статусом голови (заступника голови) суду є більш значущим і відповідальним. Тому виглядає нелогічним, — мати право наділяти головними повноваженнями (судді) і не мати право, також на п’ятирічний термін, наділити додатковою функцією (адміністративними повноваженнями) цього ж самого суддю»[131]. Ці аргументи могли б бути більш чіткими, якби при викладенні окремої думки було використано висновок a fortiori: якщо конституцієдавець вважає, що гарантований Конституцією принцип незалежності суддів не порушується повноваженням Президента призначати суддів на посади вперше, то тим більше цей принцип не може порушуватись повноваженням Президента призначати суддів на адміністративні посади, оскільки повноваження судді є соціально значно більш значущими, ніж повноваження голови чи заступника голови суду.

22. Прикладом, який тут буде викладатись, особливо наглядно підкреслюється та обставина, що без врахування правових приписів, які непрямо випливають із актів законодавства та виявляються при тлумаченні висновком на підставі неповної логічної тотожності (a fortiori), правозастосування втрачає правовий характер і набуває ознак бюрократичного, грубого і навіть вульгарного позитивізму.

Йдеться про різне тлумачення підпункту «а» п. 7.7.2 ч. 7.7 ст. 7 раніше чинного Закону «Про податок на додану вартість»: «Бюджетному відшкодуванню підлягає... частина від’ємного значення (зобов’язання з податку на додану вартість— Авт.), яка дорівнює сумі податку, фактично сплаченій отримувачем товарів (послуг) у попередньому податковому періоду постачальникам таких товарів (послуг)». В одному випадку суд дійшов висновку про те, що при визначенні суми бюджетного відшкодування не може враховуватись сума податку на додану вартість, яка сплачена у податковому періоді, що передував згаданому попередньому податковому періоду. Це суворо відповідало закону, який було прочитано судом жорстко буквально з ознаками позитивізму, на який вище зазначалось. Позивач обурювався судовим рішенням і характеризував законодавче положення, на підставі якого йому було відмовлено у задоволенні позову та яке вище було процитоване, як неживе та технократичне.

Інший суд те ж законодавче положення витлумачив у такий спосіб: «За смислом підпункту «а» п. 7.7.2 ст. 7 Закону «Про податок на додану вартість» при визначенні суми бюджетного відшкодування слід враховувати податок на додану вартість, сплачений позивачем у складі ціни товарів не тільки у попередньому податковому періоді, а й у всіх податкових періодах, що передували попередньому податковому періоду; за умови, що раніше ці суми або взагалі не включались до податкового кредиту або не враховувались при визначенні суми бюджетного відшкодування». Якщо уважно вчитатись у цей фрагмент судової постанови та порівняти його з попередньою постановою, то можна побачити, як у наведеному фрагменті судової постанови завдяки інтуїції досвідчених суддів оживає буква закону, як вона позбавляється ознак технократизму і набуває ознак раціоналізму, соціальності, цивілізованості, справедливості.

Але ж звертає на себе увагу, що правова за змістом остання постанова суду була прийнята без опори на науку, на основі інтуїції з посиланням на смисл закону. Ця постанова суду набула б ознаки науковості, якби суд у такий спосіб мотивував своє рішення: «Підпункт «а» п. 7.7.2 ч. 7.7 ст. 7 Закону «Про податок на додану вартість» приписує при визначенні суми бюджетного відшкодування враховувати податок на додану вартість, сплачений платником такого податку у складі ціни товарів у попередньому податковому періоді. Із цього положення непрямо випливає і висновком a fortiori виявляється правовий припис, згідно з яким податок на додану вартість, сплачений платником податку на додану вартість у періоди, що передували податковому періоду, який у підпункті «а» п. 7.7.2 ч. 7.7 ст. 7 Закону «Про податок на додану вартість» позначений як попередній, тим більше має враховуватись при визначенні суми бюджетного відшкодування, заявленої платником податків за звітний податковий період, за умови, коли платник податку на додану вартість або взагалі раніше не скористався правом на податковий кредит або не враховував податок на додану вартість, сплачений у періоди, що передували попередньому податковому періоду, при визначенні суми бюджетного відшкодування».

Викликає інтерес, як законодавець відреагував на недостатню визначеність, якої набуло положення підпункту «а» п. 7.7.2 ч. 7.7 ст. 7 раніше чинного Закону «Про податок на додану вартість» унаслідок відсутності методології тлумачення актів законодавства. Законом «Про Державний бюджет України на 2008 рік та про внесення змін до деяких законодавчих актів України» у цьому пункті слова «у попередньому податковому періоді» були замінені на слова «у попередніх податкових періодах». Це ж формулювання використовується у п. «а» ч. 200.4 ст. 200 ПК.

23. Слід враховувати, що Європейський Суд з прав людини застерігає проти невиправданого використання висновку ступеню. У рішенні в одній із справ Суд зазначив: «Конвенція дозволяє за наявності певних умов деякі вельми суворі форми поводження з людьми, такі як смертна кара... тоді як у той же час вона забороняє інші, які порівняно із смертною карою можуть розглядатись як відносно м’які, наприклад, «незаконне» затримання на короткий період часу (п. 1 ст. 5) або висилка громадянина із його країни (п. 1 статті 3 Протоколу 4 до Конвенції). Можливість піддати особу одній із форм поводження, що зазначені першими, не означає можливості піддати тим видам поводження, що згадані другими, навіть якщо вона згодна чи не протидіє цьому»[132]. Але ж тут йдеться про застосування висновку ступеню, коли воно не відповідає логіці відповідних нормативних положень.

§ 34. Врахування контексту з метою виявлення змісту формально недостатньо визначених положень

Шляхом врахування контексту виявляється зміст формально недостатньо визначених положень нормативно-правових актів.

1. Перегляд рішень касаційних судів відповідно до п. 1 ст. 355 ЦПК здійснюється у разі «неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах». Такі ж підстави встановлені п. 1 ст. 116 ГПК, п. 1 сі 237 КАС, п. 1 ст. 458 КПК. У цих законодавчих положеннях формально недостатньо визначеним є поняття «подібних» правовідносин. Абстрактно розмірковуючи, подібними можна називати такі правовідносини, на які поширюються одні й ті ж самі правові норми. Крім того, відповідно ч. 8 ст. 8 ЦПК, ч. 7 ст. 9 КАС подібними є врегульовані певними правовими нормами відносини і ті відносини, на які не поширюється чинність зазначених правових норм і які внаслідок цього залишались не врегульованими, хоч за всіма юридично значущими ознаками не врегульованих відносин, на них належало поширити чинність згаданих правових норм. Але і наведені абстрактні міркування, і та подібність відносин, яка є підставою застосування закону за аналогією, не дають можливості зрозуміти зміст терміну «подібні» (правовідносини), який тут аналізується.

Недостатньо визначеним є і поняття «неоднакове» (застосування норми матеріального прав), оскільки ця неоднаковість може бути обумовлена і тим, що судами були встановлені різні обставини, за яких в одних випадках вона була застосована в один спосіб, а в іншому — у протилежний, і тим, що правова норма була витлумачена в одних випадках в один спосіб, а в інших — у протилежний.