Розділ «Глава V Логічне тлумачення положень нормативно-правових актів»

Логічне тлумачення використовується для з’ясування змісту нормативних положень, у тексті яких правотворчий орган припустився помилки. У той же час слід враховувати, що в окремих випадках недоліки нормативних текстів є настільки істотними, що зрозуміти думку правотворчого органу неможливо, а це виключає застосування відповідних положень нормативно-правових актів.

1. Помилки в текстах нормативно-правових актів зустрічаються, хоч і не дуже часто. Ці помилки можуть бути підставою для висновку про неможливість застосування відповідних нормативних положень тільки у тих випадках, коли для з’ясування змісту цих положень суб’єкт тлумачення змушується перебрати на себе функції правотворчого органу. У решті випадків слід докласти максимум зусиль, щоб зрозуміти думку правотворчого органу, висловлену у нормативному акті, у якому міститься помилка.

Один раз законодавець помилився і замість формулювання «120 відсотків облікової ставки Національного банку України», написав «120 відсотків річних облікової ставки Національного банку України» (п. 16.4.1 ч. 16.4 ст. 16 раніше чинного Закону «Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами). Помилка перетворила відповідний законодавчий текст у безглуздий набір слів. Але в подальшій законодавчій діяльності вона була відтворена у ст. 19 Закону «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» при внесені змін до цього Закону Законом від 6 жовтня 2005 р.[134]. Тепер цей набір слів включений, зокрема до ч. 129.4 ст. 129 Податкового кодексу. Ця помилка не може бути підставою для висновку про те, що відповідні положення ст. 19 Закону «Про соціальну захищеність інвалідів в Україні» та Податкового кодексу застосуванню не підлягають, бо відповідно до логіки текстів цих положень вони не можуть означати чогось іншого, крім як «120 відсотків облікової ставки Національного банку України». Так ці положення і слід тлумачити з метою правозастосування.

2. Зустрічаються випадки, коли в актах законодавства помилково вживаються певні терміни. Так, у ст. 346 (ч. 1), 348 (ч. 1), 349 (ч. 2) ГК вживається термін «позичка». Значення терміну «позичка» випливає із ст. 827 ЦК, у якій дається логічно несуворе визначення поняття договору позички. Оскільки договір позички може бути і господарським, то розуміння терміну «позичка», яке випливає із ст. 827 ЦК, має використовуватись і при тлумаченні норм господарського права. Але цілком очевидно, що таке розуміння терміну «позичка» у контексті ст. 346, 348, 349 ГК є безглуздим. Виявивши цю помилку законодавця, суб’єкт правотлумачення не повинен робити висновок про неможливість застосування цих законодавчих положень, а повинен докласти усіх зусиль до того, щоб зрозуміти думки законодавця, які він виклав у зазначених положеннях. Із контексту згаданих статей цілком очевидно, що тут йдеться не про «позичку», а про «позику», як розуміння цього останнього терміну випливає із ст. 1046 ЦК.

3. Відповідно до ч. 2 ст. 144 ГК «право на майно, що підлягає державній реєстрації, виникає з дня реєстрації цього майна або відповідних прав на нього, якщо інше не встановлено законом». Диспозиція правової норми, що формулюється в цьому законодавчому положенні, визначає день, з якого виникає право на майно (не тільки право власності, а й будь-яке речове право). Таким днем є день реєстрації майна чи прав на нього. Гіпотеза цієї правової норми сформульована невдало. Додаткове речення «що підлягає державній реєстрації», як це випливає із контексту ч. 2 ст. 144 ГК, відноситься і до слова «право», і до слова «майно», хоч при цьому дієслово (присудок) «підлягає» вжито в однині. Проте із контексту ч. 2 ст. 144 ГК досить чітко видно, що диспозиція правової норми, яка тут формулюється, застосовується у випадках, коли державній реєстрації підлягає майно або речове право на нього.

Положення ч. 2 ст. 144 ГК не погоджується з положеннями Цивільного кодексу, якими не пов’язується виникнення права власності на майно, яке (майно) підлягає державній реєстрації, з моментом чи днем його (майна) реєстрації. Але ж ч. 2 ст. 144 ГК поширюється тільки на суб’єктів господарювання. Відтак ця частина встановлює спеціальну норму, що підлягає застосуванню до таких суб’єктів у разі, коли вони створюють чи придбавають на підставі договорів майно, що підлягає державній реєстрації.

Залишилось тільки нагадати, що державній реєстрації підлягають: 1) морські торговельні судна. У ст. 26 КТМ[135], п. 5 Порядку ведення Державного суднового реєстру України і Суднової книги України[136] зазначається на те, що реєстрація суден, у тому числі річкових, є державною; 2) повітряних суден. У ст. 39 Повітряного кодексу реєстрація повітряних суден не називається державною, проте зазначається, що їх реєстрація здійснюється шляхом внесення запису до Державного реєстру цивільних повітряних суден. Звідси можна зробити висновок по те, що реєстрація повітряних суден є державною. У той же час нормативно-правові акти, що передбачають реєстрацію джерел іонізуючого випромінювання, зброї, транспортних засобів, не називають таку реєстрацію державною. Отже, право власності чи інше речове право на такі речі виникає у загальному порядку, що визначається цивільним законодавством, а право власності на морські та річкові судна, на повітряні судна, що придбаваються суб’єктами господарювання, виникає з моменту їх реєстрації відповідно до законодавства.

4. Відповідно до ч. 5 ст. 188 ГК «якщо судовим рішенням договір змінено або розірвано, договір вважається зміненим або розірваним з дня набрання чинності даним рішенням, якщо іншого строку набрання чинності не встановлено за рішенням суду». Якщо тлумачити це законодавче положення буквально, то в частині застереження «якщо іншого строку набрання чинності не встановлено за рішенням суду» воно не може застосовуватись, бо суд не має повноваження встановлювати строк набрання чинності прийнятим ним рішенням. Але ж із контексту цього законодавчого положення чітко видно, що в ньому йдеться про строк (термін), у який договір вважається зміненим або розірваним. То і наведене застереження стосується цього строку (терміну), який може бути визначений судом.

5. Невдале розташування слів у реченнях тексту нормативно-правових актів стало повсякденним явищем. Навіть в кодифікованих законодавчих актах такі недоліки зустрічаються часто. Ще більше їх у інших законах. Годі і говорити про підзаконні акти! Кожного разу при виявленні таких недоліків виникає необхідність використовувати адекватні засоби тлумачення, щоб надати відповідному положенню акта законодавства розумного змісту.

У Цивільному кодексі України помилка в розташуванні слів у реченні допущена уже в ч. 1 ст. 1: «Цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників». Синтаксичне тлумачення цього законодавчого положення дає підстави для висновку про те, що всі особисті немайнові та майнові відносини є цивільними, але цивільним законодавством регулюються не всі такі відносини, а тільки ті із них, які засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні та майновій самостійності їх учасників. Це суперечить класичним уявленням про цивільні відносини, що визнаються у всьому світі, і веде до невизначеності уже ст. 2 ЦК, яка встановлює коло учасників цивільних відносин. Лише системне тлумачення ст. 2 ЦК, її порівняння з положеннями Цивільного кодексу, які визначають цивільну правосуб’єктність фізичних і юридичних осіб, держави, Автономної Республіки Крим, територіальних громад дає підстави для висновку про те, що перелічені тут особи є учасниками тих цивільних відносин, які регулюються цивільним законодавством.

У словосполученні «особисті немайнові та майнові відносини» (ч. 1 ст 1 ЦК) також невдало розставлені слова. Це розташування слів дає підстави слово «особисті» відносити і до слова «немайнові», і до слова «майнові» (відносини). Спеціалісти в галузі цивільного права добре знають, що такого явища як «особисті майнові відносини» в суспільстві не існує. Тому в них не виникає питань стосовно тлумачення словосполучення, яке тут аналізується. Але ж Цивільний кодекс читають не тільки спеціалісти в галузі цивільного права. Тому наведене словосполучення слід замінити на одне із таких: «майнові та особисті немайнові відносини» або «особисті немайнові, а також майнові відносини».

Невдало розташоване підрядне речення «що визначена на час виконання цієї вимоги» у частині першій ст. 7 Закону «Про іпотеку»: «За рахунок предмета іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити свою вимогу за основним зобов’язанням у повному обсязі або в частині, встановленій іпотечним договором, що визначена на час виконання цієї вимоги, включаючи сплату процентів, неустойки, основної суми боргу та будь-якого збільшення цієї суми, яке було прямо передбачене умовами договору, що обумовлює основне зобов’язання». Складається враження, що цитоване підрядне речення («що визначена на час виконання цієї вимоги») відноситься до слів «в частині». Лише логічний аналіз частини першої ст. 7 Закону «Про іпотеку» (порівняння окремих частин тексту цієї частини з іншими частинами; порівняння цього положення з відносинами, яке воно регулює) дає підстави для висновку про те, що цитоване підрядне речення належить віднести до слова «вимогу». Уникнути ситуації правової невизначеності на стадії законотворчості було дуже просто. Для цього треба було у цитованому законодавчому тексті після слова «договором» поставити крапку, а потім написати: «Розмір цієї вимоги визначається на день її виконання, включаючи...», а далі за текстом.

6. Законом від 24 травня 2007 р.[137] частина перша ст. 5 Закону «Про металобрухт» була доповнена реченням такого змісту: «Перелік обладнання та устаткування, які необхідно мати спеціалізованому або спеціалізованому металургійному переробному підприємству та їх приймальним пунктам, визначається центральним органом виконавчої влади з питань промислової політики при здійсненні операцій з металобрухтом у порядку, встановленому законодавством». У цьому законодавчому тексті з урахуванням розташування слів та словосполучень, словосполучення «при здійсненні операцій з металобрухтом» відноситься до слів «центральним органом виконавчої влади з питань промислової політики», але такий висновок надає цитованому тексту безглуздого характеру. Виявивши цей недолік законодавчого тексту, його слід піддати логічному тлумаченню та поставити словосполучення «при здійсненні операцій з металобрухтом» в кінець додаткового речення «які необхідно мати спеціалізованому або спеціалізованому металургійному переробному підприємству та їх приймальним пунктам». У такий же спосіб другому реченню частини першої ст. 5 Закону «Про металобрухт» надається ознака розумності.

7. Частина 4 ст. 1197 ЦК встановлює: «Якщо заробіток (дохід) потерпілого до його каліцтва чи іншого ушкодження здоров’я змінився, що поліпшило його матеріальне становище (підвищення заробітної плати за посадою, переведення на вищеоплачувану роботу, прийняття на роботу після закінчення освіти), при визначенні середньомісячного заробітку (доходу) враховується лише заробіток (дохід), який він одержав або мав одержати після відповідної зміни». Гіпотеза правової норми, що формулюється в ч. 4 ст. 1197 ЦК, обмежена обставинами, які названі в дужках, що не можна визнати обґрунтованим. Але текст цього законодавчого положення не дає будь-яких підстав для того, щоб шляхом його логічного тлумачення розширити коло обставин, що складають гіпотезу відповідної правової норми. Проте таке розширення не можна повністю виключати, якщо ч. 4 ст. 1197 ЦК тлумачити з урахуванням принципу верховенства права.

8. Текст ч. 323.1 ст. 323 ПК («платниками збору є водокористувачі — суб’єкти господарювання незалежно від форми власності: юридичні особи, їх філії, відділення, представництва, інші відокремлені підрозділи без утворення юридичної особи (крім бюджетних установ), постійні представництва нерезидентів, а також фізичні особи-підприємці, які використовують воду, отриману шляхом забору води з водних об’єктів (первинні водокористувачі) та/або від первинних або інших водокористувачів (вторинні водокористувачі), та використовують воду для потреб гідроенергетики, водного транспорту і рибництва») є занадто ускладненим, так що законодавець сам утратив контроль над ним і наприкінці цитованого положення слова «використовують воду для потреб гідроенергетики, водного транспорту і рибництва» приєднав до попереднього тексту сполучником «та», хоч це треба було зробити за допомогою сполучника «або». Це дає підстави для висновку про те, що платниками збору за спеціальне використання води є суб’єкти господарювання, які отримують воду та використовують її для потреб гідроенергетики, водного транспорту і рибництва. Але такий висновок спростовується контекстом розділу XVI «Збір за спеціальне використання води» Податкового кодексу. У ч. 324. 4 ст. 324 ПК законодавець в 11 пунктах описує випадки, в яких збір за спеціальне використання води, отриманої шляхом збору з водних об’єктів або від інших водокористувачів, не справляється. І ці випадки ніяк не пов'язані з потребами гідроенергетики, водного транспорту і рибництва. Це є підставою для висновку про те, що платниками збору за використання води є особи, які зокрема використовують воду, отриману шляхом її забору з водних об’єктів або від інших водокористувачів для будь-яких потреб, як це передбачено загальним правилом ч. 323.1 ст. 323 ПК.

9. У той же час у законодавстві зустрічаються і такі положення, зміст яких при тлумаченні виявити неможливо. Тому у відповідних випадках законодавчі положення застосовуватись не можуть.

Зокрема, відповідно до ч. 3 ст. 1122 ЦК умова договору, відповідно до якої користувач має право продавати товари (виконувати роботи, надавати послуги) виключно певній категорії покупців (замовників) або виключно покупцям (замовникам), які мають місцезнаходження (місце проживання) на території, визначеній у договорі» (ч. 3 ст. 1122 ЦК). Можна догадуватись, що у наведеному положенні в кінці не надруковані слова «є нікчемною», перед якими має стояти кома. Але ця догадка є недостатньою для того, щоб дійти висновку про те, що ч. 3 ст. 1122 ЦК має тлумачитись з додатком «є нікчемною». З таким же успіхом можна стверджувати, що у наведеному тексті недостає слів «підлягає визнанню недійсною за рішенням суду». Можливі й інші варіанти. Більш прийнятним було б зробити висновок про те, що у ч. 3 ст. 1122 ЦК не формулюється закінчена думка, а тому вона не підлягає застосуванню до будь-яких відносин.

«Виконавець зобов’язаний відшкодувати замовнику реальні збитки у межах ціни робіт, в яких виявлено недоліки, якщо договором встановлено, що вони підлягають відшкодуванню в межах загальної ціни робіт за договором» (абзац перший ч. 2 ст. 900 ЦК). Логічний аналіз цього формулювання дає певні підстави для висновку про те, що в ньому пропущена частка «не» (між словами «договором» та «встановлено»). Але ж таке тлумачення не відповідало б букві цього законодавчого акта, оскільки не виключається і таке, що в його тексті пропущено не одне слово, а декілька, які надавали смисл всьому абзацу першому ч. 2 ст. 900 ЦК. Частину цитованого тексту до слова «якщо» слід визнати такою, що формулює правову норму, яка підлягає застосуванню. Частина тексту після слова «якщо» застосуванню не підлягає внаслідок наявності дефекту, що надає тексту характеру безглуздого.

Відповідно до п. 3 частини третьої ст. 129 Конституції України однією із основних засад судочинства є «забезпечення доведеності вини». Це конституційне положення не має ознаки формальної визначеності в частині, що стосується гіпотези вірогідної правової норми. Надати такої ознаки наведеному конституційному тексту шляхом його логічного, системного та інших видів тлумачення неможливо. Тому п. 3 частини третьої ст. 129 Конституції застосуванню взагалі не підлягає.