Розділ «Глава XI Інші питання системного тлумачення»

§ 88. Тлумачення застережень «якщо інше не встановлено законом чи установчими документами юридичної особи»

Якщо законодавчий акт допускає можливість встановлення іншого правила законом або індивідуальним правовим актом, то цим не передбачається можливість відступити від зазначеного закону в індивідуальному акті. Питання про можливість відступити від зазначеного закону вирішується за правилами, що визначають співвідношення такого закону, і відповідних індивідуальних актів: якщо цей акт є цивільно-правовим договором, то питання про можливість відступлення від закону вирішується відповідно до ч. 3 ст. 6 ЦК; якщо цей акт є статутом господарського товариства, то статут включається в систему субординації нормативно-правових актів, тому його положення не можуть застосовуватись усупереч актам вищої юридичної сили, хоч би ці положення і не були визнані судом недійсними.

1. Відповідно до ч. 4 ст. 591 ЦК «якщо сума, одержана від реалізації предмета застави, не покриває вимоги заставодержателя, він має право отримати суму, якої не вистачає, з іншого майна боржника в порядку черговості відповідно до статті 112 цього Кодексу, якщо інше не встановлено договором або законом». Це законодавче положення дає сторонам цивільно-правового договору право відступити від встановленого ним законодавчого положення, але не вирішує питання про можливість відступлення в договорі від закону, про який йдеться у ч. 4 ст. 591 ЦК.

2. Згідно з ч. 4 ст. 151 ЦК «до товариства з додатковою відповідальністю застосовуються положення цього Кодексу про товариство з обмеженою відповідальністю, якщо інше не встановлено статутом товариства і законом». Це законодавче положення дозволяє статутом товариства з додатковою відповідальністю встановлювати інші правила, ніж ті, що передбачені Цивільним кодексом стосовно товариств з обмеженою відповідальністю, але не надає права відступати від тих законодавчих положень, які будуть встановлені стосовно товариств з додатковою відповідальністю відповідно до ч. 4 ст. 151 ЦК.

§ 89. Колізії між визначенням понять і правовими нормами

У разі наявності колізії між визначенням поняття, у тому числі логічно несуворим, і конкретною правовою нормою перевагу слід надавати останній.

1. Це правило тлумачення нормативно-правових актів виходить із того, що визначення понять є формулюваннями високого рівня узагальнення, опрацювання яких є дуже складною інтелектуальною задачею. «Omnis definition periculosa est» (усі дефініції є сумнівними) — так говорили в архаїчному Римі. Тому один із провідних радянських науковців-фахівців у галузі цивільного права М. М. Агарков звертав увагу на те, що у цивільних кодексах деяких країн, наприклад, Німеччини є визначення понять зобов’язання, а в інших країнах такі визначення до цивільних кодексів не включені. Та й сам М. М. Агарков ставив перед собою завдання не дати досконале визначення цього поняття, а лише дещо просунутись у цьому напрямку[290].

У ч. 1 ст. 182 ГК («за попереднім договором суб’єкт господарювання зобов’язується у певний строк, але не пізніше одного року з моменту укладення попереднього договору, укласти основний господарський договір на умовах, передбачених попереднім договором») наводиться логічно нестроге визначення поняття попереднього договору. Відповідно до цього визначення суб’єкт господарювання впродовж певного строку зобов’язується «укласти основний договір». Оскільки договір є укладеним з моменту, що визначається відповідно до ч. 1 ст. 638 або ч. 2 ст. 640 ЦК, у зазначений строк має настати цей момент. Але згідно з ч. 4 ст. 182 ГК («зобов’язання укласти основний договір, передбачене попереднім договором, припиняється, якщо до закінчення строку, в який сторони мають укласти основний договір, одна із сторін не надішле проект такого договору другій стороні») у цей строк необхідно тільки, щоб одна із сторін надіслала іншій стороні проект договору. Це конкретне нормативне положення підлягає переважному застосуванню перед визначенням поняття попереднього договору у ч. 1 ст. 182 ГК.

2. Частина перша ст. 1 ЦК («цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників») може бути інтерпретована у такий спосіб, що вона дає визначення предмета регулювання цивільного законодавства. Таким є не всі цивільні відносини, до яких відповідно до ч. 1 ст. 1 ЦК належать особисті немайнові і майнові відносини, а тільки ті, що засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні і майновій самостійності їх учасників. Проте із конкретних положень Цивільного кодексі ми дізнаємося, що цей Кодекс регулює усі цивільні відносини, якими, однак, є не будь-які особисті немайнові і майнові відносини, а тільки ті, що засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні і майновій самостійності їх учасників. Тому, коли в ч. 3, 5 ст. 4, ч. 3 ст. 5, ст. 8 ЦК вживається термін «цивільні відносини», то його слід інтерпретувати не так, як це випливає із ч. 1 ст. 1 ЦК, а так, як це випливає із всього змісту Цивільного кодексу, тобто цивільними є не всі особисті немайнові і майнові відносини.

Крім того, формулювання ч. 1 ст. 1 ЦК «особисті немайнові та майнові відносини» підштовхує до пошуку такого явища як «особисті майнові відносини». Фахівці у галузі господарського права якраз і пропонують обмежити предмет цивільного права особистими немайновими і «особистими майновими» відносинами, вилучити із предмета цієї галузі відносини між юридичними особами, як того вимагає ч. 1 ст. 1 ЦК. Г. Л. Знаменський навіть замовив мовознавчу експертизу, результатом якої був висновок про те, що слово «особисті» у ч. 1 ст. 1 ЦК стосується не тільки слова «немайнові», а й слова «майнові» (відносини). Але ж зміст Цивільного кодексу свідчить про те, що цим Кодексом існування особистих майнових відносин не визнається, швидше за все, з точки зору законодавця, таких відносин не існує взагалі. Вийшло, як писав І. Ільф: вирішили не зробити жодної помилки. Сім разів тримали коректуру. І все ж на титульному аркуші замість слова «енциклопедія» надрукували «енциклопудія».

§ 90. Нормативні положення, які за своїм змістом виходять за межі назви акта законодавства, заголовку його структурного підрозділу чи статті

Нормативні положення, які за своїм змістом виходять за межі назви нормативно-правового акту, чи за межі заголовку структурного підрозділу такого акта чи статті, до яких вони включені, мають таку ж юридичну силу і здатність конкурувати з положеннями, які не виходять за межі назви нормативно-правового акта, заголовку його структурного підрозділу чи статті, як і інші нормативні положення.

1. Відповідно до ч. 3 ст. 99 ЦК «члени виконавчого органу можуть бути у будь-який час усунені від виконання своїх обов’язків, якщо в установчих документах не визначені підстави усунення членів виконавчого органу від виконання своїх обов’язків». Якщо члени виконавчого органу є учасниками (засновниками) товариства і виконують свої обов’язки в межах корпоративних (цивільних) відносин, то ця їх діяльність регулюється нормою цивільного права, що встановлена ч. 3 ст. 99 ЦК. Але ж член виконавчого органу може виконувати свої обов’язки і за трудовим договором. Формулювання ч. 3 ст. 99 ЦК вміщує у собі не тільки текстуально закріплену в ньому норму цивільного права, а й логічно закріплену в ньому норму трудового права, що виявляється за допомогою висновку від попереднього правового явища (усунення члена виконавчого органу) до наступного (звільнення його з роботи). Встановлення цієї норми Цивільним кодексом ніяк не впливає ні на її юридичну силу, ні на її здатність конкурувати при правозастосуванні з іншими правовими нормами.

Принагідно замітимо, що в цьому випадку ми маємо такий феномен як текстуальне закріплення в одному й тому ж законодавчому положенні двох правових норм, що мають різну галузеву належність.

Усупереч викладеному Конституційний Суд України в одному із своїх рішень стверджує, що усунення членів виконавчого органу на підставі ч. 3 ст. 99 ЦК «не може розглядатись в площині трудового права, зокрема в аспекті статті 46 Кодексу законів про працю»[291]. Це твердження суперечить змісту відповідних відносин: якщо з членом (у тому числі керівником) виконавчого органу юридичної особи укладено трудовий договір, то його «усунення від виконання своїх обов'язків» (ч. 3 ст. 99 ЦК) унеможливлює виконання ним трудових обов'язків. За таких умов «усунення», оскільки не зазначається на його тимчасовий характер, є розірванням трудового договору. Підставою для цього, на яку слід зазначати в наказі про звільнення та трудовій книжці, є ч. 3 ст. 99 ЦК. Заперечення трудо-правового характеру усунення члена виконавчого органу товариства від виконання своїх обов'язків позбавляє можливості вирішити питання про долю трудового договору, укладеного з членом (у тому числі з керівником) виконавчого органу товариства, у разі усунення його від виконання своїх (трудових і ніяких не інших) обов’язків.

2. Норма трудового права формулюється також у ч. 2 ст. 805 ЦК («екіпаж транспортного засобу зобов’язаний відмовитися від виконання розпоряджень наймача, якщо вони суперечать умовам договору найму, умовам використання транспортного засобу, а також якщо вони можуть бути небезпечними для екіпажу, транспортного засобу, прав інших осіб»). Вона підлягає застосуванню, не дивлячись на те, що вона адресується такому екзотичному суб’єкту, як «екіпаж транспортного засобу». У контексті цього законодавчого положення термін «екіпаж» не означає нічого іншого як «працівники, що входять до складу екіпажу транспортного засобу».

§ 91. Колізії між назвою нормативно-правового акта та його змістом

Назва нормативно-правового акта, заголовок структурного підрозділу чи статті нормативно-правового акта мають допоміжний характер, але не позбавляються повністю регулятивного значення. За наявності колізії між ними, з одного боку, і конкретними положеннями, включеними до змісту відповідних нормативно-правових актів, їх структурних підрозділів чи статей, перевагу слід надавати таким положенням.

1. До змісту ст. 232 ГК, що має заголовок «Порядок застосування штрафних санкцій», включена частина четверта наступного змісту: «Відсотки за неправомірне користування чужими коштами справляються по день сплати суми цих коштів кредитору, якщо законом або договором не встановлено для нарахування відсотків інший строк». Якщо при правотлумаченні і правозастосуванні переваги надати заголовку цієї статті, то слід зробити висновок про те, що відсотки, про які йдеться у ч. 4 ст. 232 ЦК, є різновидом штрафних санкцій. Але ж у тексті ч. 4 ст. 232 ГК йдеться не про штрафні санкції, а про «відсотки за неправомірне користування чужими коштами». Цьому законодавчому положенню слід надати переваги при правотлумаченні і при правозастосуванні перед заголовком ст. 232 ЦК. Тому відсотки, про які йдеться у ч. 4 ст. 232 ГК, не мають правового режиму штрафних санкцій. Варто зауважити, що цей висновок бездоганно погоджується з ч. 1 ст. 230 ГК, яка визнає тільки такі різновиди неустойки як неустойка, штраф і пеня. Крім того, якщо визнати, що в ч. 4 ст. 232 ГК йдеться про штрафні санкції, то виникає питання про співвідношення ч. 2 ст. 232 ГК з ч. 6 ст. 231 ГК, яка стосовно штрафних санкцій встановлює таке ж правило про строк, за який нараховуються штрафні санкції за порушення грошових зобов’язань, як і ч. 4 ст. 232 ГК стосовно відсотків.

2. З іншого боку, у разі відсутності колізії між заголовком статті, законодавчого акта і її текстом слід визнати регулятивне значення заголовку. Так, відповідно до ч. 2 ст. 625 ЦК «боржник, який прострочив виконання грошового зобов’язання, на вимогу кредитора зобов’язаний сплатити... три проценти річних від простроченої суми...». Відповідно до заголовку ст. 625 ЦК ці проценти є видом відповідальності. Це будь-якою мірою не суперечить змісту ст. 625 ЦК, а тому слід зробити висновок про те, що ч. 2 ст. 625 ЦК встановлює особливий вид відповідальності за прострочення виконання грошового зобов’язання. Такою і є позиція судів, у тому числі Верховного Суду України при визначенні правового режиму процентів, передбачених ч. 2 ст. 625 ЦК.