Розділ «Глава XI Інші питання системного тлумачення»

Отже, сфери дії правових норм, що встановлюються ч. 4 ст. 653 і ч. 1 ст. 1212 ЦК, частково співпадають. Тому застереження у ч. 4 ст. 653 ЦК «якщо інше не встановлено законом» відсилає до ч. 1 ст. 1212 ЦК і виключає застосування базового правила, встановленого ч. 4 ст. 653 ЦК. Це означає, що, якщо у зв’язку з розірванням договору отримане на його виконання однією із сторін втратило свою підставу (нею було зустрічне виконання, яке стало неможливим у зв’язку з розірванням договору), це отримане підпадає під дію ст. 1212 ЦК.

5. Істотне практичне значення має й та обставина, що застереження і правила, про які йдеться, можуть відсилати також до правових норм, сфери дії яких повністю співпадають із сферою дії правової норми, до якої додане таке застереження.

Так, ч. 6 ст. 231 ГК передбачає, що «штрафні санкції за порушення грошових зобов’язань встановлюються у відсотках, розмір яких визначається обліковою ставкою Національного банку України, за увесь час користування чужими коштами, якщо інший розмір відсотків не передбачено законом або договором». У свою чергу ч. 2 ст. 343 ГК передбачає, що «платник грошових коштів сплачує на користь одержувача цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін, але не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня».

Сфера дії правових норм, які текстуально закріплені в цих законодавчих положеннях, повністю співпадає (обидва правила присвячені визначенню наслідків порушення грошових зобов’язань; прострочення грошового зобов’язання об’єктивно може полягати лише саме у простроченні платежу). Тому застереження «якщо інший розмір відсотків не передбачено законом або договором», яке включене до ч. 6 ст. 231 ГК, має бути витлумачене у такий спосіб, що воно відсилає до правила ч. 2 ст. 343 ГК і виключає застосування ч. 6 ст. 231 ГК.

6. Застереження «якщо інше...» включене до положення першого речення першого абзацу ч. 1 ст. 1048 ЦК («позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом»). У судовій практиці висловлювалась така думка, що це застереження в даному випадку відсилає до ч. 1 ст. 5 Закону «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» («фінансові послуги надаються фінансовими установами, а також, якщо це прямо передбачено законом, фізичними особами-підприємцями»), із якої при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного виявляється правова норма, згідно якої інші особи, крім зазначених у цитованому законодавчому положенні, права надавати фінансові послуги, у тому числі і надавати гроші у позику з умовою про сплату процентів, не мають. Ця думка є помилковою з огляду на наступне. Застереження, про яке йдеться, відсилає, зокрема до правових норм, сфери дії яких частково співпадають із сферою дії правової норми, до якої додане таке застереження. З цієї точки зору ч. 1 ст. 1048 ЦК може відсилати до ч. 1 ст. 5 названого Закону. І все ж кінцевий висновок має бути таким, що застереження «якщо інше...», що додане до правової норми, встановленої положенням першого речення першого абзацу ч. 1 ст. 1048 ЦК, до ч. 1 ст. 5 Закону «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» не відсилає. Це обумовлено тим, що така відсилка можлива тільки тоді, коли правова норма, стосовно якої ставиться питання про те, чи відсилає до неї застереження «якщо інше...», не спростовує базове правило, до якого додане зазначене застереження. У даному випадку правова норма, передбачена положенням першого речення абзацу першого ч. 1 ст 1048 ЦК, встановлює загальний дозвіл на отримання позикодавцем процентів за договором позики. Ч. 1 ст. 5 названого вище Закону цей загальний дозвіл спростовує. Тому слід зробити висновок про те, що застереження «якщо інше...», додане до правової норми, закріпленої в положенні першого речення першого абзацу ч. 1 ст. 1048 ЦК, до ч. 1 ст. 5 Закону «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» не відсилає, а колізія між правовими нормами, про які йдеться, вирішується за хронологічним критерієм вирішення колізій на користь ч. 1 ст. 1048 ЦК. Такий же результат дає використання правила про те, що правова норма, яка логічно закріплена в ч. 1 ст. 5 названого Закону і виявляється при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного (відповідно до цієї правової норми інші особи, ніж зазначені в ч. 1 ст. 5 Закону, не можуть надавати фінансові послуги, у тому числі надавати гроші у позику з умовою про сплату процентів) не може застосовуватись усупереч текстуально закріпленій правовій нормі (такою в даному випадку є правова норма, яка текстуально закріплена в положенні першого речення першого абзацу ч. 1 ст. 1048 ЦК і встановлює загальний дозвіл на отримання процентів за договором позики).

§ 85. Роль застереження «якщо інше не встановлено законом» у перетворенні загальної правової норми, до якої додане таке застереження, із сумісної в несумісну із конкуруючими спеціальними правовими нормами

Застереження «якщо інше не встановлено законом», інші подібні застереження і спеціальні правові норми, які за юридичним значенням прирівнюються до вказаних застережень, додані до загальних правових норм, перетворюють такі правові норми із сумісних з відповідними спеціальними правовими нормами в несумісні. При цьому диспозиції правових норм, про які йдеться, можуть співвідноситись як рід і вид, а можуть бути видами, що об’єднуються одним родом. У таких випадках спеціальні правові норми виключають застосування загальних.

1. Загальна правова норма, що поширюється на всі випадки порушення цивільних правовідносин, що призвели до виникнення збитків на боці одного із учасників таких правовідносин, встановлюється ч. 2 ст. 22 ЦК і визначає склад збитків. Ч. 2 ст. 924 ЦК встановлює, що «перевізник відповідає за втрату, нестачу, псування або пошкодження прийнятих до перевезення вантажу, багажу, пошти у розмірі фактичної шкоди, якщо не доведе, що це сталося не з його вини». Це — безумовно, спеціальна у відношенні до правової норми, встановленої ч. 2 ст. 22 ЦК, правова норма, бо поширюється тільки на зобов’язання перевезення вантажу, багажу, пошти і тільки на випадки їх втрати, нестачі, псування або пошкодження. Ці дві правові норми, що співпоставляються, не є несумісними, бо стягнення з перевізника збитків у розмірі фактичної шкоди відповідно до ч. 2 ст. 924 ЦК є цілком сумісним з відшкодуванням решти збитків, як вони визначаються в ч. 2 ст. 22 ЦК. Але ці дві правові норми робить несумісними правило ч. 3 ст. 22 ЦК («збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі»). За своїм юридичним змістом застереження «якщо договором або законом...» є ідентичним застереженню «якщо інше не встановлено законом». Це правило робить несумісними загальну правову норму, що встановлюється ч. 2 ст. 22 ЦК, і спеціальну правову норму, передбачену ч. 2 ст. 924 ЦК, і виключає застосування до відносин, що виникають у результаті втрати, нестачі, псування або пошкодження прийнятих до перевезення вантажу, багажу, пошти, загальної правової норми, встановленої ч. 2 ст. 22 ЦК.

§ 86. Застереження «крім випадків, встановлених законом» і загальні посилання на закон

На відміну від застереження «крім випадків, встановлених законом» та аналогічних за змістом застережень, посилання «відповідно до закону», «порядок, встановлюється законом» мають на увазі будь-який закон, у тому числі загальний у відношенні до правової норми, у якій міститься таке посилання.

1. Ст. 2371 КЗпП надає працівникам право на відшкодування моральної шкоди, завданої порушенням їх законних прав. Частина друга цієї статті встановлює, що «порядок відшкодування моральної шкоди визначається законодавством». Не слід думати, що тут мається на увазі якийсь спеціальний порядок, що має бути визначений законодавством, бо є загальні правила щодо порядку вирішення трудових спорів, якими визначається, зокрема і порядок вирішення спорів про відшкодування моральної шкоди. Не виключається застосування разом із ст. 2371 КЗпП інших загальних правил щодо відшкодування моральної шкоди. З урахуванням ч. 1 ст. 9 ЦК, що допускає застосування положень цього Кодексу до трудових відносин, не врегульованих іншими актами законодавства, разом із ст. 2371 КЗпП можуть застосовуватись правила ст. 1168 ЦК, що визначають коло осіб, які мають право на відшкодування моральної шкоди, завданої смертю фізичної особи (у даному випадку — працівника), передбачають відшкодування моральної шкоди одноразово або шляхом здійснення щомісячних платежів.

Стосовно відповідальності особливо часто встановлюються бланкетні правові норми, що відсилають до загальних правил про відповідальність, які застосовуються, зокрема і у випадках порушення даного конкретного закону. Це не виключає і встановлення спеціальних правил про відповідальність за порушення даного закону. Так, відповідно до частини другої ст. 50 Закону «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» працівники відповідного Фонду соціального страхування за порушення вимог нормативно-правових актів «несуть відповідальність згідно із законодавством України». З цього приводу ніяких спеціальних норм не встановлено, а цитоване законодавче положення слід тлумачити так, що воно відсилає до загальних положень про відповідальність, що застосовується і у випадках порушення вимог нормативно-правових актів, що регулюють відносини щодо соціального страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання. Бланкетні положення про відповідальність згідно із законами включені до законів «Про об’єкти підвищеної небезпеки» (ст. 17), «Про відходи» (ст. 42), «Про металобрухт» (ст. 16), «Про нафту і газ» (ст. 51). Цей перелік можна продовжувати майже до безкінечності.

Іноді такі бланкетні норми дещо конкретизуються, визначається, що саме конкретно може встановлюватись законом, законодавством чи договором. Так, відповідно до п. 10 ч. 3 ст. 20 Закону «Про житлово-комунальні послуги» споживач, який несвоєчасно оплатив житлово-комунальні послуги, зобов’язаний сплатити «пеню у встановлених законом чи договорах розмірах». Ці розміри можуть бути встановлені будь-якою правовою нормою — як загальною у відношенні до правової норми, що встановлена п. 10 ч. 3 ст. 20 названого Закону, так і спеціальною чи такою, сфера дії якої частково співпадає із сферою дії правової норми, що встановлена п. 10 ч. 3 ст. 20 зазначеного Закону. Інша справа, що розмір пені, який має бути встановлений відповідно до бланкетної норми, закріпленої у цьому законодавчому положенні, на цей час не передбачений будь-якими правовими нормами. Проте він може бути встановлений договором.

2. Іноді зустрічаються ускладнені бланкетні норми, із яких можна зробити висновки про те, що ж саме може бути встановлено і яким (загальним чи спеціальним) законом, але при цьому треба бути максимально уважним. Так ч. 3 ст. 198 ГК передбачається, що «відсотки за грошовими зобов’язаннями учасників господарських відносин застосовуються у випадках, розмірах та порядку, визначених законом або договором». Випадки, про які тут йдеться, не можуть встановлюватись загальними правовими нормами (у відношенні до правової норми, що закріплена у ч. 3 ст. 198 ГК). Отже, ці випадки не можуть бути встановлені ч. 2 ст. 625 ЦК, що текстуально закріплює правову норму, яка є загальною у відношенні до правової норми, передбаченої ч. 3 ст. 198 ГК. Вони можуть бути встановлені тільки спеціальними (у відношенні до правової норми, що закріплена в ч. 3 ст. 198 ГК) правовими нормами або правовими нормами, сфери дії яких частково співпадають із сферою дії цієї правової норми. Спеціальними правовими нормами у відношенні до правової норми, що формулюється у ч. 1 ст. 198 ГК, є правові норми, що встановлені ч. 4 ст. 232 («відсотки за неправомірне користування чужими коштами справляються по день сплати суми цих коштів кредитору, якщо законом або договором не встановлено для нарахування відсотків інший строк»), ч. 3 ст. 346 ГК («кредити надаються банком під відсоток, ставка якого, як правило, не може бути нижчою від відсоткової ставки за кредитами, які бере сам банк, і відсоткової ставки, що виплачується ним по депозитах»). Правова норма, що текстуально закріплена в ч. 4 ст. 232 ГК, не встановлює випадків, коли сплачуються відсотки за грошовими зобов’язаннями. Але такі випадки встановлюються правовою нормою, яка логічно закріплена в ч. 4 ст. 232 ГК і виявляється при тлумаченні за допомогою висновку від наступного правового явища (строку, впродовж якого сплачуються відсотки) до попереднього (права на отримання відсотків та обов’язку їх сплачувати).

Що стосується розміру і порядку, що відповідно до ч. 3 ст.198 ЦК мають визначатись, зокрема законом, то вони можуть визначатись будь-яким законом, у тому числі і загальним (у даному випадку частиною другою ст. 625 ЦК).

§ 87. Вплив хронологічного критерію на визначення закону, до якого відсилає застереження «якщо інше не встановлено законом»

Застереження «якщо інше не встановлено законом», «крім випадків, встановлених законом», «як правило», «за загальним правилом» передбачають, що інше може бути встановлено законом, що прийнятий як пізніше закону, що містить положення, до якого додане таке застереження, так і раніше.

1. Немає будь-яких логічних підстав для обмеження дії застереження, про яке йдеться, для твердження про те, що воно стосується тільки раніше чи тільки пізніше прийнятих законів.

Але належного розуміння цього немає ні в науці ні в судовій практиці. Так, Вищий господарський суд в одній із постанов[289] у наступний спосіб вирішив колізії між ст. 59 Закону «Про господарські товариства», що передбачає прийняття загальними зборами товариства з обмеженою відповідальністю рішення про внесення змін до статуту більш як 50 відсотками загальної кількості голосів учасників товариства, і положенням абзацу другого ч. 2 ст. 98 ЦК («рішення про внесення змін до статуту товариства ... приймаються більшістю не менш як у ¾ голосів, якщо інше не встановлено законом»). Вищий господарський суд дійшов висновку про те, що «діє загальний принцип — застосуванню підлягає норма, що прийнята пізніше, тобто підлягає застосуванню абзац другий ч. 2 ст. 98 ЦК». Є два заперечення проти такого висновку. По-перше, абзац другий ч. 2 ст. 98 ЦК стосується всіх видів товариства, а ст. 59 Закону «Про господарські товариства» — тільки товариств з обмеженою відповідальністю. Відтак правова норма, що встановлена ст. 59 Закону «Про господарські товариства» є спеціальною і підлягає переважному застосуванню (не дивлячись на те, що названий Закон прийнято раніше, ніж Цивільний кодекс). По-друге, абзац другий ч. 2 ст. 98 ЦК містить застереження «якщо інше не встановлено законом». Це застереження відсилає до будь-якої правової норми, незалежно від того, встановлена вона законом, що прийнятий пізніше чи раніше, у даному випадку — до частини другої ст. 59 Закону «Про господарські товариства».

2. Частина друга ст. 99 КАС у первісній редакції встановлювала загальний річний строк для звернення особи до адміністративного суду за захистом прав, свобод і інтересів. Ч. 3 ст. 99 КАС встановлювала (і встановлює) правило про можливість встановлення законом інших строків звернення до адміністративного суду. Як вище зазначалось, такі правила за юридичним значенням прирівнюються до застереження «якщо інше не встановлено законом». Інші строки встановлені ст. 233 КЗпП. Вони відповідно до ч. 3 ст. 99 КАС підлягали застосуванню до спорів з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби. Цьому не могла бути перешкодою та обставина, що Кодекс законів про працю було прийнято раніше. Судова практика стала застосовувати строки, встановлені ст. 233 КЗпП до зазначених спорів. Правда, це було неправильним, оскільки відповідно до п. 13 розділу VII «Прикінцеві та перехідні положення» КАС закони та інші нормативно-правові акти до приведення їх у відповідність із цим Кодексом підлягають застосуванню у частині, що не суперечить цьому Кодексу. Але адміністративні суди без будь-якої законодавчої підстави стали застосовувати до зазначеної вище категорії спорів ст. 233 КЗпП. Хоч ця практика і була в кінцевому рахунку помилковою, вона виходила із правильного розуміння ч. 3 ст. 99 КАС, яка допускала застосування інших строків звернення до адміністративних судів. Ця практика виходила з того, що відповідно до ч. 3 ст. 99 КАС інші строки можуть встановлюватись, зокрема законодавчими актами, прийнятими раніше.