Розділ III. ПРАВА ТА ОБОВ'ЯЗКИ МАТЕРІ, БАТЬКА ТА ДИТИНИ

Відповідно до ч. 5 коментованої статті до досягнення дитиною повноліття зазначене майно може відчужуватися тільки з дозволу органу опіки та піклування. На вчинення неповнолітньою особою (14 років) правочину щодо нерухомого майна повинна бути письмова нотаріально посвідчена згода батьків (усиновлювачів) або піклувальника і дозвіл органу опіки та піклування (ч. 2 ст. 32 ЦК України). Орган опіки та піклування з'ясовує відповідність правочину потребам і інтересам дитини. Дитина може самостійно розпоряджатися таким майном тільки після досягнення нею вісімнадцяти років.

В юридичній літературі зазначається, що імперативність вказаного положення унеможливлює проведення повноцінного виконавчого провадження. Інтереси кредитора не можуть бути задоволені за рахунок усього майна, яке належить боржнику. Однак закон виходить з принципу пріоритету інтересів дитини при регулюванні сімейних відносин.

9. В ч. 3 коментованої статті вказано, що укладення договору не звільняє того з батьків, хто проживає окремо, від обов'язку брати участь у додаткових витратах на дитину. Це пояснюється тим, що в результаті укладення договору встановлене законом зобов'язання щодо утримання дитини не припиняється. В договорі батьки можуть передбачити порядок покриття додаткових витрат (див. ст. 185 СК України та коментар до неї).

10. Відповідно до ч. 6 коментованої статті договір про припинення права на аліменти на дитину у зв'язку з набуттям права власності на нерухоме майно може бути визнаний судом недійсним на вимогу відчужувача нерухомого майна у разі виключення його імені як батька з актового запису про народження дитини (див. ст. ст. 129, 136 СК України та коментар до них). Правовим наслідком визнання такого договору недійсним є відновлення права власності відчужувача на нерухоме майно.

11. Сторони можуть домовитися про те, що платник контролюватиме цільове використання нерухомого майна й утримання дитини. У договорі може бути передбачений порядок здійснення такого контролю. Відповідно до ч. 7 коментованої статті за позовом відчужувача нерухомого майна договір про припинення права на аліменти на дитину у зв'язку з набуттям права власності на нерухоме майно може бути розірваний у разі невиконання тим із батьків, з ким проживає дитина, обов'язку по її утриманню. В Постанові Пленуму Верховного Суду України № 3 «Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів» від 15.05.2006 р. вказано, що такий договір може бути розірвано за рішенням суду на вимогу однієї зі сторін у разі його істотного порушення другою стороною (ч. 2 ст. 651 ЦК).

Відповідно до ч. 1 ст. 18 СК України кожен учасник сімейних відносин, який досяг чотирнадцяти років, має право на безпосереднє звернення до суду за захистом свого права або інтересу. Згідно із ч. 2 ст. 29 ЦПК України неповнолітні особи у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років можуть особисто здійснювати цивільні процесуальні права та виконувати свої обов'язки в суді у справах, що виникають з відносин, у яких вони особисто беруть участь. Тому можна припустити, що з позовом про розірвання договору про припинення права на аліменти на дитину у зв'язку з набуттям права власності на нерухоме майно може звернутися сама дитина, яка досягла чотирнадцяти років, у разі невиконання тим із батьків, з ким проживає дитина, обов'язку по її утриманню.

Правові наслідки розірвання договору визначаються відповідно до цивільного законодавства (ст. 8 СК України). Сторони не мають права вимагати повернення того, що було виконане ними за зобов'язанням до моменту розірвання договору, якщо інше не встановлено договором або законом (ч. 4 ст. 653 ЦК України). Тому в інтересах відчужувача наполягати на включенні до договору умови про обов'язок повернення нерухомого майна в разі розірвання договору. Відповідно до ч. 5 ст. 653 ЦК України, якщо договір розірваний у зв'язку з його істотним порушенням однією із сторін, друга сторона може вимагати відшкодування збитків, завданих розірванням договору.

Стаття 191. Час, з якого присуджуються аліменти на дитину

1. Аліменти на дитину присуджуються за рішенням суду від дня пред'явлення позову.

2. Аліменти за минулий час можуть бути присуджені, якщо позивач подасть суду докази того, що він вживав заходів щодо одержання аліментів з відповідача, але не міг їх одержати у зв'язку з ухиленням останнього від їх сплати. У цьому разі суд може присудити аліменти за минулий час, але не більш як за три роки.

1. Вимога про стягнення аліментів на дитину може бути подана до суду протягом усього строку існування права на утримання, тобто до досягнення дитиною повноліття. На вимоги, що випливають із сімейних відносин, включаючи вимоги про стягнення аліментів, позовна давність не поширюється, крім випадків, що передбачені у законі (ч. 1 ст. 2 °CК України, ч. 2 ст. 268 ЦК України). Тому не має значення, скільки часу минуло з моменту порушення права.

Позов може бути поданий за місцем проживання позивача (стягувача аліментів) або відповідача (ст. ст. 109, 110 ЦПК України). Якщо позовна заява подана безпосередньо до суду, позов уважається поданим від дня його прийняття. Якщо позовна заява відправлена через поштове відділення зв'язку, днем подання позову вважається календарна дата, зазначена на поштовому штемпелі, а не дата його надходження в канцелярію суду.

Суддя відмовляє у відкритті провадження по справі, якщо позовна заява про стягнення аліментів подана після смерті того з батьків, з кого стягуються аліменти, оскільки аліментні відносини не допускають правонаступництва (п. 5 ч. 2 ст. 122 ЦПК України). Суд своєю ухвалою закриває провадження по справі про стягнення аліментів у випадку смерті того з батьків, хто виступав відповідачем (п. 6 ст. 205 ЦПК України).

2. Положення ч. 1 коментованої статті має процесуальний характер. Така ж сама норма містилася в ст. 88 КпШС України В СК України вона закріплена практично без змін. За загальним правилом аліменти на дитину присуджуються за рішенням суду від дня подання позову на майбутнє.

Коментована норма також застосовується до відносин батьків щодо утримання повнолітніх дочки, сина (див. ст. 201 СК України і коментар до неї).

16 лютого 2006 р. позивачка звернулася до суду з вимогою про стягнення аліментів на утримання повнолітнього сина, який продовжує навчання, в розмірі 1/3 частки доходів відповідача.

Рішенням суду першої інстанції позов задоволений частково. Аліменти стягнені в розмірі 1/4 частки всіх видів заробітку (доходу) відповідача щомісяця з 10 лютого 2006 року до закінчення навчання сина.

В апеляційній скарзі відповідач просить скасувати це рішення й стягнути аліменти в розмірі 1/10 частки його доходів, посилаючись нате, що розмір аліментів визначений судом без врахування його матеріального становища.

Апеляційним судом скарга задоволена частково, розмір аліментів зменшений до 1/6 частки доходів відповідача, з урахуванням його матеріального становища. До того ж судом першої інстанції неправильно визначений час, з якого присуджені аліменти. Відповідно до ст. ст. 191, 201 СК України аліменти необхідно стягувати від дня пред'явлення позову, тобто з 16 лютого 2006 року'.

3. Відповідно до ч. 2 коментованої норми суд може стягнути аліменти за минулий час. Аліменти за минулий час можуть бути присуджені тільки при наявності підстав, установлених законом. Позивач повинен надати суду докази того, що він вживав заходів щодо одержання аліментів з відповідача, але не міг їх одержати у зв'язку з ухиленням останнього від їхньої сплати. Вважається недоцільним обтяжувати відповідача виплатами за минулий період, якщо позивач не вживав заходів щодо одержання аліментів (у тому числі не подавав позов про стягнення аліментів) з особистих мотивів. Таким мотивом може бути, наприклад, бажання припинити усілякі відносини з іншою стороною після розірвання шлюбу. Не можна відмовитися від права на одержання аліментів, однак його можна не здійснювати. В цьому полягає право розпорядницької ініціативи сторін у відносинах з утримання. Припускається, що особа, добровільно беручи на себе повністю тягар з утримання дитини, передбачає пов'язані із цим складнощі й готова їх долати самостійно. Тому, якщо особа за власним бажанням не здійснювала право на одержання аліментів, а відповідач не створював до цього перешкод, аліменти за минулий час не можуть бути стягнені.