Розділ III. ПРАВА ТА ОБОВ'ЯЗКИ МАТЕРІ, БАТЬКА ТА ДИТИНИ

Недоторканість гідності дитини — це проблема забезпечення поваги до неї, її людських прагнень і прав з боку інших людей, перш за все її батьків, та суспільства в цілому. Отже, забезпечення поваги до дитини саме по собі є повагою до її честі та гідності. Будь-які прояви неповаги до дитини є приниженням її людської честі та гідності.

Так, необхідними сутнісними компонентами людяності є свобода, творчість, любов. Нехтування цими сутнісними компонентами людяності порушує моральну гідність людини. Вищі духовні здібності людської істоти, як про це свідчить вся історія світової культури, визначаються її прагненням до істини, добра, краси. Саме тому, як зазначає грузинський дослідник моралі Г.Д. Бандзеладзе, «поняття людської гідності органічно пов'язане з інтересами творення, захисту й розвитку цих цінностей». Відповідно до цього гідність дитини порушується тоді, коли вона «не має умов виправдання свого призначення, тобто коли вона не може осягнути істину й красу. Людська гідність принижується тоді, коли заважають особі в її розумовому розвитку, пошуках істини, осягненні правди, коли їй не кажуть правди, обманюють. Будь-яке приниження істини — приниження людської гідності». Так само приниженням гідності людини є й будь-яке зневаження її прагнення чинити добро, творити прекрасне.

2. Свобода здійснення батьківських прав обмежується інтересом дитини. Батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини. Не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини немайнові батьківські права, а також батьки мають право управляти майном, належним малолітній дитині, без спеціального нате повноваження в її інтересах (ч. 1 ст. 177 СК).

Відповідно до ч. 1 ст. 3 Конвенції ООН Про права дитини в усіх діях щодо дітей незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється найкращому забезпеченню інтересів дитини. Захищаються права дитини і внутрішнім законодавством України. Так, ст. 51 Конституції проголошує, що дитинство охороняється державою. Відповідно до ч. 8 ст. 7 СК України регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини. Про необхідність захищати інтереси дитини, охороняти їх, забезпечувати йдеться і у Законі України «Про охорону дитинства» від 26.04.2001 р. та в інших нормативно-правових актах, спрямованих на захист дітей. Але незрозуміло, що саме має на увазі законодавець, вживаючи термін «інтереси дитини». Комплексних досліджень з цього питання поки що не існує. Разом з тим питанню інтересу в праві взагалі присвячено досить багато робіт, але єдиної думки з цього приводу поки що не існує. На нашу думку, слід приєднатися до визначення В.О. Рясенцева, який під інтересом дитини розумів збереження її здоров'я, нормальний фізичний та психічний її розвиток, виховання в ній тих якостей, що вимагаються від людини.

Таким чином, здійснення батьківських прав має здійснюватися в інтересах дитини, означає збереження її здоров'я, сприяння нормальному фізичному та психічному її розвитку, виховання в ній тих якостей, що вимагаються від людини. Здійснення прав не всупереч інтересам дитини означає також врахування схильностей, прагнень дітей, особливостей їхнього розвитку (фізичного, розумового, духовного).

Зміст інтересу дитини змінюється з віком дитини. Обов'язком батьків є визначити поняття інтересу дитини з урахуванням вікових змін та забезпечувати здійснення батьківських прав відповідно до змін, що сталися. Зміст інтересу дитини значною мірою визначається її особистими симпатіями та антипатіями, прихильністю, звичками. Нехтування ними, здійснення права без урахування таких інтересів може тягнути за собою травмування дитини.

Оскільки життя дитини багатоманітне, її інтереси одночасно пролягають в різних напрямках, здійснення права не всупереч інтересам дитини означає правильне визначення основного інтересу для дитини. Недотримання батьками цієї вимоги — здійснення батьківських прав відповідно до інтересів дитини — має кваліфікуватися як зловживання батьками своїми батьківськими правами і тягнути за собою позбавлення батьківських прав або відібрання дитини без позбавлення батьківських прав.

3. Принцип здійснення батьківських прав не всупереч інтересам дитини поширюється і на здійснення батьками майнових прав щодо дитини. Батьки мають право управляти майном, належним малолітній дитині, без спеціального нате повноваження в її інтересах (ч. 1 ст. 177 СК). Неналежне виконання батьками своїх обов'язків щодо управління майном дитини є підставою для покладення на них обов'язку відшкодувати завдану їй матеріальну шкоду та повернути доходи, одержані від управління її майном (ч. 8 ст. 177 СК) (див. коментар до ст. 177 СК).

4. Батьки мають цілий комплекс майнових та немайнових прав та обов'язків щодо дитини. В ч. 3 ст. 155 СК сказано про відмову батьків від дитини. Проте з правової точки зору відмова батьків має розглядатися не як відмова від дитини, а як відмова від усіх майнових та немайнових прав та обов'язків щодо дитини.

Відповідно до закону відмова від дитини є неправозгідною (ч. 3 ст. 155 СК). Таке правило, як і сам термін, з'явилися в законі вперше. Можна лише здогадуватися, що неправозгідною є дія, яка суперечить нормам права. Тому відмова батьків від прав та обов'язків по відношенню до дитини є дією неправомірною. Більш вдалим, без сумніву, було б використання в законі відомого юридичного терміну — «неправомірна», ніж «неправозгідна відмова». Оскільки закон не містить визначення неправозгідності як такої, то незрозумілим залишається співвідношення таких понять як неправозгідна та неправомірна дія.

Крім того, закон не пояснює, яка саме відмова мається на увазі — фактична чи юридична. Фактичну відмову батьків від дитини як соціальне явище закон не може усунути, оскільки така відмова є елементом соціального буття. Що ж до відмови юридичної, то вона ніколи прямо в законі не передбачалася. Закон і раніше не надавав можливість матері або батькові дитини скласти юридичний акт, який би визначався як відмова від дитини. Проте добре відомо, що завуальованою формою відмови була заява одного з батьків (у першу чергу — матері) про згоду на усиновлення дитини іншою особою. Така згода передбачається і в чинному сімейному законодавстві. Згідно із ст. 217 СК України батьківські права та обов'язки припиняються в разі усиновлення дитини, на яке батьки мають дати вільну згоду. Тому в цьому разі відмова батьків від здійснення батьківських прав та виконання батьківських обов'язків має силу юридичного факту, який у сукупності з іншими юридичними фактами тягне за собою припинення батьківських правовідносин у повному обсязі. При цьому немає необхідності позбавляти батьків батьківських прав. Крім того, якщо судом буде встановлено, що батьки, які не проживають з дитиною понад шість місяців без поважних причин, не проявляють щодо неї батьківської турботи та піклування, не виховують та не утримують її, то усиновлення дитини може бути проведено без згоди батьків (ч. 2 ст. 219 СК). В цьому разі значення юридичного факту, який тягне припинення батьківських прав та обов'язків, має їх нездійснення протягом шести місяців.

5. Ухилення батьків від виконання батьківських обов'язків є правопорушенням. Вид та форма відповідальності, до якої можуть бути притягнуті батьки у зв'язку з ухиленням їх від виконання своїх обов'язків залежать від складу правопорушення та характеру обов'язку, від виконання якого батьки ухиляються. Так, вони можуть бути притягнені до адміністративної (ст. 184, ч. 2 ст. 212' КпАП України тощо), кримінальної (ст. ст. 164, 166 КК України тощо), цивільно-правової (ст. ст. 1178–1183 ЦК України) та сімейно-правової відповідальності.

Сімейний кодекс України передбачає наступні форми відповідальності:

— за ухилення від виконання своїх обов'язків по вихованню дитини — позбавлення батьківських прав (ст. 164 СК) або відібрання дитини від батьків без позбавлення їх батьківських прав (ст. 17 °CК);

— за неналежне виконання батьками своїх обов'язків щодо управління майном дитини — покладення на них обов'язку відшкодувати завдану їй матеріальну шкоду та повернути доходи, одержані від управління її майном (ст. 177 СК);

— за прострочення сплати аліментів — стягнення неустойки (пені) (ст. 196 СК).

Стаття 156. Права та обов'язки неповнолітніх батьків

1. Неповнолітні батьки мають такі ж права та обов'язки щодо дитини, як і повнолітні батьки, і можуть їх здійснювати самостійно.

2. Неповнолітні батьки, які досягли чотирнадцяти років, мають право на звернення до суду за захистом прав та інтересів своєї дитини.

3. Неповнолітні батьки у суді мають право на безоплатну правову допомогу.