Авторка Сімейного кодексу — З.В. Ромовська пояснює зазначене тим, що передача майна одним з подружжя іншому у власність повинна оформлюватися за допомогою договору дарування, а не шлюбного договору, який до такої передачі ніякого відношення не має.
З ряду причин з такою позицією погодитися важко.
По-перше, договір дарування за своїм змістом не може збігатися зі шлюбним договором. Якщо майно належить на праві власності одному з подружжя і він хоче передати його безоплатно у власність іншого, то ніяким іншим договором, крім договору дарування, такі відносини опосередковуватися не можуть. Укласти шлюбний договір, що складається з одного пункту, в якому буде передбачений перехід права власності на річ від одного з подружжя до другого, не можна. Як зазначалося, шлюбний договір тим і відрізняється від всіх інших подружніх договорів, що в ньому в обов'язковому порядку повинен бути встановлений правовий режим майбутнього майна. Якщо ж мова йде лише про наявне майно, то його перехід від одного з подружжя до іншого здійснюється за допомогою договору дарування або будь-якого відплатного договору. Тому побоювання щодо змішання двох самостійних договірних форм безпідставні.
По-друге, зазначена норма може трактуватися значно ширше, ніж це здається на перший погляд. Договором дарування вона явно не обмежується. Можна, наприклад, уявити ситуацію, коли сторони хочуть поділити спільне майно таким чином, щоб одному із подружжя передавалася у власність квартира, а іншому — житловий будинок, набуті за час шлюбу. У прямому розумінні тут також здійснюється передача у власність одного (кожному) з подружжя право, яке підлягає державній реєстрації. У ч. 5 ст. 93 СК України не сказано, що мова йде лише про передачу майна, що належить одному із подружжя у власність іншого. Тому ніщо не заважає широкому трактуванню зазначеного правила і його поширення на випадки поділу спільного майна подружжя. Цей момент зводить нанівець можливості подружжя при поділі нерухомого майна у випадках, коли в наявності є кілька об'єктів нерухомості.
По-третє, у літературі справедливо відзначалося, що передача у власність одного з подружжя майна, право на яке підлягає державній реєстрації, не ставить другого з подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище і не суперечить моральним засадам суспільства. Будь-яка особа може передати за договором майно іншій особі, а позбавлення такого права обмежує конституційні права громадян і правоздатність власника.
З урахуванням наведеного можна дійти висновку, що ч. 5 ст. 93 СК України закріплює невдалу законодавчу новелу. Вказана норма безпідставно обмежує договірну ініціативу подружжя. Крім того, внаслідок нечіткості формулювання вона може мати різні тлумачення, що є вкрай небажаним для правозастосовчої практики;
7. Умови, які не можуть включатися до шлюбного договору, визначаються не лише спеціальними нормами СК України (ч. ч. 3–5 ст. 93 СК України). Для договірної практики подружжя неприпустимими є й інші умови, що порушують загальні норми договірного права. М.В. Антокольська, наприклад, відзначає, що, без сумнівів, повинно бути заборонено включення до шлюбного договору умов, що обмежують право та дієздатність дружини та чоловіка (наприклад, що забороняють подружжю звертатися до суду, заповідати, вчиняти правочини тощо). Не можуть сторони також закріпити в договорі відмову від прав, які включаються до загального цивільного статусу особи, наприклад, відмову одного з подружжя від одержання в майбутньому заробітної плати на користь другого з подружжя'.
Аналогічні заборони існують щодо умов, якими подружжя обмежують правота дієздатність своїх дітей або інших родичів. У шлюбному договорі не можуть також передбачатися умови, за якими зобов'язаною особою ставали б не самі сторони (дружина та чоловік), а треті особи — діти подружжя або їхні родичі.
8. Специфіка шлюбного договору багато в чому визначається тим, що його укладають особи, які пов'язані особливими, особисто-довірчими відносинами. Це дає підставу деяким закордонним юристам визначати шлюбний договір як особистий або навіть інтимний договір (intimatecontract). Однак при цьому виникає ряд проблем, пов'язаних з тим, що в ряді випадків укладення шлюбного договору (у частині належності подружжю майна та обсягу їхніх прав на таке майно) зачіпає інтереси третіх осіб і тому не може становити для останніх таємниці. У зв'язку із цим законодавство деяких країн містить істотні обмеження ступеня таємності шлюбних контрактів. Наприклад, у Франції й ряді інших європейських країн шлюбний договір повинен бути обов'язково опублікований, якщо один із подружжя є комерсантом (ст. 1394 ГК Франції). Подібна норма міститься у ст. 46 Сімейного кодексу Російської Федерації, у якій сказано, що чоловік та дружина зобов'язані повідомляти своїх кредиторів про укладення, зміну або розірвання ними шлюбного договору або розділ їхнього спільного майна. При невиконанні цього обов'язку подружжя-боржники не вправі у випадку спору посилатися на положення шлюбного договору або на зроблений поділ їхнього спільного майна.
Стаття 94. Форма шлюбного договору
1. Шлюбний договір укладається у письмовій формі і нотаріально посвідчується.
1. В коментованій статті визначається форма шлюбного договору. Закон встановлює для шлюбного договору найбільш складну — письмову та нотаріально посвідчену форму, що підкреслює загальне значення цього договору та необхідність чіткого визначення його змісту. Посвідчувати шлюбний договір можуть як державні, так і приватні нотаріуси. При цьому нотаріуси керуються загальними правилами посвідчення правочинів. Дії нотаріусів при посвідченні шлюбних договорів регламентуються п. п. 127–136 Інструкції про порядок здійснення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 3.03.2004 р. № 20/5.
При посвідченні шлюбного договору нотаріус зобов'язаний роз'яснити сторонам зміст та значення поданого ними проекту і перевірити, чи відповідає зміст посвідчувального правочину вимогам закону та дійсним намірам сторін (п. 36 Інструкції).
При посвідченні шлюбного договору нотаріус повинен з'ясувати, чи розуміють учасники договору значення своїх дій та наслідки їх здійснення.
Для цього він з'ясовує обсяг цивільної дієздатності фізичних осіб, які є учасниками правочину. Якщо у нотаріуса виникає сумнів щодо їх віку або обсягу дієздатності, він вимагає відповідний документ (паспорт громадянина України, акт цивільного стану громадян про народження, про шлюб, розірвання шлюбу тощо).
В деяких випадках навіть повнолітня особа не може укладати шлюбний договір. Якщо у нотаріуса є підстави вважати, що хтось з учасників правочину страждає на хронічний, стійкий психічний розлад, що істотно впливає на його здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними, зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо, а відомостей про визнання особи недієздатною чи обмежено дієздатною немає, нотаріус відкладає вчинення правочину і з'ясовує питання про наявність відповідного рішення суду. Якщо таке рішення судом не виносилось, нотаріус зупиняє вчинення нотаріальної дії до розгляду справи в суді. Шлюбний договір складається не менше ніж у двох примірниках, один з яких залишається у справах державної нотаріальної контори чи приватного нотаріуса, а інші, що мають силу оригіналу, видаються сторонам. Усі примірники підписуються учасниками правочину. Посвідчувальний напис вчиняється на всіх примірниках шлюбного договору. На бажання учасників правочину кожному з них видається по одному примірнику, про що зазначається у тексті договору (п. 36 Інструкції).
Якщо предметом шлюбного договору, що укладається неповнолітньою особою, яка не має повного обсягу дієздатності, є транспортні засоби або нерухоме майно, то для укладання договору (крім згоди батьків дитини) потрібен також дозвіл органу опіки та піклування. Це випливає із ч. 2 ст. 32 ЦК у редакції Закону України № 2620-1 від 2.06.2005 р. «Про внесення змін до ст. 177 Сімейного кодексу України та ст. 32 Цивільного кодексу України».
СК України не передбачає державної реєстрації шлюбного договору. Тому його дійсність пов'язується саме з нотаріальним посвідченням.
2. Порушення вимоги закону щодо нотаріального посвідчення шлюбного договору спричиняє наслідки, передбачені цивільним законодавством. Згідно із ч. ч. 1, 2 ст. 220 ЦК України у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним. Якщо сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним. У цьому разі наступне нотаріальне посвідчення договору не вимагається.
Стаття 95. Початок дії шлюбного договору
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Сімейний кодекс України. Науково-практичний коментар станом на 28.09.2009 р.» автора Авторов коллектив на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ II. ШЛЮБ. ПРАВА ТА ОБОВ'ЯЗКИ ПОДРУЖЖЯ“ на сторінці 80. Приємного читання.