Розділ II. ШЛЮБ. ПРАВА ТА ОБОВ'ЯЗКИ ПОДРУЖЖЯ

3. Шлюбний договір не може регулювати особисті відносини подружжя, а також особисті відносини між ними та дітьми.

4. Шлюбний договір не може зменшувати обсягу прав дитини, які встановлені цим Кодексом, а також ставити одного з подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище.

5. За шлюбним договором не може передаватися у власність одному з подружжя нерухоме майно та інше майно, право на яке підлягає державній реєстрації.

1. В коментованій статті визначається зміст шлюбного договору, тобто ті умови, які можуть визначатися сторонами при його укладенні. Згідно із ч. 1 ст. 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Сімейне законодавство не містить умов, які можна б було визначити як обов'язкові умови шлюбного договору. Таким чином, усі умови цього договору можна вважати такими, що визначаються на розсуд сторін і погоджуються ними.

Звертає на себе увагу та обставина, що в коментованій статті, яка має назву «зміст шлюбного договору», визначаються не лише власне умови цього договору, а й встановлюються заборони щодо його змісту. На цій підставі передбачені в коментованій статті умови можна поділити на дві групи: а) умови з позитивним змістом; б) умови з негативним змістом. До першої групи належать умови, які сторони, згідно з законом, у першу чергу можуть внести до шлюбного договору. До них зокрема належать умови, що визначають майнові відносини між подружжям та умови, які встановлюють майнові права та обов'язки подружжя як батьків (ч. ч. 1, 2 ст. 93 СК України). Негативними є умови, які сторони не можуть включати до шлюбного договору і наявність яких є підставою для визнання шлюбного договору недійсним. Це умови, що стосуються особистих відносин подружжя, умови, якими сторони зменшують права дитини або ставлять одного з подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище, та умови щодо передачі передбаченого законом майна у власність одного з подружжя (ч. ч. 3–5 ст. 93 СК України). В прямому розумінні негативні умови не можна визнати умовами договору, оскільки умови (пункти) — це те, що складає зміст договору як юридичного факту. Негативними, по суті, є «антиумови», тобто ті пункти, які сторони не можуть включати до договору і які, відповідно, не можуть складати його зміст.

2. Новий СК України залишає незмінною існуючу концепцію щодо предмета шлюбного договору. Відповідно до ч. ч. 1,2 ст. 93 СК України шлюбним договором регулюються лише майнові відносини подружжя, встановлюються їхні майнові права й обов'язки. В коментованій статті визначаються загальні напрямки договірної ініціативи сторін при укладенні шлюбного договору. Більш детально види майнових відносин, які можуть регулюватися шлюбним договором, передбачаються в інших статтях СК України. Зокрема сторони у шлюбному договорі можуть визначити:

а) правовий режим належного їм майна (ст. 97 СК України);

б) порядок користування житлом (ст. 98 СК України);

в) право на утримання (ст. 99 СК України).

Крім цього, шлюбним договором можуть бути визначені майнові права та обов'язки подружжя як батьків. Хоча закон не деталізує це положення, можна припустити, що подружжя може в шлюбному договорі встановити порядок надання дитині утримання, форму такого утримання (грошова або натуральна), визначити питання, пов'язані з наданням коштів на догляд за дитиною, розвиток її здібностей, відпочинку, поїздок за кордон тощо. Треба ще раз наголосити на тому, що мова йде виключно про майнові аспекти відносин подружжя щодо їх дитини (дітей).

3. Незважаючи на широкі можливості сторін щодо формування змісту шлюбного договору, існує ряд умов, які в договір включатися не можуть. Деякі з цих умов прямо названі в законі, інші — можуть визначатися, виходячи з його загального змісту.

В ч. ч. 3–5 коментованої статті прямо визначаються умови, які сторони не можуть включати до шлюбного договору. В першу чергу, шлюбний договір не може регулювати особисті відносини між подружжям, а також особисті відносини між батьками та дітьми. Ця норма достатньо чітко окреслює межі шлюбного договору і в цьому сенсі однозначно вказує на неможливість включення до нього умов особистого характеру. Тому не будуть відповідати закону умови шлюбного договору щодо встановлення права кожного з подружжя на віросповідання, виховання в дітях прихильності до певної релігії, визначення культурних та мовних пріоритетів тощо.

Збереження в новому СК України заборони щодо включення до шлюбного договору умов, що стосуються особистих відносин подружжя, пояснюється двома основними чинниками. По-перше, особисті права та обов'язки подружжя встановлені безпосередньо законом. У зв'язку з цим вони є невіддільними від самого суб'єкта — їх носія — і не можуть передаватися за договором. По-друге, шлюбний договір (як і будь-який інший цивільно-правовий правочин) повинен мати можливість примусового виконання, якщо в цьому виникне необхідність. У теорії права не викликає сумнівів та обставина, що юридичного характеру набувають лише ті суспільні відносини, поведінка учасників яких у випадку необхідності реально забезпечена заходами державного захисту1. Включення ж у договір положень, що носять не правовий за своєю суттю характер, не має сенсу.

У зв'язку з цим виникає одне цікаве і деякою мірою спірне питання. Мова йде про умови шлюбного договору, які будуються за принципом умовного правочину. Як відомо, умовний правочин містить дві частини й моделюється за принципом: «якщо…» — «то…». Питання виникає у випадку, коли перша частина правочину має посилання на особисті відносини подружжя (батьків та дітей). Наприклад, сторони закріплюють наступне положення: «якщо шлюб буде розірвано через недобросовісну поведінку чоловіка або дружини у шлюбі (пияцтво, зрада тощо), то його/її частка буде зменшена і становитиме 2/5 в праві на майно». Зрозуміло, що визначення часток у спільному майні подружжя на випадок розірвання шлюбу не суперечить закону і є одним з найбільш типових умов шлюбного договору. Проте проблема пов'язана зі змістом першої половини правочину, оскільки тут передбачаються особисті, а не майнові відносини сторін — «якщо шлюб буде розірваний через недобросовісну поведінку чоловіка або дружини у шлюбі».

У літературі щодо цієї проблеми були висловлені дві протилежні позиції. Ю.С. Червоний вважає, що положення такого роду не можуть включатися до шлюбного договору, оскільки вони передбачають регулювання особистих відносин сторін. На його думку, правові санкції проти одного із подружжя за винну поведінку, яка привела до руйнації сім'ї, могли б включатися до шлюбного договору лише у тому випадку, коли б законодавство дозволяло визначення шлюбним договором особистих немайнових зобов'язань подружжя. Поки ж сторони можуть передбачати в шлюбному договорі лише майнові права та обов'язки. З такою аргументацією важко погодитися. Більш переконливою вбачається позиція Л.Б. Максимович, яка пише, що врегулювання особистих прав та обов'язків подружжя прямо суперечило б закону. Однак з умовами особистого характеру цілком може бути пов'язане виникнення або припинення майнових прав й обов'язків подружжя. Дійсно, якщо сторони пов'язують певні правові наслідки (нерівний розмір часток при поділі майна) з певними умовами особистого характеру (неналежне поводження у шлюбі), то вони не змінюють своєю домовленістю будь-яких законодавчих приписів, що стосуються особистих відносин дружини та чоловіка. Тому вони не регулюють свої особисті відносини в шлюбному договорі. Ініціатива сторін спрямована в інше русло: визначення майнових прав та обов'язків у випадку неналежного поводження одного з подружжя у шлюбі. За загальним правилом частки дружини та чоловіка при поділі їх майна визнаються рівними (ч. 1 ст. 7 °CК України). Сторони у шлюбному договорі змінюють розмір часток. У цьому й полягає сутність шлюбного договору. Що ж стосується особистих відносин (неналежне поводження у шлюбі), то вони лише слугують підставою для встановлення договірного режиму подружнього майна. Сторони в договорі не змінюють підстав для розірвання шлюбу (ст. 112 СК України) та не встановлюють інших правил, що стосуються їхніх особистих відносин. Вони встановлюють для себе правила, що стосуються виключно їх майнових прав та обов'язків.

Можна відзначити, що норми законодавства України, які визначають зміст шлюбного договору, у цьому плані істотно відрізняються від законодавства більшості закордонних країн, які надають широкі можливості включення до шлюбних контрактів умов щодо особистих немайнових прав та обов'язків подружжя. В американському праві вони одержали назву «умови про стиль життя». При цьому спектр таких умов дуже широкий. Сторони можуть, наприклад, включити в договір положення, що стосуються: інтересів дітей (про методи виховання та контролю за дитиною; визначення її релігії; порядку зустрічей з дитиною дідусів та бабусь тощо); друзів дружини та чоловіка (скільки і яких друзів вони хотіли б мати, скільки часу вони планують проводити із друзями і які форми спілкування з ними є найкращими); роботи дружини та чоловіка (хто з подружжя буде працювати, скільки приблизно часу дружина та чоловік будуть витрачати на роботу, яким чином вони будуть приймати рішення про зміну роботи тощо); сексуальних відносин дружини та чоловіка (періодичність, способи сексуальних відносин тощо).

4. Шлюбний договір не може зменшувати обсягу прав дитини, які встановлені СК (ч. 4 ст. 93 СК). Вказана норма є відповідною гарантією майнових прав дитини. Тому батьки не вправі укласти шлюбний договір, за яким дитина буде позбавлена права на аліменти, права на отримання майна у власність, права на проживання в певному житловому приміщенні тощо. Треба, однак, відзначити, що ч. 4 ст. 93 СК України сформульована занадто вузько, бо містить вказівку на неможливість зменшення тих прав дитини, які встановлені саме Сімейним кодексом. Разом з тим, не викликає сумніву, що шлюбний договір не може зменшувати будь-яких майнових прав дитини, беззастережно від місця їх нормативного закріплення — в Сімейному кодексі або інших нормативних актах. Тому більш точним буде вказівка на те, що шлюбний договір не може зменшувати прав дитини, які встановлені законодавством.

5. Згідно із ч. 4 ст. 93 СК України шлюбний договір не може ставити одного з подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище. Ця норма є новою для вітчизняного сімейного законодавства. В ній вперше закріплюється таке оціночне поняття, як «надзвичайно невигідне матеріальне становище», хоча і не надається його визначення або загальних орієнтирів, за допомогою яких можна було б з'ясувати його зміст. Очевидно, що в реальному житті надзвичайно невигідне матеріальне становище може мати різні конкретні прояви. Наприклад, воно може виникнути, якщо за умовами договору у разі поділу майна подружжя вся нерухомість передаватиметься одному з них, натомість другий буде отримувати рухоме майно незначної вартості. Таке становище може виникнути також, коли один із подружжя бере на себе явно обтяжливі обов'язки, наприклад, зобов'язується у разі розірвання шлюбу утримувати свого колишнього дружину/чоловіка, його дітей та близьких родичів тощо.

Разом із тим до поняття «надзвичайно невигідне становище» треба ставитися дуже виважено. Тут виникає складне питання щодо майнової рівності подружжя в шлюбі. При його вирішенні слід виходити з того, що існують і такі домовленості, коли розмір часток кожного з подружжя не базується на «формальному» моменті рівності. Однак ці домовленості віддзеркалюють саме «реальну» рівність, бо зафіксований в договорі розподіл спільного майна найбільш справедливо відображає фактичний внесок кожного з них в спільно набуте майно. Крім того, умови шлюбного договору, які можуть стати вкрай обтяжливими для однієї сім'ї, можуть мати цілком реальний характер для іншої.

6. Згідно із ч. 5 ст. 93 СК України за шлюбним договором не може передаватися у власність одному з подружжя нерухоме майно та інше майно, право на яке підлягає державній реєстрації. Необхідність цієї норми викликає сумніви. У свій час критиці піддавалася ст. 27-1 КпШС України, яка значною мірою стримувала ініціативу сторін шлюбного контракту і не надавала їм можливості вийти за межі чинного сімейного законодавства. У новому законі такого роду обмеження закріплено в ч. 5 ст. 93 СК України.