Розділ II. ШЛЮБ. ПРАВА ТА ОБОВ'ЯЗКИ ПОДРУЖЖЯ

а) непрацездатність того з фактичного подружжя, хто потребує матеріальної допомоги, виникла в результаті вчинення ним умисного злочину;

б) одержувач аліментів свідомо поставив себе у становище такого, що потребує матеріальної допомоги (ч. ч. 2, 4 ст. 83 СК України).

Право жінки та чоловіка не припиняється з підстав, визначених п. п. 1, 3 ст. 83 СК України, тому що умовою застосування ст. 91 СК України є тривале проживання жінки та чоловіка однією сім'єю, а обов'язок повідомити один одного про стан свого здоров'я законом на них не покладається.

Крім того, право жінки, чоловіка, які проживають однією сім'єю без реєстрації шлюбу припиняється у випадках, передбачених ст. ст. 85, 87, 89 С К України.

В переліку статей, до яких вона відсилає, немає ст. 82 СК України, що містить загальні підстави припинення права одного з подружжя на утримання. Однак, якщо відповідно до застосовуваної норми працездатність, потреба в матеріальній допомозі тощо є необхідними умовами виникнення права на утримання жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою, право на утримання має припинятися у визначеному порядку в разі припинення існування зазначених обставин, тобто у випадках, передбачених ст. 82 СК України.

Глава 10. ШЛЮБНИЙ ДОГОВІР

Стаття 92. Право на укладення шлюбного договору

1. Шлюбний договір може бути укладено особами, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, а також подружжям.

2. На укладення шлюбного договору до реєстрації шлюбу, якщо його стороною і неповнолітня особа, потрібна письмова згода її батьків або піклувальника, засвідчена нотаріусом.

В СК України не надається визначення шлюбного договору. Виходячи з аналізу норм СК України та його загальної характеристики, можна дійти висновку, що шлюбний договір — це домовленість наречених або подружжя щодо встановлення майнових прав та обов'язків подружжя, пов'язаних з укладенням шлюбу, його існуванням та припиненням. За останні роки правова природа шлюбного договору була досить детально досліджена в юридичній літературі пострадянських держав. Більшість вчених сходяться на тій думці, що шлюбний договір, хоча й має низку специфічних особливостей, належить до числа цивільно-правових правочинів і на нього поширюються загальні правила щодо правочинів. Форма цього договору, умови його дійсності, підстави визнання недійсним, процедура укладення та примусового виконання, багато інших моментів наочно показують, що в цьому випадку використовуються загальні цивільно-правові конструкції договірного права. З урахуванням того, що сімейне право є підгалуззю цивільного права, можна вважати, що шлюбний договір входить до системи сімейно-правових договорів, які у свою чергу складають окрему групу в загальній системі договорів цивільно-правових.

У сучасній літературі висловлювалася й інша точка зору щодо природи шлюбного договору. Так, Ю.С. Червоний вважає, що шлюбний договір є різновидом сімейно-правових договорів. Така позиція є послідовною для вчених, які розглядають сімейне право як самостійну галузь права. Проте така позиція, особливо у сучасних умовах, не викликає підтримки. Предмет та метод сімейного права не мають того ступеня своєрідності, який необхідний для визнання певної сукупності правових норм в якості самостійної галузі права. Не викликає сумніву той факт, що сімейно-правові норми регулюють своєрідний вид суспільних відносин — сімейні відносини, і це накладає певний відбиток на процес такого регулювання. Однак така своєрідність норм є достатньою лише для того, щоб визнати сімейне право як підгалузь цивільного права і не більше того. Для вчених, які розглядають сімейне право з таких позицій, немає нічого дивного у визнанні шлюбного договору як різновиду цивільно-правових договорів. Ніяких суперечностей в їх міркуваннях з цього приводу немає.

На жаль, розпочата у свій час спроба включення норм, що регулюють сімейні відносини, до Цивільного кодексу України так і залишилася нереалізованою. Система сімейно-правових договорів у цьому випадку одержала б своє логічне закріплення в загальній системі цивільно-правових правочинів. При цьому не потрібно було б пояснювати, чому до сімейно-правових договорів та, зокрема до шлюбного договору, так природно застосовуються загальні норми договірного права, а тим більше говорити про субсидіарне застосування норм цивільного законодавства.

2. Донедавна коло сімейних і, в першу чергу, подружніх договорів було недостатньо широким. Натомість новий СК України закріплює цілу низку таких договорів (поіменовані договори). Крім того, закон надає можливості подружжю укладати договори, які безпосередньо законодавством не передбачені (непоіменовані договори). Такий підхід представляється абсолютно правильним і таким, що сприятиме розвитку безконфліктного, договірного регулювання подружніх відносин.

До майнових договорів подружжя, які знайшли своє безпосереднє закріплення в СК України можна віднести:

1. договори подружжя щодо їхнього майна;

2. договори подружжя про надання взаємного утримання;

3. договори щодо утримання дітей.

Критерієм наведеної вище класифікації є спосіб задоволення інтересів у правомочної особи. Якщо інтерес подружжя задовольняється за рахунок корисних властивостей тієї або іншої речі, можна говорити про договори подружжя щодо належного їм майна. До цієї групи можуть бути віднесені: договір про визначення порядку користування майном (ст. 66 СК); договір про поділ майна подружжя (ст. ст. 69, 7 °CК); договір про виділ частки одного із подружжя зі складу всього подружнього майна (ч. 2 ст. 69 СК).

Якщо інтерес одного з подружжя задовольняється за рахунок дій другого з подружжя як зобов'язаної сторони — можна говорити про договори, що виникають з приводу утримання (аліментування). До числа договорів про надання утримання належать: договір подружжя про надання утримання (ст.78 СК); договір про припинення права на утримання замість придбання права власності на нерухоме майно або одержання одноразової грошової виплати (ст. 89 СК).

Окрему групу складають договори дружини та чоловіка, у яких визначаються питання, пов'язані із задоволенням інтересів їхніх дітей. Такі договори мають певну специфіку, тому що в них встановлюються обов'язки подружжя як батьків. Такі договори можуть задовольняти інтереси уповноваженої особи (дитини) різними способами — як шляхом надання їй певного майна, так і шляхом здійснення зобов'язаною особою (батьками) дій щодо її утримання або виховання. Виходячи з норм СК, до договорів цієї групи можна віднести: договір про забезпечення умов проживання дитини тим з батьків, хто буде проживати окремо від дитини після розірвання шлюбу з іншим з батьків (ч. 1 ст. 109 СК); договір подружжя про розмір аліментів на дітей після розірвання шлюбу (ч. 2 ст. 109 СК); договір про сплату аліментів на дитину (ст. 189 СК); договір про припинення права на аліменти на дитину у зв'язку із придбанням права власності на нерухоме майно (ст. 19 °CК).