Розділ I Загальні засади

Однак така абсолютність права власності на землю не означає його необмеженості. Принципове положення для розуміння меж права власності містить ст. 41 Конституції України, згідно з якою використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Власність, а тим більше на землю, зобов’язує. Обов’язки власників земельних ділянок вміщено у ст. 91 Земельного кодексу України, згідно з якою власники земельних ділянок зобов’язані: а) забезпечувати використання їх за цільовим призначенням; б) додержуватися вимог законодавства про охорону довкілля; в) своєчасно сплачувати земельний податок; г) не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів; ґ) підвищувати родючість ґрунтів та зберігати інші корисні властивості землі; д) своєчасно надавати відповідним органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування дані про стан і використання земель та інших природних ресурсів у порядку, встановленому законом; е) дотримуватися правил добросусідства та обмежень, пов’язаних із встановленням земельних сервітутів та охоронних зон; є) зберігати геодезичні знаки, протиерозійні споруди, мережі зрошувальних і осушувальних систем; ж) за свій рахунок привести земельну ділянку у попередній стан у разі незаконної зміни її рельєфу.

Згідно із ст. 14 Конституції України право власності на землю набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону. Порядок набуття, реалізації та припинення права власності на землю визначено кодифікованим актом земельного законодавства — Земельним кодексом України.

Зважаючи на те, що розглядувана норма Конституції України на перше місце поставила приватну власність на землю, а вже потім йдеться про власність державну (публічну), то відповідно й ст. 80 Земельного кодексу України визначає, що суб’єктами права власності на землю є: а) громадяни та юридичні особи — на землі приватної власності; б) територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, — на землі комунальної власності; в) держава, яка реалізує це право через відповідні органи державної влади, — на землі державної власності.

Підставами набуття права власності на землю різними суб’єктами можуть бути різноманітні види юридичних фактів — укладення договорів купівлі-продажу, ренти, дарування, міни, інших цивільно-правових угод; безоплатна передача; приватизація земельних ділянок; прийняття спадщини; виділення в натурі (на місцевості) земельних часток (паїв); внесення земельних ділянок засновниками юридичної особи до її статутного фонду; відчуження земельних ділянок у власників з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб; передача у власність державі земельних ділянок державної (комунальної) власності територіальними громадами (державі); штучне створення земельної ділянки за межами населених пунктів, у тому числі з порушенням установлених правил та ін. Причому окремі з них характерні для виникнення права приватної власності на землю, а інші ж можуть застосовуватися виключно для виникнення державної (комунальної) власності.

Важливою гарантією набуття й реалізації права власності на землю є чітке закріплення правовстановлюючих документів на земельні ділянки. Так, за загальним правилом право власності на земельну ділянку посвідчується державним актом. Однак право власності на земельну ділянку, набуту у власність із земель приватної власності без зміни її меж, цільового призначення, посвідчується: цивільно-правовою угодою щодо відчуження земельної ділянки, укладеною в порядку, встановленому законом, у разі набуття права власності на земельну ділянку за такою угодою або ж свідоцтвом про право на спадщину.

Як вже вказувалося, виключно власнику земельної ділянки гарантується можливість користуватися трьома провомочностями — правом володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками, які він здійснює на власний розсуд.

Реалізація права власності на земельну ділянку пов’язана з обсягом правомочностей, прав та обов’язків, якими наділяються її власники. Так, згідно із ст. 90 Земельного кодексу України власники земельних ділянок мають право: а) продавати або іншим шляхом відчужувати земельну ділянку, передавати її в оренду, заставу, спадщину; б) самостійно господарювати на землі; в) власності на посіви і насадження сільськогосподарських та інших культур, на вироблену продукцію; г) використовувати у встановленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, лісові насадження, водні об’єкти, а також інші корисні властивості землі; ґ) на відшкодування збитків у випадках, передбачених законом; д) споруджувати жилі будинки, виробничі та інші будівлі і споруди. Порушені права власників земельних ділянок піддягають відновленню в порядку, встановленому законом.

Обов’язки, що покладаються на власників земельних ділянок, визначені у ст. 91 Земельного кодексу України.

Стаття 15.

Суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності.

Жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов’язкова.

Цензура заборонена.

Держава гарантує свободу політичної діяльності, не забороненої Конституцією і законами України.

Стаття проголошує одним із основоположних принципів життєдіяльності українського суспільства політичну, економічну та ідеологічну багатоманітність. Термін багатоманітність є синонімом більш поширеного у світі — плюралізм, який походить від лат. pluralis — множинний. Вперше його застосував X. Вольф в 1712 р. як філософське поняття протилежне монізму, але згодом його активно почали застосовувати в багатьох сферах.

Функціонування ідеології, економічних та політичних відносин на засадах багатоманітності є особливістю сучасного суспільства, заснованого на безперечному визнанні демократії та свободи як фундаментальних гуманітарних цінностей. Систему правління в «західних» країнах досить часто кваліфікують як плюралістичну демократію. Європейський суд з прав людини неодноразово підкреслював, що плюралізм, терпимість та широта поглядів є суттєвими характеристиками демократичного суспільства. Плюралізм, на його думку, будується на чесному визнанні та повазі багатоманітності та розвитку культурних традицій, етнічної та культурної самобутності, релігійних переконань, літературних та соціально-економічних ідей і уявлень (рішення від 13 серпня 1981 р. у справі Юнг, Джеймс та Вебстер проти Сполученого Королівства; рішення від 5 жовтня 2006 р. у справі Московське відділення Армії спасіння проти Росії).

Положення даної статті сформульовані відповідно до норм міжнародного права, відповідають стандартам, викладеним в основоположних міжнародно-правових документах з прав людини — Загальній декларації прав людини 1948 р., Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р., Міжнародному пакті про громадянські і політичні права 1966 р. тощо.

Конституція розділяє три суміжні поняття: політичну, економічну та ідеологічну багатоманітність.

Первинним у співвідношенні трьох видів плюралізму є принцип ідеологічної багатоманітності. Ідеологія (від грец. — прообраз, ідея, і — слово, розум, вчення) являє собою систему концептуально оформлених поглядів і ідей, в якій усвідомлюються і оцінюються відносини людей до дійсності, один до одного, суспільства, держави. Принцип ідеологічної багатоманітності (ідеологічний плюралізм) означає можливість існування у суспільстві різних ідей, думок, ідеологічних підходів, різного трактування окремих явищ суспільного життя, їх вільного висловлення, поширення та конкуренцію. Відповідно до цього принципу особи, політичні партії та громадські об’єднання, релігійні організації, інші суб’єкти суспільних відносин мають право самостійно обирати ідеологічні орієнтири або формувати нові, безперешкодно їх висловлювати, обстоювати та пропагувати, вступати у дискусії з представниками інших напрямів, втілювати свої принципи у практичну діяльність.

Ідеологічна багатоманітність спирається на задеклароване Конституцією визнання людини найвищою соціальною цінністю і закріплені Основним Законом права кожного на вільний розвиток своєї особистості, свободу світогляду, думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань (статті 23, 34, 35). Проте принцип ідеологічного плюралізму передбачає певні обмеження у сфері поширення та пропагування поглядів, які є несумісними з принципами демократії та дотриманням прав і свобод громадян. Так, ст. 20 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права закріплює, що будь-яка пропаганда війни повинна бути заборонена законом; будь-який виступ на користь національної, расової чи релігійної ненависті, що являє собою підбурювання до дискримінації, ворожнечі або насильства, повинен бути заборонений законом. Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації 1965 року визначає расову дискримінацію як будь-яке розрізнення, виняток, обмеження або перевагу, засноване на ознаках раси, кольору шкіри, родового, національного чи етнічного походження, що мають на меті або наслідком знищення або применшення визнання, використання чи здійснення на рівних засадах прав людини та основних свобод у політичній, економічній, соціальній, культурній чи будь- яких інших галузях суспільного життя. Відповідно до Конвенції держави-учасниці засуджують всяку пропаганду і всі організації, засновані на ідеях або теоріях переваги однієї раси чи групи осіб певного кольору шкіри або етнічного походження, проголошують злочином всяке поширення ідей, заснованих на расовій перевазі або ненависті, всяке підбурювання до расової дискримінації, а також оголошують протизаконними і забороняють організації, а також організовану і всяку іншу пропагандистську діяльність, які заохочують расову дискримінацію та підбурюють до неї.