Розділ «КНИГА П’ЯТА ЗОБОВ’ЯЗАЛЬНЕ ПРАВО»

23. Закінчення строку договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення під час дії договору. Очевидно, поняттям відповідальності тут (у ч. 4 ст. 631 ЦК) охоплюється і обов’язок сплатити неустойку. У силу низки спеціальних правил закінчення строку договору не припиняє багатьох інших прав та обов'язків сторін договору. У решті випадків доцільно було б в договорах відповідно до ч. 3 ст. 6 Цивільного кодексу передбачати, які права та обов'язки припиняються, а які — не припиняються в зв'язку зі спливом строку договору, щоб уникнути застосування правила ч. 1 ст. 631 ЦК про можливість здійснення сторонами прав та обов'язків тільки в межах строку дії договору. Там, де строк договору не визнається істотною умовою, доцільно було б взагалі не встановлювати строк договору, а встановлювати строки виконання відповідних обов'язків, що входять до змісту зобов'язань, які виникли на основі договору.

24. Господарський кодекс [31] визнає істотною умовою будь-якого господарського договору строк його дії. Слід зробити висновок про те, що з урахуванням недостатньої опрацьованості понять, пов'язаних із строками, в науці цивільного права, припустимо ототожнювати поняття строку договору (ст. 631 ЦК) і поняття строку дії договору (ч. З ст. 180 ГК). Цей висновок відповідає визначенню строку дії господарського договору, як часу, впродовж якого існують господарські зобов'язання сторін, що виникли на підставі цього договору (ч. 7 ст. 180 ГК).

25. Визнання строку дії господарських договорів істотною умовою господарських договорів буде ускладнювати господарську практику, особливо з урахуванням ч. 8 ст. 181 ГК («у разі якщо сторони не досягли згоди з усіх істотних умов господарського договору, такий договір вважається неукладеним (таким, що не відбувся)»). Пом'якшити цей занадто жорсткий підхід законодавця до істотних умов господарських договорів в частині строку їх дії можна, послідовно проводячи в практику розуміння здійснення фактичних дій на виконання договору за умови фактичного визнання іншою стороною відповідності цих дій договору як підтвердження того, що сторони договір уклали. Крім того, в господарських договорах, що передбачають строк їх дії, слід визначати наслідки спливу цього строку, встановлювати, які права та обов'язки у зв'язку зі спливом строку дії договору припиняються, а які — ні.

26. Викладені положення Цивільного кодексу про строк договору та Господарського кодексу про строк дії договору кардинально змінюють підхід законодавця до цих правових явищ. У зв'язку з цим втрачають чинність деякі роз'яснення з цього приводу. Так, Вищий арбітражний суд роз'яснював, що виконання договору підряду в натурі законодавством строком дії договору не обмежується (Інформаційний лист «Про деякі питання практики застосування чинного законодавства при вирішенні господарських спорів» [473]). Тому закінчення строку дії договору не звільняє підрядника від виконання зобов'язання в натурі. Закінчення погодженого сторонами терміну дії договору не може бути також підставою для припинення нарахування пені за несвоєчасне виконання грошового зобов'язання, що випливає з договору, термін дії якого закінчився (п. 2.6 Інформаційного листа Вищого арбітражного суду «Про деякі питання, порушені у доповідних записках про роботу арбітражних судів у 2000 році» [484]). Тепер слід визнати, що виконання договору підряду в натурі обмежується строком дії договору. А закінчення дії договору виключає нарахування пені за прострочення виконання договору. Проте відповідно до ч. 3 ст. 6 ЦК сторони цивільно-правового, в тому числі і господарського, договору вправі домовитись про інше. Крім того, закінчення строку дії договору і припинення зобов'язання у відповідній частині не звільняє боржника від цивільної відповідальності.

Стаття 632. Ціна

1. Ціна в договорі встановлюється за домовленістю сторін.

У випадках, встановлених законом, застосовуються ціни (тарифи, ставки тощо), які встановлюються або регулюються уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування.

2. Зміна ціни після укладення договору допускається лише у випадках і на умовах, встановлених договором або законом.

3. Зміна ціни в договорі після його виконання не допускається.

4. Якщо ціна у договорі не встановлена і не може бути визначена виходячи з його умов, вона визначається виходячи із звичайних цін, що склалися на аналогічні товари, роботи або послуги на момент укладення договору.

1. Ціна (тариф) визначається в ч. 4 ст. 189 ГК [31] як форма грошового визначення вартості продукції (робіт, послуг), яку реалізують суб'єкти господарювання. Це визначення слід застосовувати також і до тих майнових відносин, в яких відчуження речей, надання послуг чи виконання робіт здійснює суб'єкт, який в даних правовідносинах не має статусу суб'єкта господарювання. Проте, належить враховувати, що є два розуміння ціни: 1) те, що відповідає наведеному визначенню. Воно використовується, зокрема, і в ст. 632 ЦК; 2) розуміння ціни як ціни договору. У такому розумінні термін «ціна» вживається в ч. 3 ст. 180 ГК.

2. Цивільний кодекс досить ліберальний до визначення ціни в договорі. Передбачається (ч. 1 ст. 632 ЦК), що ціна в договорі встановлюється за домовленістю сторін. Але ж допускається, що ціна в договорі може бути не встановлена і навіть не може бути визначена, виходячи із його умов. Тоді ч. 4 ст. 632 ЦК приписує визначати ціну виходячи із звичайних цін, що склалися на аналогічні товари, роботи або послуги на момент укладення договору. Такий підхід у Цивільному кодексі здійснюється і стосовно окремих видів зобов'язань (наприклад, ст. 691, 762, 843 ЦК).

3. Набагато більш жорсткий підхід до умов господарських договорів про ціну здійснюється в Господарському кодексі. Ціна визнається істотною умовою господарського договору (ч. 2 ст. 189 ГК). Тут під ціною відповідно до контексту ст. 189 ГК розуміється ціна товарів (робіт, послуг). У ч. 3 ст. 180 ГК ціна також визнається істотною умовою договору. Але ж на увазі тут мається ціна договору. Ці розбіжності в розумінні ціни як істотної умови договору повинні враховуватись при правозастосуванні: якщо в договорі визначено його предмет та встановлено загальний розмір плати за товари, роботи, послуги, то цей розмір плати і є ціною договору. Відсутність у договорі зазначення ціни одиниці товару, робіт, послуг, не може бути підставою для висновку про те, що сторони не погодили ціну, якщо вони погодили асортимент і кількість товару та загальну ціну договору.

Ця жорсткість Господарського кодексу в підході до ціни доповнюється зазначенням на те, що при недосягненні сторонами згоди з усіх істотних умов господарського договору він вважається неукладеними, таким, що не відбувся (ч. 8 ст. 181 ГК).

4. Положення ч. 1 ст. 632 ЦК про те, що сторони договору встановлюють ціну за згодою між собою, відповідає правилу ст. 190 ГК, відповідно до якого вільні ціни визначаються на всі види продукції, робіт, послуг за винятком тих, на які встановлено державні ціни (відповідно до ч. 4 ст. 191 ГК обов'язковими є також комунальні ціни, якщо їх встановлення на продукцію та послуги, що виробляються (надаються) комунальними підприємствами, передбачене законом).

5. Державні (комунальні) ціни можуть бути фіксованими або регульованими. Державне регулювання цін здійснюється шляхом встановлення граничних рівнів цін, граничних рівнів торговельних надбавок і постачальницьких винагород, граничних нормативів рентабельності або шляхом запровадження обов'язкового декларування зміни цін (ч. 5 ст. 191 ГК).

6. Державні фіксовані ціни встановлюються: 1) на імпортні товари, що придбані за рахунок коштів Державного бюджету України; 2) на продукцію (послуги) суб'єктів господарювання-природних монополістів (переліки видів продукції цих суб'єктів затверджуються Кабінетом Міністрів — див. Положення про державне регулювання цін (тарифів) на продукцію виробничо-технічного призначення, товари народного споживання, роботи і послуги монопольних утворень [255]; 3) на ресурси, що справляють визначальний вплив на загальний рівень і динаміку цін; 4) на продукцію та послуги, що мають суттєве соціальне значення для населення. У цій же сфері може здійснюватись державне регулювання цін (ч. 1 — 3 ст. 191 ГК).

7. На органи виконавчої влади та місцевого самоврядування покладається обов'язок надавати суб'єктам підприємництва, що реалізують товари, роботи, послуги за фіксованими цінами, дотацію, якщо застосування таких цін унеможливлює одержання прибутку. Реалізація цього права суб'єктів підприємництва буде суттєво ускладнюватись, оскільки в ч. 6 ст. 191 ГК зазначається, що дотація надається відповідно до закону. Такого закону поки що немає.

8. Частина 4 ст. 189 ГК приписує при здійсненні експортних та імпортних операцій у розрахунках з іноземними контрагентами застосовувати контрактні (зовнішньоекономічні) ціни, що формуються відповідно до цін і умов світового ринку та індикативних цін.

9. Після укладення договору зміна ціни допускається тільки у випадках, передбачених договором або законом. Слід враховувати, що відповідно до ст. 10 Закону