Розділ «КНИГА П’ЯТА ЗОБОВ’ЯЗАЛЬНЕ ПРАВО»

17. Типовий договір на обслуговування комерційним банком довірчого товариства [346] затверджений спільним наказом Фонду державного майна і Національного банку відповідно до повноваження, наданого йому частиною п'ятою ст. 2 Декрету Кабінету Міністрів «Про довірчі товариства» [208]. Він має силу нормативно-правового акта. Його положення, що не потребують додаткового погодження сторонами, є правовими нормами. Положення Типового договору, які передбачають погодження сторонами відповідних умов, повинні тлумачитися як істотні умови договорів цього виду. Сторони не вправі відступати від тексту цього Типового договору, оскільки він повинен кваліфікуватись як господарський, на який поширюється чинність абзацу четвертого ч. 4 ст. 179 ГК [31].

Як додатки до Інструкції про міжбанківський переказ коштів в Україні в національній валюті [446] Національним банком затверджені зразки таких договорів: 1) Договір про кореспондентський рахунок у Національному банку Україні; 2) Договір про розрахунково-інформаційне обслуговування в системі електронних платежів Національного банку України та надання послуг системою електронної пошти Національного банку України; 3) Договір про використання криптографічних засобів захисту інформації в системі електронних платежів Національного банку України; 4) Договір про надання послуг системою електронної пошти Національного банку України. Ці договори також затверджені в межах повноважень Національного банку, встановлених ст. 7 і 56 Закону «Про Національний банк України» [103]. Тому юридичне значення цих договорів повинне бути визнано таким, яке їм надає Національний банк. Зі змісту Інструкції про міжбанківський переказ грошей в Україні, зі змісту перелічених нормативних договорів, особливо з приміток до них, випливає: 1) перелічені договори є нормативно-правовими актами; 2) відступлення в конкретних договорах від норм, сформульованих у договорах, затверджених Національним банком, допустимі. На це прямо зазначається в примітках до перелічених нормативних договорів.

При затвердженні зазначеної Інструкції Правління НБУ вкотре продемонструвало своє прагнення до здійснення регулювання відповідних відносин без врахування вимог законодавчих актів. Стаття 179 ГК передбачає затвердження типових і примірних договорів. Правління НБУ «винайшло» третій вид нормативних договорів.

18. Нормативні договори про поставку нафтопродуктів. Пункт 15 Порядку поставок сільськогосподарським товаровиробникам нафтопродуктів, що закуповуються за рахунок коштів, виділених для централізованої закупівлі, з подальшою реалізацією їх сільськогосподарським товаровиробникам, які уклали договори на продаж зерна за державним замовленням [374], приписує укладати такі договори за формою відповідно до додатка до названого Порядку — Договору поставок нафтопродуктів в рахунок авансування державного замовлення і розрахунків за них шляхом поставок сільськогосподарської продукції в державні ресурси. Оскільки до компетенції Міністерства агропромислового комплексу відноситься організація продовольчого ринку і названий Порядок затверджено цим Міністерством і Міністерством економіки, слід дійти висновку про те, що згаданий Договір носить характер нормативно-правового акта, положення якого є обов'язковими. При укладенні конкретних договорів допускається відступлення від названого Договору. Положення цього Договору можуть також доповнюватися.

19. Ціла низка зразків договорів затверджена як додатки до Порядку і умов організації перевезень пасажирів і багажу автомобільним транспортом [371]:

1) Договір про спільну діяльність, пов'язану з міжнародним регулярним перевезенням пасажирів (укладається між українськими та іноземними перевізниками). Він прямо названий зразком, тому обов'язкового юридичного значення цей Договір не має. Але за наявності в конкретному договорі умови про те, що відносини сторін регулюються законодавством України, Договір може використовуватися при тлумаченні умов конкретних договорів. При підготовці та укладенні договорів такого роду варто враховувати, що текст Договору не зовсім відповідає публічно-правовим вимогам до договорів про спільну діяльність (п. 7.7.7 ч. 7.7 ст. 7 Закону «Про оподаткування прибутку підприємств» [86]; Порядок складання звіту про результати спільної діяльності на території України без створення юридичної особи [435]), цивільно-правовим вимогам до такого роду договорів. Не враховує цей Договір і необхідність включення до договорів за участю іноземних юридичних осіб і громадян умови про право, що підлягає застосуванню, та арбітражне застереження, що може істотно ускладнити вирішення спорів;

2) Договір про міжнародні нерегулярні та маятникові автомобільні перевезення пасажирів, що є рекомендацією для автотранспортних підприємств і замовників, які укладають такі договори, має таке ж юридичне значення, як і Договір про спільну діяльність, що розглядався вище;

3) Договір про спільну діяльність, пов'язану з обслуговуванням пасажирів автомобільним транспортом (укладається між автотранспортним підприємством, що здійснює перевезення пасажирів, і суб'єктом підприємницької діяльності, що виконує функції автостанції) також служить лише зразком. Крім того, цей Договір також не відповідає публічно-правовим вимогам до договорів про спільну діяльність. Однак він легко приводиться у відповідність до законодавства, якщо йому дати назву «Договір про надання послуг, пов'язаних з перевезенням пасажирів автомобільним транспортом». У конкретних договорах такого роду повинні бути більш докладно описані умови, що стосуються представництва, яке здійснює автостанція перед пасажирами від імені автотранспортного підприємства;

4) Зразковий договір оренди приміщень підприємствами, що надають послуги населенню і пасажирам (укладається між автостанцією (орендодавцем) та іншими підприємствами — зв'язку, торгівлі, громадського харчування тощо) має той же статус, що й вищеназвані нормативні договори.

Крім того, окремими актами щодо перевезення затверджені наступні зразки договорів: 1) Довгостроковий договір перевезення організованих груп дітей; 2) Договір разового перевезення організованих груп дітей у формі замовлення; 3) Довгостроковий договір про перевезення туристів; 4) Договір разового перевезення туристів.

Стаття 631. Строк договору

1. Строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов'язки відповідно до договору.

2. Договір набирає чинності з моменту його укладення.

3. Сторони можуть встановити, що умови договору застосовуються до відносин між ними, які виникли до його укладення.

4. Закінчення строку договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, яке мало місце під час дії договору.

1. Частина 1 ст. 631 ЦК визначає поняття строку договору, але це визначення недостатньо враховує долю прав та обов'язків сторін багатьох видів цивільно-правових зобов'язань в зв'язку із спливом строку договору. Застосування правової конструкції строку стосовно певної категорії договорів відповідає їх характеру і є доцільним. В інших випадках використання цієї правової конструкції вносить невизначеність у правовідносини, що виникають на підставі договору.

Нижче аналізуються ті положення Цивільного кодексу та інших законів, якими передбачається, допускається або виключається встановлення строків договорів відповідно до характеру відповідних договорів.

2. Потреба у встановленні строків договорів існує стосовно довгострокових договорів перевезень (ст. 914 ЦК) і договорів транспортного експедирування (ст. 929 ЦК). Сплив строків цих договорів припиняє зобов'язання перевізника щодо надання транспортних засобів, а також зустрічне зобов'язання вантажовідправника надавати вантаж до перевезення, зобов'язання експедитора надавати послуги клієнту. Інші права та обов'язки сторін, що виникли до спливу строку договору, у зв'язку з припиненням довгострокових договорів перевезення і договорів експедирування не припиняються. На це доцільно було б прямо зазначати в договорах. Тоді наслідки спливу строків, що випливають із ч. 1 ст. 631 ЦК, не будуть застосовуватись в силу ч. 3 ст. 6 ЦК.

3. Стосовно консенсуальних договорів зберігання (ч. 2 ст. 936 ЦК) встановлення їх строків є логічним. Зі спливом строків таких договорів припиняється обов'язок зберігача приймати речі на зберігання. Решта прав та обов'язків сторін, що виникла до спливу строку договору, не припиняється, на що доцільно було б зазначати в договорах. Разом з тим, належить враховувати, що положення Цивільного кодексу про зберігання не використовують правову конструкцію строку договору, а оперують лише поняттям строку зберігання (ст. 938 ЦК). Проте стосовно консенсуальних договорів зберігання встановлення їх строків мало б сенс, а правовою підставою цього є ст. 631 ЦК.

4. Строк визнається істотною умовою договору страхування (ст. 982 ЦК). Стосовно цього виду договорів встановлюється також момент, з якого вони набирають чинності — з моменту внесення страхувальником першого страхового платежу (ст. 983 ЦК; ст. 18 Закону «Про страхування» [139]). З цього моменту і відлічується строк договору, встановлений в ньому. Сплив строку договору страхування означає, що з цього моменту настання страхового випадку не породжує обов'язку страховика виплатити страхове відшкодування чи страхову суму. Проте слід враховувати, що і момент набрання чинності договором страхування, і момент спливу строку чинності договору визначити далеко не завжди можливо, оскільки чинне цивільне законодавство не містить необхідного нормативного матеріалу. Тому з метою досягнення більшої визначеності у відносинах сторін в договорах страхування доцільно було б встановлювати, що вони набувають чинності з нуля годин наступного дня після списання відповідної грошової суми з рахунку банка, що знаходиться у сфері відповідальності страхувальника (див. пп. 6 — 8 коментаря до ст. 530 ЦК).