Розділ «КНИГА П’ЯТА ЗОБОВ’ЯЗАЛЬНЕ ПРАВО»

1. Договір зберігання укладається у письмовій формі у випадках, встановлених статтею 208 цього Кодексу.

Договір зберігання, за яким зберігач зобов’язується прийняти річ на зберігання в майбутньому, має бути укладений у письмовій формі, незалежно від вартості речі, яка буде передана на зберігання.

Письмова форма договору вважається дотриманою, якщо прийняття речі на зберігання посвідчене розпискою, квитанцією або іншим документом, підписаним зберігачем.

2. Прийняття речі на зберігання при пожежі, повені, раптовому захворюванні або за інших надзвичайних обставин може підтверджуватися свідченням свідків.

3. Прийняття речі на зберігання може підтверджуватися видачею поклажодавцеві номерного жетона, іншого знака, що посвідчує прийняття речі на зберігання, якщо це встановлено законом, іншими актами цивільного законодавства або є звичним для цього виду зберігання.

1. Відповідно до ч. 1 ст. 937 ЦК до договорів зберігання застосовуються загальні правила ст. 208 ЦК про правочини, що здійснюються в письмовій формі. Щодо консенсуальних договорів зберігання письмова форма вважається обов’язковою. Порушення вимог ст. 208 і абзацу другого ч. 1 ст. 937 ЦК щодо письмової форми договору зберігання не тягне недійсності договору, а лише обмежує види доказів, які є припустимими в суді відповідно до ст. 218 ЦК. Як виняток із ч. 1 ст. 207 і ст. 639 ЦК вимога про письмову форму договору зберігання вважається дотриманою, якщо зберігач видав поклажодавцеві підписані ним розписку, квитанцію або інший документ.

2. Обмеження припустимих доказів, встановлені ст. 218 ЦК, не діють, якщо договір зберігання укладено в усній формі при пожежі, раптовому захворюванні або за інших надзвичайних обставин.

3. Видача поклажодавцеві жетона, іншого знака, що підтверджує прийняття речі на зберігання, не є формою договору. Але видача жетона, іншого знака на підтвердження укладення договору зберігання є можливою, якщо це є звичайним для даного виду зберігання або якщо це передбачено законом або іншим актом цивільного законодавства, прийнятим відповідним державним органом в межах його повноважень.

Стаття 938. Строк зберігання

1. Зберігач зобов’язаний зберігати річ протягом строку, встановленого у договорі зберігання.

2. Якщо строк зберігання у договорі зберігання не встановлений і не може бути визначений виходячи з його умов, зберігач зобов’язаний зберігати річ до пред’явлення поклажодавцем вимоги про її повернення.

3. Якщо строк зберігання речі визначений моментом пред’явлення поклажодавцем вимоги про її повернення, зберігач має право зі спливом звичайного за цих обставин строку зберігання вимагати від поклажодавця забрати цю річ в розумний строк.

1. Відповідно до ст. 938 ЦК у договорі зберігання строк зберігання може бути встановлений, а може і не встановлюватися. Встановлення строку договору зберігання (ст. 631 ЦК) не є обов’язковим. Проте в господарському договорі зберігання встановлення строку є обов'язковим відповідно до ч. 3 ст. 180 ГК [31]. Відсутність в такому договорі умови про строк є підставою для визнання договору неукладеним (таким, що не відбувся). Якщо ж сторони господарського договору зберігання почали виконувати договір, він не може бути визнаний неукладеним.

2. За відсутності в договорі умови про строк зберігання на зберігача покладається обов’язок зберігати річ до пред’явлення поклажодавцем вимоги про її повернення.

3. Частина 3 ст. 938 ЦК застосовується тільки у випадках,, коли строк зберігання визначений в договорі зберігання моментом пред’явлення вимоги про повернення речі. Поширювати чинність правила ч. З цієї статті на випадки, коли строк зберігання договором не встановлений і не може бути визначений виходячи із його умов, не можна, оскільки в таких випадках застосуванню підлягає ч. 2 ст. 938 ЦК.

Стаття 939. Правові наслідки відмови поклажодавця від передання речі на зберігання

1. Зберігач, який зобов’язався прийняти в майбутньому річ на зберігання, не має права вимагати її передання на зберігання.

2. Поклажодавець, який не передав річ на зберігання, зобов’язаний відшкодувати зберігачеві збитки, завдані йому у зв’язку з тим, що зберігання не відбулося, якщо він в розумний строк не попередив зберігача про відмову від договору зберігання.

1. За консенсуальним договором зберігання зберігач не вправі вимагати виконання зобов’язання в натурі (передання речі на зберігання), хоча б такий обов’язок поклажодавця і був передбачений договором. Більше того, із ч. 2 ст. 939 ЦК випливає, що поклажодавець за консенсуальним договором зберігання має право на свій розсуд відмовитись від договору. На поклажодавця при цьому лише покладається обов’язок в розумний строк повідомити зберігача про відмову від договору (одностороннє розірвання договору). Таке повідомлення, зроблене з дотриманням розумного строку, є достатнім для розірвання договору, якщо в повідомленні визначено виражається воля на розірвання договору шляхом вчинення одностороннього правочину.

2. Порушення поклажодавцем обов’язку в розумний строк попередити про розірвання договору шляхом односторонньої відмови від нього тягне обов’язок відшкодувати завдані цим збитки. Збитки при цьому зазвичай полягають у неотриманні доходу. Неотриманий дохід має визначатись за період, що дорівнює розумному строку. Це прямо не встановлюється в ч. 2 ст. 939 ЦК, але за відсутності визначення такого строку в будь-який спосіб треба обмежувати його тривалість. За таких умов із ч. 2 ст. 939 ЦК слід зробити висновок про те, що вона захищає право зберігача на отримання прибутку, на який він міг розраховувати, лише впродовж розумного строку після прийняття поклажодавцем рішення про припинення правовідносин щодо зберігання. Надалі законодавець відмовився захищати зазначене право зберігача. Тому розумний строк слід за аналогією застосовувати і при визначенні розміру збитків, завданих зберігачеві відмовою поклажодавця від договору без дотримання обов’язку попередити зберігача.