Розділ «КНИГА П’ЯТА ЗОБОВ’ЯЗАЛЬНЕ ПРАВО»

4. Перевізник має право притримати переданий йому для перевезення вантаж для забезпечення внесення провізної плати та інших платежів, якщо інше не встановлено законом, іншими нормативно-правовими актами або не випливає із суті зобов’язання.

1. Частини 1 і 2 ст. 916 ЦК виходять із того, що перевезення на підставі договору за плату може здійснюватись як транспортом загального користування, так і відомчим транспортом. Тому в ч. 1 ст. 916 ЦК формулюється загальне правило про порядок встановлення розміру плати за перевезення, а в ч. 2 цієї ж статті — правило про розмір плати за перевезення вантажу, пасажирів, багажу і пошти транспортом загального користування. Проте ніяких особливостей встановлення розміру плати за перевезення транспортом загального користування ч. 2 ст. 916 ЦК не встановлює, і розмір плати визначається тарифами, затвердженими у встановленому порядку. А домовленість сторін щодо розміру плати можлива лише у випадках, коли вона не встановлена нормативно-правовими актами.

2. Постановою Кабінету Міністрів «Про ціноутворення в умовах реформування економіки» [254] Міністерству транспорту надані широкі повноваження на регулювання за згодою Міністерства економіки тарифів на перевезення вантажів і пасажирів різними видами транспорту.

3. Відповідно до ч. 2 ст. 633 ЦК умови публічного договору мають встановлюватись однаковими для всіх споживачів, а пільги для окремих категорій споживачів можуть встановлюватись лише законом. Відповідно до спеціального правила абзацу друґого ч. 2 ст. 916 ЦК пільгові умови перевезення вантажу, пасажирів, багажу, пошти транспортом загального користування можуть встановлюватись організацією (підприємством) за свій рахунок у випадках, встановлених нормативно-правовими актами. За рахунок відповідного бюджету пільгові умови перевезення встановлюються також у випадках, передбачених законом або іншими нормативно-правовими актами. Отже, відповідно до букви ч. 2 ст. 916 ЦК перевізники вправі здійснювати перевезення на пільгових умовах за власний рахунок та за рахунок бюджету тільки у випадках, передбачених законом або іншими нормативно-правовими актами. Але не встановлено будь-яких негативних наслідків для перевізників, якщо вони встановлюють за власний рахунок пільгові умови перевезення. Це стосується і податкових правовідносин. Несприятливі наслідки безпідставного встановлення в договорі пільгових умов перевезення можливі лише для органу юридичної особи — перевізника, який (орган) уклав такий договір. Засновники юридичної особи можуть негативно оцінити такі дії органу юридичної особи.

4. Частина 1 ст. 916 ЦК допускає, щоб договором або нормативно-правовими актами розмір провізної плати не був визначений. У такому разі за перевезення стягується розумна плата. Це не виключає пред’явлення в суді та задоволення вимоги про визнання неукладеним договору перевезення. Але ж якщо договір повністю або частково виконано, то законодавець визнав за неможливе визнання договору неукладеним і приписав здійснювати розрахунки, виходячи із того, що плата має бути розумною.

5. Із загального правила ч. 4 ст. 916 ЦК, що надає право перевізникові на при- тримання вантажу, переданого йому для перевезення в забезпечення вимоги перевізника про внесення провізної плати, є винятки. У силу ч. 10 ст. 10 Закону «Про залізничний транспорт» [77] підприємства залізничного транспорту загального користування мають право застави на майно (передане їм для перевезення вантажів) для забезпечення гарантії належної провізної оплати та інших платежів за перевезення в порядку, що визначає Кабінет Міністрів. Кабінет Міністрів реалізував це повноваження, встановивши в ст. 51 СЗУ [278], що реалізація вантажу здійснюється після закінчення передбаченого Правилами реалізації вантажів [415] граничного терміну його зберігання, який не може перевищувати 30 діб. Але ж відповідно до п. 2 розділу IX «Прикінцеві та перехідні положення» Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» [167] законодавчі та інші нормативно-правові акти, прийняті до набрання чинності цим Законом, застосовуються в частині, що не суперечить цьому Закону. Це не може тлумачитись інакше ніж так, що не можуть застосовуватись положення спеціальних законів (в даному випадку це — ч. 10 ст. 10 Закону «Про залізничний транспорт») та підзаконних актів (ст. 51 СЗУ, Правила реалізації вантажів), які суперечать названому Закону. Тому реалізація вантажу, який є предметом договору перевезення залізничним транспортом, має здійснюватись відповідно до ст. 24 — 32 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень».

6. За договором морського перевезення перевізник також має право застави на вантаж, що перевозиться. Це передбачено спеціальним правилом ст. 164 КТМ [23]. У силу застави перевізник має право реалізувати вантаж в порядку, встановленому законодавством. Цей порядок встановлено ст. 24 — 32 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень».

7. При перевезенні вантажів іншими видами транспорту (крім залізничного та морського) перевізник має право притримання, яке включає до себе право звернення стягнення на майно, що притримується, в порядку, встановленому ст. 24 — 32 названого Закону.

Стаття 917. Надання транспортних засобів і пред’явлення вантажу до перевезення

1. Перевізник зобов’язаний надати транспортні засоби під завантаження у строк, встановлений договором.

Відправник вантажу має право відмовитися від наданого транспортного засобу, якщо він є непридатним для перевезення цього вантажу.

2. Відправник повинен пред’явити у встановлений строк вантаж, який підлягає перевезенню, в належній тарі та (або) упаковці; вантаж має бути також замаркований відповідно до встановлених вимог.

3. Перевізник має право відмовитися від прийняття вантажу, що поданий у тарі та (або) упаковці, які не відповідають встановленим вимогам, а також у разі відсутності або неналежного маркування вантажу.

1. При застосуванні положень глави 64 «Перевезення» Цивільного кодексу слід враховувати, що в ній не виокремлюються правила про договори перевезення, з одного боку, та про довгострокові договори (про організацію перевезень). У даному випадку услід за положеннями про провізну плату, що викладені у ст. 916 ЦК, формулюються правила, що поширюються на зобов’язання щодо організації перевезень.

2. Зобов’язання перевізника надати транспортні засоби під завантаження ґрунтуються на довгостроковому договорі (про організацію перевезень). Навіть при перевезеннях залізничним транспортом, де здійснюється планування перевезень, що ґрунтується на замовленнях вантажовідправників, основою планування визнаються договори про організацію перевезень (довгострокові і поточні) (ст. 18 СЗУ).

3. Відповідно до абзацу другого ч. 1 ст. 917 ЦК відправникові надається право відмовитися від наданого транспортного засобу, якщо він є непридатним для перевезення даного вантажу. Із цього правила випливає обов’язок перевізника надати транспортні засоби, придатні для перевезення такого вантажу. Поряд з поняттям «придатність транспортного засобу для перевезення вантажу» в законодавстві України про залізничні перевезення використовується поняття «придатність рухомого складу для перевезення вантажу в комерційному відношенні». Впродовж десятиріч склалося розуміння придатності рухомого складу (транспортного засобу) в комерційному відношенні, яке (розуміння) є занадто вузьким. Таке розуміння відображено в роз’ясненні Вищого господарського суду [485]. Так, роз’яснюється, що вагон (контейнер) може бути цілком справним, але таким, що не забезпечить збереження якості певного вантажу, наприклад має стійкий запах, що впливає на завантажені до нього продовольчі товари. Саме у такому випадку йдеться про непридатність вагону (контейнера) у комерційному відношенні. Тим часом із ст. 31 СЗУ випливає, що два поняття, які розглядаються, позначають не два явища, які стоять поряд, а два явища, що частково співпадають, а частково — ні. У наведеному прикладі наявність запаху є різновидом непридатності транспортного засобу в комерційному відношенні і не може кваліфікуватись як технічна його несправність. З іншого боку, несправність системи гальмування вагону є технічною несправністю, яка не може бути кваліфікована як несправність у комерційному відношенні. Пошкодження транспортного засобу, яке створює можливість проникнення в нього води внаслідок дощу чи таяння снігу, означає, що транспортний засіб є технічно несправним і несправним у комерційному відношенні. Викладене тлумачення виходить із того, що передання вантажу для перевезення є певною комерційною операцією. Вантажовідправник як власник вантажу має уявлення про звичайні умови, необхідні для збереження вантажу. У цих межах він і перевіряє справність транспортних засобів («у комерційному відношенні»). У решті вантажовідправник не може бути зобов’язаний володіти відповідними знаннями та перевіряти справність транспортних засобів, поданих для перевезення вантажу, хоча б така несправність і загрожувала збереженню вантажу.

4. Викладене розуміння придатності транспортного засобу у комерційному відношенні підтверджується Правилами перевезення вантажів автомобільним транспортом в Україні [368]. Пункт 8.4 названих Правил покладає на вантажовідправника обов’язок перевірити придатність рухомого складу і контейнерів для перевезення вантажів у комерційному відношенні та услід за цим покладає на вантажовідправника (за термінологією Правил — на замовника) обов’язок відмовитись від завантаження рухомого складу чи контейнера, якщо виявлено пошкодження, яке може вплинути на збереження вантажу при перевезенні. Тут пошкодження розглядаються як такі, що тягнуть непридатність транспортного засобу до перевезення.

5. Законодавство про інші види перевезення не передбачає розмежування понять технічної справності транспортних засобів та їх справності у комерційному відношенні, але покладає на перевізника обов’язок подавати транспортні засоби під на

вантаження в стані, придатному для перевезення вантажу (ч. 1 ст. 143 КТМ [23]; ст. 80 СВВТ [487]).

6. При формулюванні обов’язків вантажовідправника стосовно стану вантажу, який пред’являється для перевезення, законодавець визнав за необхідне прямо встановити обов’язки вантажовідправника пред’явити вантаж в належній тарі та (або) упаковці, а також замаркований відповідно до встановлених вимог. Прямо закріплюється і право перевізника відмовитись від прийняття вантажу, що пред’явлений у тарі та (або) упаковці, які не відповідають встановленим вимогам. Таке ж право визнається за перевізником у разі відсутності або неналежного маркування вантажу.