Розділ «КНИГА П’ЯТА ЗОБОВ’ЯЗАЛЬНЕ ПРАВО»

4. Указання у абзацах першому та другому ч. 2 ст. 908 ЦК на правила поряд з зазначенням на нормативно-правові акти не означає, що правила не належать до нормативно-правових актів. Воно лише свідчить про рівень юридичної техніки, який не може не враховуватись при тлумаченні положень як Цивільного кодексу, так і інших актів цивільного законодавства.

5. Роль договору перевезення як регулятора відносин між відповідними особами у вітчизняному законодавстві радянських часів була другорядною. За загальним правилом, норми, що регулювали відносини щодо перевезень, мали імперативний характер. Виняток із цього правила становило законодавство про морські перевезення. Стаття 908 ЦК вирішує ці питання в традиційний спосіб. Із абзацу першого ч. 2 ст. 908 ЦК можна зробити висновок про те, що на закони та інші нормативно-правові акти, які встановлюють загальні умови перевезення, не поширюється загальне правило ч. 3 ст. 6 ЦК про диспозитивність норм цивільного права.

Цей висновок підтверджується тим, що у ч. 2 ст. 908 ЦК встановлюються види актів, якими регулюються відносини щодо перевезення: загальні умови перевезення регулюються нормативно-правовими актами, а умови перевезення окремими видами транспорту — також і договорами, «якщо інше не встановлено» актами законодавства. Істотною є відповідь на запитання про те, стосуються взяті в лапки слова неможливості встановлення в договорі інших умов, ніж передбачені законодавством, чи можливості регулювання відповідних питань у випадках, коли законодавство не встановлює заборони на таке договірне регулювання. За відсутності достатньої визначеності слід визнати наступне: 1) права, обов’язки і відповідальність вантажовідправників, вантажоодержувачів, перевізників не можуть встановлюватись у договорах всупереч актам цивільного законодавства; 2) у частині, в якій відносини щодо перевезення не врегульовані актами цивільного законодавства, сторони можуть встановити відповідні умови за відсутності встановленої на це заборони в актах законодавства. Отже, відступлення від положень нормативно-правових актів, що встановлюють загальні умови перевезення, а також умови перевезення окремими видами транспорту, у договорах перевезення є неприпустимими, а відповідні умови таких договорів є оспорюваними.

6. На цей час склався складний та великий за обсягом нормативний масив, що регулює відносини щодо перевезення. Частина цього нормативного масиву присвячена перевезенню всіма видами транспорту. Центральне місце в цьому нормативному масиві належить Закону «Про транспорт». Цей Закон є комплексним нормативно- правовим актом, що формулює норми декількох галузей права (цивільного, адміністративного, земельного, трудового тощо). Для правильного застосування положень цього Закону важливо враховувати, що в них часто одночасно (одним і тим же текстом) формулюються норми двох галузей права. Що стосується правил про ліцензії на здійснення транспортної діяльності (ст. 8), про обов’язки та права підприємств транспорту (ст. 12) тощо, то вони мають як публічно-правовий, так і цивільно-правовий зміст.

Загальні положення про перевезення встановлюються окремими законами та підзаконними актами. Зокрема, відповідно до ч. 3 ст. 91 ЦК Законом «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» [119] передбачено ліцензування перевезення пасажирів, багажу та вантажів повітряним, річним, морським, залізничним та автомобільним, в тому числі на таксі, транспортом (п. 31 — 35 ст. 9). Тому перевізником за договором перевезення може бути лише суб’єкт Підприємницької діяльності, що отримав відповідну ліцензію.

7. Перевезення пасажирів, багажу та вантажів морським транспортом регулюється Кодексом торговельного мореплавства (КТМ) [23]. Його особливість полягає в тому, що він надає нормам, що сформульовані в ньому, диспозитивного значення, якщо тільки заборона на відступлення від положень цього Кодексу не сформульована в ньому прямо. Законодавство, яке підлягає застосуванню до відносин з участю з однієї сторони юридичної або фізичної особи, яка заснована, має основне місце діяльності або постійного перебування (проживання) в Україні, а з іншої — іноземної юридичної або фізичної особи, визначається договором (зазначається в пасажирському квитку). Якщо це не визначено в договорі (пасажирському квитку), відносини регулюються законодавством тієї держави, де заснований, має основне місце діяльності або постійного перебування перевізник (ст. 14 КТМ). Відносини щодо морських перевезень регулюються міжнародними договорами, в яких бере участь Україна, а також окремими актами законодавства України (Збірник тарифів на комплекс робіт, пов’язаних з обробленням вантажів у портах України [431]; Положення про порядок підготовки та надання інформації про вантаж для його безпечного морського перевезення [377]).

8. Перевезення внутрішніми водними шляхами здійснюється, якщо такі шляхи віднесені до категорії судноплавних [266]. Основним нормативно-правовим актом, що регулює відносини щодо перевезення внутрішніми водними шляхами, є Статут внутрішнього водного транспорту Союзу РСР (СВВТ) [487]. Він зберігає чинність в Україні в частині, яка не врегульована законодавством України, за умови, що його положення не суперечать Конституції [1] і законам України.

9. Перевезення залізничним транспортом регулюються Законом «Про залізничний транспорт» [77], Статутом залізниць України (СЗУ) [278], а також численними нормативно-правовими актами, затвердженими Міністерством транспорту. Серед них слід мати на увазі перш за все Правила перевезень вантажів [415], Порядок обслуговування громадян залізничним транспортом [271]. Відповідно до постанови Кабінету Міністрів «Про ціноутворення в умовах реформування економіки» Міністерство транспорту має повноваження на затвердження тарифів на перевезення вантажів, пасажирів та багажу залізничним транспортом [254].

10. Перевезення пасажирів, багажу та вантажів автомобільним транспортом регулюється Законом «Про автомобільний транспорт» [190], а також підзаконними актами. Значне коло відносин щодо автомобільних перевезень регулюється Правилами перевезень вантажів автомобільним транспортом в Україні [368].

Повітряний кодекс (ст. 59 — 67) [21] містить лише найбільш загальні положення про перевезення.

11. Відносини щодо перевезень міським електротранспортом регулюються Законом «Про міський електричний транспорт» [175].

Стаття 909. Договір перевезення вантажу

1. За договором перевезення вантажу одна сторона (перевізник) зобов’язується доставити довірений їй другою стороною (відправником) вантаж до пункту призначення та видати його особі, яка має право на одержання вантажу (одержувачеві), а відправник зобов’язується сплатити за перевезення вантажу встановлену плату.

2. Договір перевезення вантажу укладається у письмовій формі.

3. Укладення договору перевезення вантажу підтверджується складенням транспортної накладної (коносамента або іншого документа, встановленого транспортними кодексами (статутами).

4. Законом можуть бути передбачені особливості укладення та виконання договору перевезення вантажу.

1. Законодавство про всі види транспорту визначає договір перевезення вантажу як такий, який укладається на перевезення певного вантажу та формою якого є накладна, коносамент тощо. Такий договір вважається укладеним з моменту передання вантажу вантажовідправником перевізникові. Поряд з цим передбачається укладення довгострокових договорів. Стаття 914 ЦК уникає того, щоб називати довгострокові договори договорами перевезення. У частині третій ст. 128 КТМ стосовно морських перевезень довгострокові договори іменуються договорами про організацію морських перевезень.

2. Перевізниками за договорами перевезення вантажу можуть бути юридичні особи та фізичні особи — підприємці, що отримали у встановленому порядку ліцензію на здійснення перевезень вантажів. Більш детальні визначення осіб, які мають право бути перевізниками, наводиться в актах законодавства, що стосується окремих видів транспорту.

3. Перевізником у договорі перевезення вантажу морським транспортом є власник судна або його фрахтувальник, що здійснює перевезення від свого імені. Законодавство України не перешкоджає тому, щоб право власності на морське торговельне судно на території України набула будь-яка юридична особа, в тому числі і зареєстрована в іншій країні, або фізична особа, в тому числі іноземний громадянин чи особа без громадянства. Така особа має право здійснювати морські перевезення відповідно до загальних правил. Але статус українського судна, тобто судна, на яке поширюється юрисдикція України, морське торговельне судно може мати лише за умов, що здійснена державна реєстрація судна в Україні та що судно отримало право плавання під Державним прапором України. Таке право може бути надане тільки судну, яке є у державній власності або перебуває у власності фізичної особи — громадянина України або юридичної особи, що зареєстрована в Україні та заснована виключно українськими власниками. Судно також отримує за відповідних умов право плавання під Державним прапором України, якщо воно зафрахтовано названими особами на умовах бербоут-чартеру (без екіпажу).

4. Перевізниками за договорами перевезення вантажів внутрішніми водними шляхами є особи, що здійснюють експлуатацію власних або орендованих річкових суден.