Розділ «КНИГА П’ЯТА ЗОБОВ’ЯЗАЛЬНЕ ПРАВО»

Оскільки із змісту Цивільного і Господарського кодексів випливає достатньо визначене розуміння терміну «користування чужими грошовими коштами», немає будь-якого сенсу зосереджуватись над словом «користування» та з’ясовувати у зв’язку з цим тієї обставини, чи дійсно боржник використовував відповідні кошти для власних чи інших потреб замість того, щоб перерахувати (передати) їх кредитору.

Викладене дає підстави для висновку про те, що користування чужими грошовими коштами має місце: 1) при наданні товарного кредиту, тобто при відстроченні (розстроченні) оплати товарів, робіт, послуг; 2) при комерційному кредиті, тобто при попередній оплаті робіт, послуг. При цьому сплата процентів за користування чужими грошовими коштами є обов’язковою і при відсутності прострочення передання результатів робіт, послуг, і за наявності прострочення, якщо інше не передбачено законом або договором. Лише стосовно купівлі-продажу проценти на суму попередньої оплати за відсутності прострочення передання товарів не нараховуються, якщо тільки інше не передбачено договором; 3) при наданні грошових коштів на підставі договорів позики та кредитних договорів; 4) при простроченні виконання грошових зобов’язань.

3. Стаття 536 ЦК стала підставою для твердження про те, що відтепер (з дня набрання чинності Цивільним кодексом України) сплата відсотків за користування чужими грошовими коштами стала обов’язковою, якщо інше не встановлено договором між фізичними особами. Але це твердження, по-перше, не враховує спеціального правила ст. 1048 ЦК, що поширюється на відносини щодо комерційного кредиту, позики та кредиту та передбачає, що договором (будь-яким, а не тільки договором між фізичними особами, як це встановлено ч. 1 ст. 536 ЦК) та законом може допускатись, що проценти за користування чужими грошовими коштами не сплачуються.

По-друге, треба враховувати співвідношення ст. 536, 1048, 1054 ЦК, з одного боку, і положень Закону «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» [177], про що мова буде вестись у наступному пункті коментаря до цієї статті.

4. Перш за все, слід зауважити, що названий Закон поширюється тільки на правовідносини щодо надання фінансових послуг. Фінансова послуга визначається в п. 5 ч. 1 ст. 1 Закону «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» як «операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, — і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів». Отже, за межі дії цього Закону виходять правовідносини щодо комерційного кредиту. У сфері дії названого Закону перебувають відносини щодо надання позики та кредиту. Стосовно кредиту як ст. 1054 ЦК, так і Закон «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» належно погоджені: надавати кредити можуть тільки банки та інші фінансові установи. Стосовно позики створилась ситуація правової невизначеності. Думка про те, що при вирішенні питання про право фізичних осіб, а також юридичних осіб, що не мають статусу фінансової установи, надавати грошові кошти іншим особам за договором позики з умовою про сплату процентів, перевагу перед названим Законом слід надати ст. 536 і 1048 ЦК, обґрунтовується правилом про переважне застосування пізніше прийнятого законодавчого акта. Але ця думка не враховує особливостей змісту законодавчих положень, про співвідношення між якими йдеться. Стаття 536 і 1048 ЦК, що встановлюють право позикодавця на отримання відсотків (якщо інше не передбачено законом або договором), мають цивільно-правовий зміст. Чи можна стверджувати, що із цих цивільно-правових приписів непрямо випливає і висновком від наступного правового явища (суб’єктивного цивільного права відповідних осіб) до попереднього виявляється правовий припис, відповідно до якого ст. 536 і 1048 ЦК надають публічно-правовий дозвіл фізичним особам, а також юридичним особам, що не мають статусу фінансової установи, отримувати відсотки за договорами позики грошових коштів? Такий висновок не виключається, але ж тільки тоді, коли є відсутнім відповідне публічно-правове регулювання. У даному випадку таке регулювання є наявним. Частина 1 ст. 5 Закону «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» встановлює, що «фінансові послуги надаються фінансовими установами, а також, якщо це прямо передбачено законом, фізичними особами — суб’єктами підприємницької діяльності».

Викладене не може бути спростоване посиланням на контекст ст. 5 названого Закону. Йдеться про те, що відповідно до ч. 3 ст. 5 цього Закону «надавати фінансові послуги за рахунок залучених коштів має право на підставі відповідної ліцензії лише кредитна установа». У цьому формулюванні використана частка «лише», яка не тільки надає йому категоричності, а й надає висновку від протилежного, що робиться із цього формулюванні такої ж юридичної сили, яку має прямо встановлений цим формулюванням правовий припис. У ч. 1 ст. 5 Закону «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» слова «лише» немає. Тож виходить, коли законодавець хотів надати більшої юридичної сили правовому припису, що виявляється висновком від протилежного, він використав частку «лише». А в ч. 1 ст. 5 названого Закону ця частка не вживається. Слід погодитись з думкою про те, що контекст має значення для тлумачення нормативно-правових актів. Але ж він не може спростовувати правило про переважне застосування спеціальних публічно-правових приписів перед приватно-правовими положеннями.

На додаток до викладеного слід пояснити, що фінансова установа зобов’язана отримати ліцензію тільки у випадках, передбачених ст. 34 Закону «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» (до цих випадків не належить надання власних коштів у позику, хоча б і з метою отримання прибутку). Але ж юридична особа може отримати статус фінансової установи після внесення про неї запису до відповідного державного реєстру фінансових послуг за умови її відповідності вимогам названого вище Закону.

4. Розмір процентів за користування чужими грошовими коштами може встановлюватись договором, законом або іншим актом цивільного законодавства. Але переважно перед цим загальним законодавчим положенням застосовується спеціальне правило ст. 1048 ЦК, яке прямо поширюється на зобов’язання позики, але в силу спеціальних застережень, що містяться в ст. 1054 і 1057 ЦК, застосовується до кредитних зобов’язань і комерційного кредиту. Відповідно до ч. 1 ст. 1048 ЦК розмір і порядок одержання процентів встановлюється договором. Якщо це договором не встановлено, розмір процентів визначається на рівні ставки Національного банку України.

5. Насамкінець слід враховувати досить складне співвідношення між ст. 536 та ст. 625 ЦК. Стаття 625 ЦК встановлює проценти, які є заходом відповідальності, що передбачає особливі підстави виникнення права на їх стягнення. Отже, застосування процентів відповідно до ст. 536 ЦК не виключає застосування процентів, передбачених ст. 625 ЦК. Але слід враховувати обмеження на одержання процентів, передбачених ст. 536 ЦК, про які (обмеження) йшлося вище. Для процентів, передбачених ст. 625 ЦК, таких обмежень немає.

Стаття 537. Виконання зобов’язання внесенням боргу в депозит нотаріуса

1. Боржник має право виконати свій обов’язок шляхом внесення належних з нього кредиторові грошей або цінних паперів у депозит нотаріуса в разі:

1) відсутності кредитора або уповноваженої ним особи у місці виконання зобов’язання;

2) ухилення кредитора або уповноваженої ним особи від прийняття виконання або в разі іншого прострочення з їхнього боку;

3) відсутності представника недієздатного кредитора.

2. Нотаріус повідомляє кредитора у порядку, встановленому законом, про внесення боргу у депозит.

1. Як виконання грошового зобов’язання або зобов’язання щодо передання цінних паперів кваліфікується в ст. 537 ЦК внесення грошей або цінних паперів у депозит нотаріуса. Однак це допускається не завжди, а лише у випадках, передбачених ст. 537 ЦК: 1) за відсутності кредитора або його представника у місці виконання зобов’язання; 2) при ухиленні кредитора від прийняття виконання; 3) у разі іншого прострочення кредитора; 4) за відсутності представника недієздатного кредитора. У не передбачених законодавством випадках виконання шляхом передання грошової суми або цінних паперів у депозит нотаріуса не допускається, а здійснення такого виконання є неналежним.

2. Передання грошей у депозит нотаріуса провадиться шляхом безготівкового перерахування коштів на рахунок нотаріуса в банку, переказу грошей поштою або шляхом внесення готівки. При внесенні грошей готівкою не діють обмеження на розрахунки готівкою, встановлені п. 2.3 Положення про ведення касових операцій у національній валюті в Україні [364].

3. Прийняття нотаріусом грошей або цінних паперів у депозит провадиться за місцем виконання зобов’язання (ст. 85 Закону «Про нотаріат» [75]), що визначається відповідно до ст. 532 ЦК.

4. При прийнятті грошей або цінних паперів у депозит нотаріус не перевіряє підстав виникнення зобов’язання боржника, яке останній виконує у такий спосіб. Однак при внесенні грошей або цінних паперів у депозит нотаріус зобов’язаний запропонувати боржникові письмово або усно повідомити свої прізвище, ім’я, по батькові (найменування юридичної особи), а також адресу. Боржник зобов’язаний також повідомити нотаріусу прізвище, ім’я, по батькові (найменування) та останню відому адресу кредитора, причини, з яких зобов’язання не може бути виконане безпосередньо. На боржника покладається також обов’язок зазначити підставу платежу і надати його розрахунок. Про прийняття грошей або цінних паперів у депозит нотаріус видає боржникові квитанцію. На прохання боржника напис про це може бути зроблений на договорі.

5. На нотаріуса покладається обов’язок повідомити кредиторові про те, що боржник у порядку виконання зобов’язання перед ним вніс у депозит грошову суму або цінні папери. Якщо боржник не зазначив адресу кредитора і нотаріусу його адреса невідома, нотаріус не може відмовити в прийнятті грошей або цінних паперів у депозит, але він повинен при цьому повідомити боржника про те, що той зобов’язаний повідомити кредитора про виконання. Однак цей обов’язок боржника, встановлений п. 280 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України [361], не забезпечений будь-якими санкціями. Немає підстав і для твердження про те, що неповідомлення боржником кредитора про вчинене виконання означає, що зобов’язання не виконане.