Розділ «КНИГА ТРЕТЯ ПРАВО ВЛАСНОСТІ ТА ІНШІ РЕЧОВІ ПРАВА»

2. Суб’єктами права спільної сумісної власності можуть бути фізичні та юридичні особи, держава, Автономна Республіка Крим, територіальні громади.

3. Допускаючи встановлення законами обставин, за наявності яких виникає право спільної сумісної власності, ст. 368 ЦК безпосередньо встановлює два випадки, коли виникає спільна сумісна власність. Майно, набуте подружжям під час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено законом або договором. Статті 60 — 73 Сімейного кодексу [39] визначають підстави набуття права спільної сумісної власності подружжя, об’єкти права спільної сумісної власності, порядок здійснення такого права та поділу майна, що є об’єктом права спільної сумісної власності.

Стаття 74 Сімейного кодексу визнає право спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які проживають однією сім’єю, але не перебувають у шлюбі між собою. Інше може бути встановлено договором між ними.

4. Визнається об’єктом спільної сумісної власності майно, набуте в результаті спільної праці членів сім’ї. Інше може бути встановлене договором, укладеним у письмовій формі. Це формулювання дає підстави для висновку про те, що порушення в цьому разі вимоги закону про письмову форму договору має наслідком можливість визнання договору недійсним судом. Тут не можуть застосовуватись загальні правила про наслідки порушення вимоги закону про письмову форму правочину (ст. 218 ЦК).

5. Чинні закони не встановлюють інших випадків, коли може виникати право спільної сумісної власності. Але договорами можуть установлюватись умови про виникнення спільної сумісної власності, якщо це не суперечить закону або суті відносин між сторонами. Так, відповідно до ст. 1134 ЦК на підставі договору простого товариства виникає спільна часткова власність. Проте сторони не позбавляються права встановити в договорі, що на його підставі виникає спільна сумісна власність.

Стаття 369. Здійснення права спільної сумісної власності

1. Співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

2. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників.

У разі вчинення одним із співвласників правочину щодо розпорядження спільним майном вважається, що він вчинений за згодою всіх співвласників.

Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена.

3. Співвласники мають право уповноважити одного з них на вчинення правочинів щодо розпорядження спільним майном.

4. Правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень.

1. За загальним правилом, володіння та користування майном, що є об’єктом права спільної сумісної власності, здійснюється спільно. Проте співвласники не позбавлені права домовитись про роздільне володіння та користування спільним майном. Співвласники при цьому вправі домовитись і про розмір компенсації на користь одного чи декількох із них у разі надання йому меншої частини спільного майна у користування. Невиконання обов’язку, що виникає на підставі такої домовленості, може тягти стягнення відповідної грошової суми за рішенням суду.

2. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників. Проте кожному із співвласників надається право розпоряджання спільним майном. При цьому вважається, що згода інших співвласників на вчинення правочину щодо спільного майна отримана. У абзаці другому ч. 2 ст. 369 ЦК волі одного з учасників спільної сумісної власності на здійснення правочину об’єктивно надається значення вираження волі всіма співвласниками. Було б неправильним вважати, що тут закріплюється тільки презумпція згоди всіх учасників спільної сумісної власності на вчинення правочину одним із них, яка (презумпція) може бути спростована. Лише при вчиненні одним із співвласників правочину щодо розпорядження майном, яке є об’єктом права спільної сумісної власності, який (правочин) підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, згода має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена. Підкреслимо, що при вчиненні правочину одним із співвласників, коли згода інших співвласників вважається отриманою, або коли така згода повинна бути надана письмово (ч. 2 ст. 369 ЦК), не йдеться про надання повноважень щодо розпоряджання спільним майном. Тому до таких відносин не застосовується ч. 4 ст. 369 ЦК, що передбачає можливість визнання за певних умов правочину недійсним.

3. Співвласники не можуть домовитись про обмеження права кожного із співвласників учиняти правочини щодо спільного майна за умови, коли згода решти співвласників вважається отриманою, оскільки це суперечило б абзацу другому ч. 2 ст. 369 ЦК. Домовитись про це відповідно до ч. 3 ст. 6 ЦК також неможливо, оскільки сторони вправі відступити від положень актів цивільного законодавства і на власний розсуд урегулювати «свої відносини». Домовленість про обмеження права кожного із співвласників учиняти правочини щодо розпорядження спільним майном зачіпає інтереси контрагентів.

Учасники спільної сумісної власності не можуть домовитись і про можливість відступлення від вимог абзацу третього ч. 2 ст. 369 ЦК, оскільки право сторін відступити від положень цивільного законодавства та врегулювати свої відносини на власний розсуд не стосується форми правочину.

4. Надання повноваження одному з учасників на вчинення правочинів щодо розпоряджання спільним майном — це окрема правова конструкція, що має предметом регулювання інші відносини, ніж правова конструкція згоди співвласників на здійснення правочинів щодо спільного майна. Учасники спільної сумісної власності повинні вчиняти правочин щодо надання повноважень розпоряджатися спільним майном у письмовій формі, за винятком випадків, передбачених п. 3 ст. 208 ЦК (коли вартість спільного майна, на розпорядження яким надаються повноваження, не перевищує двадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян). Надання одному з учасників спільної сумісної власності повноважень щодо розпоряджання спільним майном позбавляє інших співвласників права вчиняти правочини стосовно спільного майна.

Це вносить невизначеність у відносини, в яких один із співвласників учиняє правочин щодо спільного майна за умови, коли згода решти учасників спільної сумісної власності вважається отриманою. Реально правової визначеності можна досягти тільки тоді, коли на здійснення правочину одним з учасників спільної сумісної власності решта учасників дала письмову згоду, а в передбачених законом випадках письмова згода засвідчена нотаріально.

5. Частина 4 ст. 369 ЦК стосовно правочинів щодо розпорядження спільним майном, учинених одним з учасників спільної сумісної власності на підставі повноваження, наданого співвласниками, передбачає можливість визнання їх недійсними у разі відсутності у співвласника, який учинив правочин, необхідних повноважень.

Стаття 370. Виділ частки із майна, що є у спільній сумісній власності