Розділ «КНИГА ТРЕТЯ ПРАВО ВЛАСНОСТІ ТА ІНШІ РЕЧОВІ ПРАВА»

2. У разі неможливості виділу в натурі частки із спільного майна або заперечення інших співвласників проти такого виділу кредитор має право вимагати продажу боржником своєї частки у праві спільної часткової власності з направленням суми виторгу на погашення боргу.

У разі відмови боржника від продажу своєї частки у праві спільної часткової власності або відмови інших співвласників від придбання частки боржника кредитор має право вимагати продажу цієї частки з публічних торгів або переведення на нього прав та обов’язків співвласника-боржника, з проведенням відповідного перерахунку.

1. Загальною умовою застосування всіх правил, що формулюються у ст. 366 ЦК (варіантів звернення стягнення на частку у спільному майні), є недостатність у боржника іншого майна, на яке може буде звернене стягнення, для задоволення вимог кредиторів. За наявності такої умови ч. 1 ст. 366 ЦК надає кредиторові право пред’явити позов про виділ частки із спільного майна для звернення стягнення на неї. Стосовно права кредитора вимагати за відповідних умов продажу частки боржника у праві спільної часткової власності прямо не зазначається на те, що воно виникає тільки за відсутності у боржника іншого майна. Однак ця умова (відсутність іншого майна) випливає із контексту ст. 366 ЦК.

2. Позов про виділ у натурі частки із спільного майна для звернення стягнення на неї може бути пред’явлено або за наявності рішення суду про стягнення з боржника- учасника спільної часткової власності певної суми, або разом з таким позовом. Суд не може задовольнити позов про виділ частки із спільного майна в натурі для звернення стягнення на неї, якщо в судовому порядку не вирішене і не ставиться питання про стягнення взагалі (без визначення майна, на яке звертається стягнення).

За наявності доказів недостатності іншого майна боржника (такими можуть бути як опис майна боржника, що проведений за ухвалою суду відповідно до клопотання позивача, так і документи виконавчого провадження), суд приймає рішення про стягнення з боржника певної суми (якщо раніше таке рішення не приймалось) і про виділ у натурі частки боржника у спільному майні та звернення стягнення на майно, що виділяється. Відсутність доказів недостатності майна виключає задоволення позову про виділ частки. Але наявність чи відсутність доказів відповідно до ч. 1 ст. 366 ЦК має не тільки процесуальне значення. Наявність доказів є також підставою виникнення цивільного (матеріального) права вимагати виділу частки. Тому можливе повторне пред’явлення позову щодо того ж предмета після появи зазначених доказів, оскільки при цьому з’являється підстава (інша, та, якої раніше не було). Надання кредиторові права звернення з позовом не виключає укладення кредитором та боржником з участю співвласників договору про виділ частки та передання її кредитору у власність на виконання його вимоги до боржника або для наступного продажу. Формулювання «може пред’явити позов», як і в усіх інших випадках слід тлумачити як таке, що надає право на позов у матеріально-правовому розумінні, тобто суб’єктивне право. Це право захищається судом, хоч би проти цього заперечував боржник. Але заперечення співвласників майна проти виділу в натурі частки боржника виключає виникнення у кредитора права вимагати в суді виділу. Проте суд з урахуванням обставин справи може винести рішення про задоволення вимоги кредитора про виділ частки і за наявності заперечень з боку співвласників боржника.

3. Частина 1 ст. 366 ЦК не виключає застосування ст. 50 Закону «Про виконавче провадження» [129], що передбачає звернення стягнення на частку боржника у спільному майні, яка (частка) визначається судом за поданням державного виконавця. Стаття 379 ЦПК [44], що встановлює порядок провадження за поданням державного виконавця, повторює формулювання ст. 50 Закону «Про виконавче провадження», навіть повторює не досить вдале формулювання цього Закону «боржник володіє майном спільно з іншими особами». Застосування ст. 379 ЦПК, ст. 50 Закону «Про виконавче провадження» буде викликати утруднення внаслідок недостатнього визначення їх формулювань, що передбачає лише визначення судом частки боржника у спільному майні. Проте вповні припустимо тлумачити цю статтю як таку, що надає державному виконавцеві повноваження не тільки звернутись до суду з поданням про визначення частки, а й звернути на підставі ухвали суду на неї стягнення, здійснивши її продаж. Ця стаття може тлумачитись і так, що вона дає державному виконавцеві повноваження звернутись за відповідних умов до суду з поданням про виділ частки в спільному майні в натурі для звернення стягнення на неї.

4. Зазначення в абзаці другому ч. 1 ст. 366 ЦК про те, що спір вирішується судом також у випадках, коли виділ у натурі частки із спільного майна має наслідком зміну його призначення, слід тлумачити з урахуванням наступного: 1) це не означає права суду вирішувати питання про зміну призначення нерухомого майна, а внаслідок цього, — земельної ділянки, на якій ця нерухомість розташована, оскільки ст. 366 ЦК у цій частині не може тлумачитись як спеціальна стосовно правил ст. 20 ЗК [38] про встановлення та зміну цільового призначення земель; 2) досягнення згоди між кредитором, з одного боку, та боржником і співвласниками — з іншого про виділ не виключається і у тому разі, коли це має наслідком зміну призначення спільного рухомого майна. Але заперечення співвласників проти виділу в такому випадку виключає задоволення вимоги про виділ; 3) якщо співвласники заперечують проти виділу в натурі частки із спільного майна, наслідком якого не є зміна у призначенні спільного майна, питання про виділ суд вирішує з урахуванням усіх обставин справи; 4) якщо співвласники заперечують проти виділу в натурі частки в спільному майні та виділ має наслідком зміну призначення спільного майна, суд ураховує цю обставину (зміну призначення спільного майна в результаті виділу) як таку, що посилює позицію співвласників.

5. У випадку неможливості виділу в натурі частки у спільному майні, а також у разі заперечення співвласників проти виділу частки, кредитор має право вимагати продажу боржником свої частки у праві спільної власності з направленням виторгу на погашення боргу. Невиконання боржником цієї вимоги дає право кредиторові звернутись до суду з позовом про звернення стягнення на частку боржника у праві спільної часткової власності. Суд захищає це право кредитора, а на стадії виконавчого провадження ця частка може бути продана іншим суб’єктам права спільної часткової власності з додержанням вимог ст. 362 ЦК, або продана з публічних торгів. Що стосується переведення на кредитора прав та обов’язків боржника-співвласника з проведенням відповідного розрахунку, то це можливе не тільки за рішенням суду, яке приймається за позовом кредитора, а і в порядку зміни способу виконання, якщо від придбання частки відмовились співвласники, і вона не буде продана з публічних торгів (частина перша ст. 121 ГПК [31]).

Стаття 367. Поділ майна, що є у спільній частковій власності

1. Майно, що є у спільній частковій власності, може бути поділене в натурі між співвласниками за домовленістю між ними.

2. У разі поділу спільного майна між співвласниками право спільної часткової власності на нього припиняється.

3. Договір про поділ нерухомого майна, що є у спільній частковій власності, укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.

1. Цивільний кодекс передбачає або допускає різні правові форми, в яких припиняється право спільної часткової власності. Це — продаж частки одного із співвласників у праві спільної часткової власності іншому співвласникові, відчуження частки у праві спільної власності третій особі на підставі договору, виділ у натурі частки у спільному майні на підставі договору, припинення права на частку у спільному майні на вимогу одного із співвласників за рішенням суду, звернення стягнення на частку у праві спільної часткової власності. Поділ майна, що є об’єктом спільної часткової власності, в натурі між співвласниками припиняє право спільної часткової власності стосовно усіх співвласників.

2. Укладення договору про поділ майна тягне припинення права спільної часткової власності. Момент припинення права спільної власності співпадає з моментом виникнення права на частину майна, що раніше було об’єктом права спільної часткової власності, як на окремий об’єкт права власності. При визначенні цього останнього моменту слід за аналогією застосовувати правила ст. 363 ЦК.

Стаття 368. Право спільної сумісної власності

1. Спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю.

2. Суб’єктами права спільної сумісної власності можуть бути фізичні особи, юридичні особи, а також держава, територіальні громади, якщо інше не встановлено законом.

3. Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.

4. Майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім’ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі.

1. Із визначення спільної сумісної власності, що наводиться в ч. 1 ст. 368 ЦК, не слід робити висновок про те, що у всіх випадках, коли частки у спільному майні не встановлені, відповідне майно є об’єктом спільної сумісної власності. Зокрема, ч. 2 ст. 357 ЦК установлює, що можливі такі випадки, коли розмір часток не визначається ні Законом, ні договором, та повинен визначатись відповідно до вкладу кожного із співвласників у придбання (виготовлення, спорудження) майна. Частина 4 ст. 355 ЦК виходить із презумпції спільної часткової власності. Спільна сумісна власність може бути спеціально встановлена тільки законом або договором.