Розділ «КНИГА ПЕРША ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ»

ГЛАВА 17 ПРЕДСТАВНИЦТВО

Стаття 237. Поняття та підстави представництва

1. Представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов'язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє.

2. Не є представником особа, яка хоч і діє в чужих інтересах, але від власного імені, а також особа, уповноважена на ведення переговорів щодо можливих у майбутньому правочинів.

3. Представництво виникає на підставі договору, закону, акта органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства.

1. Зазвичай суб'єкт цивільного права своїми власними діями, перш за все шляхом власного волевиявлення, набуває цивільних прав та обов'язків, змінює та припиняє їх. Інститут представництва розширює повноваження суб'єкта, що діє як представник, надає йому право вчиняти правочини від імені іншої особи, за якими прав та обов'язків набуває ця остання. Це розширює можливості для сторони, від імені якої діє представник, набувати, змінювати та припиняти цивільні права та обов'язки. Таким чином, представництво характеризує статус суб'єкта, що має право діяти як представник, та визнає можливими набуття, зміну та припинення цивільних прав особи шляхом учинення юридичних дій іншою особою, що отримала право здійснювати представництво від імені першої особи.

2. Законодавству України відома правова конструкція обов'язкового представництва. Так, законами «Про охорону прав на винаходи та корисні моделі» [155] (ст. 4), «Про охорону прав на промислові зразки» [77] (ст. 4), «Про охорону прав на знаки для товарів та послуг» [78] (ст. 4), «Про охорону прав на топографії інтегральних мікросхем» [119] (ст. 3) встановлено, що іноземні та інші особи (в тому числі і юридичні), що проживають чи мають постійне місцезнаходження поза межами України, у відносинах з Державним департаментом інтелектуальної власності реалізують свої права через представників, зареєстрованих згідно з Положеннями про представників у справах інтелектуальної власності. Ці правила не суперечать міжнародно-правовим документам. Навпаки, ст. 2 Паризької конвенції про охорону промислової власності [2] містить пряме зазначення на можливість встановлення національним законодавством країн-учасниць цієї Конвенції положень щодо призначення повіреного.

3. Підставою представництва є правовідносини представника з особою, яку він представляє. У силу свого статусу, ґрунтованого на правовідносинах з особою, від імені якої представник діє, він учиняє правочини щодо третіх осіб.

4. У силу правовідносин між представником та особою, яку він представляє, представник може не тільки одержати право вчиняти правочини від імені цієї особи, а і взяти на себе обов'язок вчиняти інші дії, в тому числі фактичні. Але це стосується тільки відносин представника та особи, яку він представляє, і на обсяг та зміст повноважень представника у відносинах з третіми особами не впливає.

5. Відносини між особою, від імені якої діє представник, та представником можуть бути цивільно-правовими (ґрунтованими на цивільно-правовому договорі), трудо-правовими (що ґрунтується на трудовому договорі) або іншими (наприклад, що ґрунтується на членстві в об'єднанні громадян). Законодавство не містить достатнього нормативного матеріалу для галузевої кваліфікації цих останніх відносин. Спроба законодавця одними і тими ж правилами охопити види представництва, що ґрунтуються на різних нормах і відносинах, не завжди виявлялась вдалою. Проте слід вважати, що правила глави 17 Цивільного кодексу можна поширювати не тільки на представництво, що здійснюється на підставі цивільно-правового договору, а і на інших підставах.

6. Представництво на підставі закону відповідно до ст. 170 — 172 ЦК здійснюють органи державної влади, органи влади Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування у межах їхньої компетенції, встановленої законом. У випадках, коли представництво від імені малолітніх (неповнолітніх) фізичних осіб здійснюють опікуни (піклувальники), закон не є достатньою правовою підставою для здійснення представництва, оскільки без індивідуального (адміністративного) акта про призначення опікуна (піклувальника) неможливо визначити особу, що є представником малолітнього (неповнолітнього) як опікун (піклувальник). Актом органу юридичної особи, на підставі якого виникає повноваження на представництво, є статут юридичної особи, що визначає її органи, а у відповідних випадках — засновницький договір.

7. Положення Цивільного кодексу поширюється тільки на представництво, в силу якого мають здійснюватись правочини. Вони не поширюються на представництво, що здійснюється в судах (ст. 110 - 117 ЦПК [44]; ст. 28 ГПК [ЗІ]; ст. 52 КПК [27]). Не має будь-якого цивільно-правового змісту і положення про те, що працівник міліції є представником державного органу виконавчої влади (ст. 20 Закону «Про міліцію» [47]). Норми про представництво прямо не поширюються на випадки, коли одна особа від імені іншої діє в порядку здійснення майнових прав останньої, наприклад, в органах виконавчої влади чи місцевого самоврядування, оскільки при цьому не вчиняються правочини. Не можуть поширюватись ці норми і на відносини, що виникають у процесі здійснення особистих немайнових прав, коли допускається залучення представника. Так, ч. 4 ст. 285 ЦК допускає можливість присутності при дослідженні причин смерті фізичної особи не тільки членів її сім'ї, а й уповноважених ними осіб. Але ж законодавство не містить правил щодо порядку оформлення повноважень на дії під час здійснення майнових прав, що не пов'язані з учиненням правочинів, та особистих немайнових прав. Тому уявляється необхідним у таких випадках за аналогією застосовувати правила про представництво.

8. Не поширюються правила про представництво на відносини щодо довірчого управління майном відповідно до ст. 1029 — 1045 ЦК та на відносини щодо управління майном відповідно до ст. 54 та 72 ЦК, оскільки в таких випадках управитель діє від власного імені.

9. Оскільки відповідно до ч. 3 ст. 206 ЦК дії на виконання договорів визнаються правочинами, представництвом повинні визнаватись дії на виконання договорів, що здійснюються однією особою від імені іншої.

Стаття 238. Правочини, які може вчиняти представник

1. Представник може бути уповноважений на вчинення лише тих правочинів, право на вчинення яких має особа, яку він представляє.

2. Представник не може вчиняти правочин, який відповідно до його змісту може бути вчинений лише особисто тією особою, яку він представляє.

3. Представник не може вчиняти правочин від імені особи, яку він представляє, у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є, за винятком комерційного представництва, а також щодо інших осіб, встановлених законом.

1. Особа, від імені якої діє представник, може уповноважити представника на здійснення лише тих правочинів, що не виходять за межі правоздатності та дієздатності цієї особи. Якщо ж представництво здійснюється не за волевиявленням особи, від імені якої діє представник, а на іншій підставі, то повноваження представника за будь-яких умов не можуть виходити за межі правоздатності особи, від імені якої діє представник.

2. Частиною 3 ст. 238 ЦК встановлюється обмеження на вчинення правочинів представником. Він не може вчиняти правочини від імені особи, яку він представляє, щодо себе особисто чи щодо іншої особи, представником якої він одночасно є. Ці обмеження не поширюються на комерційне представництво. Законом можуть установлюватись і інші обмеження представництва, які можуть поширюватись і на комерційне представництво. У силу ст. 92 ЦК органи юридичної особи також здійснюють представництво, а їх повноваження на здійснення правочинів можуть обмежуватись. За умов, визначених названою статтею, такі обмеження є чинними. Запис про такі обмеження має вноситись до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців (абзац одинадцятий ч. 2 ст. 17 Закону «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців» [192]).