Розділ «КНИГА ПЕРША ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ»

У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, — відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

2. Якщо у зв'язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною.

3. Правові наслідки, передбачені частинами першою та другою цієї статті, застосовуються, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів.

4. Правові наслідки недійсності нікчемного правочину, які встановлені законом, не можуть змінюватися за домовленістю сторін.

5. Вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред'явлена будь-якою заінтересованою особою.

Суд може застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину з власної ініціативи.

1. Недійсний правочин не створює юридичних наслідків. Якщо сторони здійснили певні дії на виконання недійсного правочину, кожен з учасників правочину вправі вимагати повернення того, що він передав на виконання такого правочину.

2. Часто повернення одержаного за правочином є неможливим у зв'язку з тим, що одержане було спожите, втрачене, зіпсоване, перероблене в іншу річ тощо. Неможливість повернення може бути обумовлена характером одержаного. Не можна повернути одержане, що полягало в користуванні майном, в отриманні послуги. Не можна повернути одержану річ, якщо із неї шляхом переробки створено нову річ (ч. 4 ст. 332 ЦК). У таких випадках відшкодовується вартість одержаного за цінами, що існують на момент відшкодування. Так, якщо визнано недійсним (нікчемним) договір оренди, що був укладений у 2007 році, то орендодавець має повернути орендареві суму одержаної орендної плати за період, що передує дню винесення судом рішення про визнання правочину недійсним. Орендар має повернути майно, яким він користувався відповідно до договору оренди, та відшкодувати вартість одержаного за правочином, тобто суму орендної плати за той же період, але відповідно до ставки орендної плати, що існує на момент відшкодування (очевидно, спочатку суд присуджує на день винесення рішення, а потім сторона має право стягти решту суми, якщо ціни на день винесення рішення і на день відшкодування виявились різними). Оскільки з обох сторін присуджується стягнути грошову суму, суд проводить залік взаємних вимог, а стягненню підлягає тільки різниця між фактично сплаченою орендною платою та платою, що розраховується на момент відшкодування.

3. У ч. 1 — 3 ст. 216 ЦК установлюються загальні наслідки недійсності правочину, що стосуються як нікчемних, так і оспорюваних правочинів, а також передбачається можливість установлення законом особливих правових наслідків окремих видів недійсних правочинів та особливих умов застосування правових наслідків, установлених ч. 1 та 2 ст. 216 ЦК. Проте, наприклад, із ч. 2 ст. 231 ЦК слід зробити висновок про те, що законодавець допускає встановлення особливих умов застосування не тільки наслідків недійсності правочину, встановлених ч. 1 та 2 ст. 216 ЦК, а й особливих правових наслідків, установлених спеціальними нормами законів.

4. Частина 4 ст. 216 ЦК забороняє змінювати за домовленістю сторін установлені законом наслідки лише нікчемних правочинів. Проте домовленість про зміну встановлених законом наслідків нікчемного правочину буде оспорюваним (а не нікчемним) правочином. Надання суду права застосовувати наслідки недійсності нікчемного правочину з власної ініціативи (абзац другий ч. 5 ст. 216 ЦК), в принципі, надає суду право прийняти рішення всупереч згаданій домовленості. Але ж неврахування такої домовленості має бути обґрунтоване судом посиланням на певні конкретні обставини. Посилання на необхідність захисту цивільного права було б недостатнім. Воно було б достатнім, якби в абзаці другому ч. 5 ст. 216 ЦК установлювалось не право суду, яке реалізується за наявності відповідних обставин, а його обов'язок застосовувати наслідки нікчемного правочину (такий обов'язок може випливати із формулювання «суд застосовує наслідки нікчемного правочину з власної ініціативи»).

5. Домовленість про зміну встановлених законом наслідків оспорюваного правочину є можливою. За наявності такої домовленості суд застосовує її як і будь-який договір.

6. Визнання припустимості домовленості про зміну встановлених законом наслідків оспорюваного правочину підтверджує висновок про те, що вимога в суді про визнання недійсним оспорюваного правочину може бути пред'явлена окремо (без вимоги про застосування наслідків недійсності правочину). Закон опосередковано визнає, що учасник правочину на свій розсуд має визначити способи і межі захисту свого цивільного права. Якщо він пред'являє лише вимогу про визнання оспорюваного правочину недійсним, суд не вправі нав'язувати йому додаткові способи захисту у вигляді застосування наслідків оспорюваного правочину. Урешті-решт це впливає і на розмір державного мита, що підлягає сплаті: оскільки позивач не вимагає застосування наслідків оспорюваного правочину, він сплачує державне мито за ставкою, що встановлена для вимог немайнового характеру.

7. Стосовно нікчемних правочинів установлено інше спеціальне правило про можливість застосування наслідків таких правочинів. По-перше, слід ураховувати, що можливості суду застосовувати наслідки недійсності нікчемного правочину є обмеженими, оскільки нікчемний правочин не потребує визнання його судом недійсним, і питання про його недійсність зазвичай судом не вирішується. Якщо суд зазвичай не вирішує питання про недійсність нікчемного правочину, немає і судового процесу, за результатами якого суд міг би винести рішення про застосування з власної ініціативи наслідків недійсності нікчемного правочину. По-друге, абзац другий ч. 5 ст. 216 ЦК підтверджує можливість такого судового процесу, в якому вирішується спір про недійсність нікчемного правочину, бо в іншому випадку і взагалі було б неможливим застосування судом з власної ініціативи наслідків недійсності нікчемного правочину. По-третє, формулювання «суд може», «з власної ініціативи» (абзац другий ч. 5 ст. 216 ЦК) у будь-якому випадку означає, що закон не передбачає обов'язкового застосування судом, що задовольняє позов про визнання недійсним нікчемного правочину, наслідків недійсності правочину. Як зазначалось вище, таку ініціативу суд може виявити в окремих випадках, коли обставини справи вимагають, щоб цивільне право було захищене з огляду на принципи добросовісності, справедливості та розумності.

8. Поверненню підлягає одержане «на виконання цього правочину». Питання про повернення решти одержаного вирішується відповідно до ч. 2 ст. 216 ЦК та спеціальних правил. Так, якщо через два роки після отримання особою на праві власності квартири відповідно до договору купівлі-продажу цей договір визнано недійсним як укладений унаслідок помилки покупця, питання щодо оплати користування квартирою протягом двох років вирішується відповідно до ч. 2 ст. 229 ЦК. Якщо помилка виникла внаслідок недбальства покупця, останній зобов'язаний відшкодувати продавцеві збитки, що завдані продавцеві. Вони можуть полягати у витратах продавця на перевезення майна з квартири, що була продана, та в зворотному напрямку, в неотриманні плати за користування квартирою, яку продавець міг отримати (якщо є докази можливості отримання таких доходів) тощо. Якщо продавець своєю поведінкою сприяв помилці покупця, на продавця покладається обов'язок відшкодувати збитки, що завдані покупцеві. Якщо збитки виникли внаслідок винних дій обох сторін, за аналогією слід застосовувати ст. 616 ЦК. Оскільки стягнення збитків та моральної шкоди передбачено спеціальними правилами, до цих відносин не застосовуються ст. 1212 і 1214 ЦК, незважаючи на пряме зазначення в п. 1 ч. 3 ст. 1212 ЦК про те, що положення глави 83 Цивільного кодексу застосовуються до повернення виконаного за недійсним правочином. За часів чинності Цивільного кодексу 1963 р. Верховний Суд звертав увагу на неприпустимість застосування правил інституту безпідставного отримання чи збереження майна до визначення наслідків недійсності правочину [387, с. 303].

Що стосується співвідношення ч. 1 та 2 ст. 216 ЦК із спеціальними правилами ст. 221 — 223, 225, 226, 229 — 233 ЦК, то з урахуванням ч. 3 ст. 216 ЦК воно виявляється надто ускладненим. Конкретні висновки з цього приводу викладаються у коментарі до перелічених статей. Тут автори визнали за необхідне тільки повторити загальні правила, що встановлені ст. 216 ЦК та застосовуються, якщо не встановлені винятки: 1) сторони недійсного правочину повертають одна одній в натурі все отримане за правочином; 2) у разі неможливості повернути отримане в натурі відшкодовується його вартість за цінами, що існують на день відшкодування; 3) винна сторона відшкодовує іншій стороні збитки; 4) винна сторона відшкодовує іншій стороні моральну шкоду.

Під особливими правовими наслідками окремих видів недійсних правочинів (ч. 3 ст. 216 ЦК) слід розуміти не тільки стягнення отриманого за правочином в дохід держави (ст. 208 ГК [42]), стягнення збитків у подвійному розмірі (ч. 2 ст. 230, ч. 2 ст. 231 ЦК), а й інші особливі наслідки, що встановлені ч. 3 — 6 ст. 221; ч. 3 ст. 222; ч. 3 ст. 225; ч. 3 — 4 ст. 226; ч. 2 ст. 227; ч. 2 ст. 229; ч. 2 ст. 230; ч. 2 ст. 231; ч. 2 ст. 232; ч. 2 ст. 233 ЦК. Під «особливими умовами» застосування наслідків недійсних правочинів маються на увазі такі: 1) дієздатна сторона знала про вік малолітнього, з яким укладається правочин (ч. 4 ст. 221 ЦК); 2) сторона знала про стан фізичної особи — іншої сторони правочину (ч. 3 ст. 225 ЦК); 3) сторона знала про психічний розлад або недоумство другої сторони правочину або могла припустити такий її стан (ч. 4 ст. 226 ЦК); 4) недбалість сторони, що помилялася при вчиненні правочину, або необережність іншої сторони (ч. 2 ст. 229 ЦК); 5) застосування обману (ч. 2 ст. 230 ЦК); 6) особа скористалася тяжкою обставиною (ч. 2 ст. 233 ЦК).

9. У ч. 1 ст. 208 ГК [42] відтворюється положення ст. 49 раніше чинного Цивільного кодексу, що передбачає наступні варіанти наслідків недійсності правочину (термінологія ст. 207 та 208 ГК бажає кращого, але ж зрозуміло, про що йдеться. Тому відмова в позові про визнання на підставі ст. 207 та 208 ГК недійсним правочину та застосування відповідних наслідків тільки тому, що в цих статтях ідеться про недійсність зобов'язання, було б неправильним): 1) якщо всі сторони правочину завідомо вчиняли його всупереч інтересам держави і суспільства і виконали обов'язки за правочином, все одержане ними на виконання зобов'язання стягується в дохід держави; 2) якщо всі сторони правочину завідомо вчиняли його всупереч інтересам держави і суспільства, але свої обов'язки виконала тільки одна сторона, отримане за правочином стягується в дохід держави. У дохід держави із сторони, що отримала-виконане, стягується те, що належить стороні, яка виконала зобов'язання за правочином, на відшкодування виконаного; 3) якщо правочин, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, повністю або частково не виконано ні однією із сторін, наслідки, передбачені ч. 1 ст. 208 ГК, не застосовуються; 4) за наявності лише в однієї сторони наміру діяти всупереч інтересам держави і суспільства вона повинна повернути іншій стороні все отримане за правочином, а те, що. отримала або мала отримати сторона, яка діяла із зазначеним наміром, стягується з іншої сторони в дохід держави. Це ставить у дуже невигідне становище тих суб'єктів господарювання, які укладають договори із зареєстрованими юридичними особами, що здійснюють правочини з метою ухилення від сплати податків. Добросовісна сторона зобов'язана передати в дохід держави все отримане за правочином. А здійснити право на стягнення із сторони, що діяла всупереч інтересам держави і суспільства, раніше виконаного на користь цієї сторони зазвичай неможливо, оскільки зобов'язана сторона або знаходиться в розшуку, або є неплатоспроможною. Поширеними є випадки, коли суди відмовляють податковим органам у задоволенні позовів до добросовісної сторони, з посиланням на неприпустимість покладення на суб'єкта відповідальності за відсутності вини. Але ж, по-перше, застосування до добросовісної сторони ст. 208 ГК не можна кваліфікувати як відповідальність. По-друге, ст. 208 ГК не встановлює будь-яких негативних наслідків недійсності правочину, що суперечить інтересам держави та суспільства, для добросовісної сторони. Вона має повне право повернутись до попереднього майнового стану (який існував до виконання правочину). Інша справа, що реалізація цього права утруднюється. Але ж добросовісна сторона сама вибирала свого контрагента і в такий спосіб створила для себе утруднення, які має сама долати.

10. У разі неможливості стягнення в дохід держави отриманого за правочином, передбаченим ч. 1 ст. 208 ГК, за аналогією застосовується правило ч. 2 цієї ж статті: в дохід держави стягується вартість отриманого грошима.

11. Позови про застосування наслідків, передбачених ч. 1 ст. 208 ГК, вправі заявляти органи державної податкової служби (п. 11 ст. 10 Закону «Про державну податкову службу в Україні» [81]).

12. Було б грубою помилкою застосовувати за аналогією до відносин з приводу визнання недійсним правочину (зобов'язання) на підставі ст. 207, 208 ГК правила ст. 614 ЦК, яке покладає на порушника обов'язок доводити відсутність своєї вини. Навпаки, позивач повинен надати докази того, що обидва чи один учасник правочину завідомо діяв усупереч інтересам держави і суспільства. «Завідомо» означає умисно (з прямим або непрямим умислом). Наявність такого умислу має бути доведена на момент учинення правочину. Хоч в ст. 207 і 208 ГК ідеться про недійсність зобов'язання, але указується на його вчинення. Це означає, що умисел діяти всупереч інтересам держави і суспільства має бути встановлений на момент виникнення зобов'язання (вчинення правочину, що є підставою зобов'язання). Господарський суд, до підвідомчості якого належать такі спори, зазвичай не має достатніх засобів для встановлення умислу у випадках, що розглядаються. Як правило, господарський суд це може зробити лише за наявності вироку суду у кримінальній справі або постанови про припинення провадження у кримінальній справі з підстав, що не реабілітують обвинуваченого.