Розділ «КНИГА ПЕРША ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ»

5. Держава є управненою особою, якій належать речові права на бюджетні кошти. Безпосередньо обслуговування Державного бюджету здійснює Державне казначейство (ст. 48 Бюджетного кодексу [37]). Загальна організація виконання Державного бюджету покладається на Міністерство фінансів. Кабінет Міністрів забезпечує виконання Державного бюджету (ст. 47 Бюджетного кодексу).

6. Відповідно до частини другої ст. 57 Закону «Про банки і банківську діяльність» [163] держава гарантує збереження вкладів і цінних паперів фізичних осіб в Державному ощадному банку України. У відповідних випадках можливе пред'явлення пов'язаних з цим вимог до держави, оскільки відшкодування фізичним особам повинне здійснюватися за рахунок Державного бюджету. Інтереси держави в суді повинен представляти відповідний орган Державного казначейства. На підставі рішення суду грошова сума повинна бути стягнена із державного бюджету, а на орган Державного казначейства повинен бути покладений обов'язок перерахувати грошову суму з бюджету. Слід, однак, враховувати, що, покладаючи на державу обов'язок гарантувати збереження вкладів і цінних паперів громадян в Державному ощадному банку, законодавець не передбачив відповідальності держави за знецінення вкладів і цінних паперів унаслідок інфляції та зміни курсу валют.

7. Держава є суб'єктом цивільного права — стороною у правовідносинах щодо відшкодування матеріальної і моральної шкоди, заподіяної незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду. Для громадян України є незвичним ставити питання про відповідальність держави перед ними. Навіть і для професіоналів це здається надто зухвалим. Тому рекомендується подавати до суду не позовну заяву про відшкодування шкоди у випадках, що розглядаються, а заяву, що наче дозволяє не називати відповідача. Це — цілком неправильна позиція. По-перше, такі спори розглядаються в порядку цивільного провадження. Тому до суду повинна подаватися позовна заява. По-друге, якщо в позовній заяві не вказано точну назву відповідача і його місцезнаходження, суд залишає заяву без розгляду, а згодом, якщо недоліки позовної заяви не будуть виправлені, вона підлягає поверненню позивачеві (ст. 137, 139 ЦПК [44]).

Оскільки стороною в правовідносинах щодо відшкодування шкоди у випадках, що розглядаються, є держава, то вона — держава (Україна) — і повинна називатися в позовній заяві як відповідач. Далі в позовній заяві повинен бути названий державний орган, уповноважений представляти інтереси держави. Оскільки йдеться про відшкодування шкоди за рахунок державного бюджету, інтереси держави в такому процесі повинне представляти Державне казначейство. У рішенні суду буде явно недостатнім зазначення типу «стягнути за рахунок державного бюджету 1000 гривень на користь Петренка Петра Петровича в порядку відшкодування шкоди». Таке рішення буде неможливо виконати. Тому в судовому рішенні також повинно бути вказано на обов'язок Державного казначейства провести виплату (перерахування) грошової суми позивачеві.

Конституційний Суд визнав такими, що не відповідають Конституції [1], положення ст. 32 Закону «Про Державний бюджет України на 2000 рік» та ст. 25 Закону «Про Державний бюджет України на 2001 рік», згідно з якими за рахунок коштів на утримання судів, Генеральної прокуратури України, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України здійснюється відшкодування шкоди, завданої громадянам незаконними діями органів дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури і суду, оскільки відшкодування повинне здійснюватись за рахунок держави [238].

8. На підставі ст. 56 Конституції, яка відповідно до рішення Конституційного Суду [236] не повинна поширюватись на юридичних осіб, кожен має право на відшкодування за рахунок держави матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень. Викладена норма, що формулюється в Конституції, дає підстави для висновку про те, що стороною в таких правовідносинах визнається держава, а не органи виконавчої влади. Юридичні особи у подібних випадках не вправі звертатися з вимогами до держави. Стороною у правовідносинах щодо відшкодування. шкоди за участі потерпілого — юридичної особи буде відповідний державний орган, якщо інше не встановлено спеціальним законом. У силу соціалістичних традицій дивитись на положення Конституції як на чисто декларативні положення, які не мають ознак правового регулятора, у нас намагаються не помічати ст. 56 Конституції. Тим часом, законодавець є послідовним у проведенні принципу відповідальності держави. Про це йдеться у ст. 49 Закону «Про місцеві державні адміністрації» [128], яка передбачає відшкодування за рахунок держави шкоди, завданої діями чи бездіяльністю посадових осіб місцевих державних адміністрацій при здійсненні ними своїх повноважень. Передбачена також можливість пред'явлення державою регресної вимоги до посадової особи у зв'язку з відшкодуванням шкоди в зазначених випадках.

Загальні правила про відповідальність держави за шкоду, заподіяну фізичній або юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю державних органів, їх посадових і службових осіб установлені ст. 1173, 1174 ЦК. Крім того, на державу передбачається покласти обов'язок відшкодування майнової шкоди, завданої майну фізичної особи внаслідок злочину,'якщо не встановлено особу, яка вчинила злочин, або якщо вона є неплатоспроможною (ст. 1173 ЦК). За таких умов на державу передбачається покласти обов'язок відшкодування майнової і моральної шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю (ст. 1207 ЦК).

9. У силу спеціальних правил держава може нести відповідальність і перед юридичними особами. Стаття 13 Закону «Про державну податкову службу в Україні» [81] встановлює відповідальність держави за збитки, завдані діями посадових осіб органів державної податкової служби. Стаття 25 того ж Закону передбачає обов'язок держави відшкодовувати збитки, завдані посадовими і службовими особами податкової міліції. Стаття 34 Закону «Про зовнішньоекономічну діяльність» [48] встановлює, що Україна як держава несе майнову відповідальність у повному обсязі перед суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності та іноземними суб'єктами господарської діяльності за всі свої дії, що суперечать чинним законам України і спричиняють збитки, моральну шкоду. Україна як держава відповідає за дії, зазначені в цій статті, всім своїм майном.

10. Яскраво виражений статус держави як суб'єкта цивільного права у постанові Кабінету Міністрів «Про гарантію звільнення учасників реалізації Плану заходів на об'єкті «Укриття» від цивільної відповідальності за ядерну шкоду» [293]. Відповідно до цієї постанови Україна прийняла на себе відповідальність за невідкладну виплату в конвертованій валюті грошових сум у порядку відшкодування ядерної шкоди, завданої суб'єктами, які виконують роботи чи іншим чином беруть участь у діяльності відповідно до Рамкової угоди між Україною і Європейським банком реконструкції і розвитку відносно діяльності Чорнобильського фонду «Укриття» в Україні [21]. Визначений і міжнародний арбітражний суд, який буде розглядати спори між Україною і названими суб’єктами. Це — Арбітражний суд у місті Стокгольмі, який повинен буде розглядати спори відповідно до арбітражних правил UNCITRAL. При цьому Україна відмовляється від захисту посиланням на суверенний імунітет.

11. Україна як держава називається стороною в договорах про розподіл продукції в ст. 4 Закону «Про угоди про розподіл продукції» [138]. Правда, для самого законодавця визнання держави стороною договору є дещо незвичним. Тому вже в ст. 5 названого Закону як сторони таких договорів називаються Кабінет Міністрів України, Верховна Рада Автономної Республіки Крим, орган місцевого самоврядування, на території якого розміщені ділянки надр, які передаються в користування на умовах договору про розподіл продукції. Але зміст названого Закону дає підставу для висновку про те, що навіть у випадку укладення договору органом місцевого самоврядування, він повинен бути укладений від імені держави. Причому у договорах про розподіл продукції, які укладаються з участю іноземного інвестора, повинна передбачатися відмова держави від судового імунітету, імунітету щодо попереднього позову і виконання судового рішення. Це положення Конституційний Суд визнав неконституційним тільки в частині беззаперечної відмови держави від судового імунітету. Включення ж такої умови до змісту договорів суд визнав припустимим [239].

12. Україна виступає суб'єктом цивільного права у відносинах позики. Кошти, які надходять від розміщення облігацій внутрішньої державної позики, зараховуються до державного бюджету (п. 5 Основних умов випуску і порядку розміщення облігацій внутрішньої державної позики 1999 року). Міністерство фінансів від імені Кабінету Міністрів виступає гарантом своєчасного погашення облігацій (п. З постанови Кабінету Міністрів «Про випуск облігацій внутрішньої державної ..позики 1999 року» [291]). Отже, держава і Міністерство фінансів як орган, який діє від її імені, повинні бути визнані зобов'язаними у правовідносинах з приводу державної позики. У разі пред'явлення власником облігацій позову в справі як відповідач повинне брати участь і Державне казначейство, оскільки спір виник про стягнення грошових сум із Державного бюджету.

13. На підставі частини першої ст. 11 Закону «Про заставу» [64] держава може бути стороною договору застави (заставодавцем чи заставодержателем).

14. Декрет Кабінету Міністрів «Про надання державних гарантій щодо іноземних кредитів, які надаються Україні відповідно до міжнародних договорів» [234] стороною у таких правовідносинах називає безпосередньо Україну. Від імені держави при цьому виступає Кабінет Міністрів (ст. 1 Декрету). У тексті Декрету говориться про те, що Кабінет Міністрів від імені України виступає «гарантом». Але термін «гарант» тут означає лише орган, який наділений повноваженням виступати від імені держави, яка несе обов'язок щодо повернення суми одержаних кредитів. Що стосується власне Кабінету Міністрів, то ні Конституція, ні закони не визнають навіть його статусу як юридичної особи.

15. Розвиток законодавства в напрямку більш широкого і визначеного залучення держави у майнові відносини, які регулюються Цивільним кодексом, проявився в ст. 2 Закону «Про державне замовлення для задоволення пріоритетних державних потреб» [95]. Початкова редакція цієї статті визнавала Кабінет Міністрів гарантом за зобов’язаннями державних замовників. 21 грудня 1999 року в ст. 2 Закону «Про державне замовлення для задоволення пріоритетних державних потреб» внесені зміни, відповідно до яких гарантом за зобов'язаннями державних замовників визнана держава.

16. Шляхом прийняття спеціального Закону «Про державні гарантії відновлення заощаджень громадян України» [106] встановлені зобов'язання держави перед громадянами України, іноземними громадянами та особами без громадянства, які на 2 січня 1992 року мали грошові заощадження в установах Ощадного банку СРСР і установах державного страхування СРСР чи облігації державної безпроцентної позики 1990 р., облігації Державної внутрішньої виграшної позики 1982 р., державні казначейські зобов'язання СРСР і сертифікати Ощадного банку СРСР. Держава зобов'язана забезпечити заощадження, відновити їх реальну вартість і гарантувати їх компенсацію. Усі перелічені заощадження відновлюються у співвідношенні одна гривня п'ять копійок за один карбованець станом на 1 жовтня 1996 р., а подальша індексація буде здійснюватися при видачі вкладів, страхових внесків, погашенні цінних паперів відповідно до індексу інфляції. Індексації підлягають також грошові заощадження громадян України, які були розміщені в установах Ощадного банку і колишнього Укрдержстраху протягом 1992 — 1994 років за умови, якщо вони знаходились у зазначених установах не менше одного календарного року протягом 1992 — 1995 років.

Загальна сума зобов'язань держави перед громадянами складала на день прийняття згаданого Закону 131 млрд 96 млн грн. За рахунок індексації вона значно збільшилась.

17. Певний цивільно-правовий зміст є у праві управління майном, яке залишається за державою у разі надання державного майна юридичним особам публічного права в господарське відання або оперативне управління. Ці права здійснюють міністерства та інші підвідомчі Кабінету Міністрів органи виконавчої влади (ст. 4 Закону «Про управління об'єктами державної власності» [224]).

Стаття 168. Правові форми участі Автономної Республіки Крим у цивільних відносинах

1. Автономна Республіка Крим діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин.

2. Автономна Республіка Крим може створювати юридичні особи публічного права (навчальні заклади тощо) у випадках та в порядку, встановлених Конституцією України та законом.