Розділ ІІІ ОКРЕМІ ГАЛУЗІ ПРАВА

Право людини на охорону здоров’я не обмежується наданням населенню доступної медико-соціальної допомоги, воно передбачає також:

а) охорону навколишнього природного середовища;

б) створення сприятливих умов праці, побуту й відпочинку;

в) виховання й навчання, виробництво й реалізацію якісних продуктів харчування;

г) можливість брати участь у добровільному медичному страхуванні та ін.

Реалізація права на соціальне забезпечення здійснюється за допомогою законів України та інших нормативних правових актів. Законами передбачається:

а) надання різних видів пенсій (за віком, по інвалідності, в разі втрати годувальника, за вислугу років);

б) періодичних і щомісячних допомог (по безробіттю, вагітності й пологах, тимчасовій непрацездатності, догляду за дитиною, допомоги багатодітним сім’ям тощо);

в) одноразових допомог (на поховання) та ін. Існує велика кількість компенсаційних виплат у певних життєвих ситуаціях.

На сьогодні двадцять дев’ять законів України регулюють пенсійне забезпечення різних категорій громадян. Закон України «Про зайнятість населення» визначає правові, організаційні основи соціального захисту громадян України від безробіття. Закон України «Про статус та соціальний статус громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» зазначає особливості соціального забезпечення цієї категорії населення. Закон України «Про державну соціальну допомогу особам, які не мають права на пенсію, та інвалідам» містить правові засади та умови надання державної соціальної допомоги зазначеній категорії громадян.

Громадянам України гарантується право на матеріальне забезпечення при тимчасовій втраті працездатності, на допомогу по вагітності й пологах, при народженні й догляді за дитиною, на поховання. Соціальне забезпечення здійснюється також шляхом створення державних закладів по догляду за непрацездатними (будинки-інтернати для самотніх громадян, територіальні центри соціального обслуговування для пенсіонерів та інвалідів тощо).

Право на соціальне забезпечення має певний обсяг та зміст і розкривається в Конституції й законодавстві України. Воно є складником соціально-економічних прав і належить до числа суб’єктивних прав людини, а також захищається безпосередньо в суді. Право на соціальне забезпечення – це визнана Конституцією України, міжнародним співтовариством і гарантована державою можливість людини одержати соціальну допомогу та підтримку для задоволення фізіологічних, соціальних і духовних потреб в обсязі, необхідному для гідного життя в тих випадках, якщо внаслідок впливу соціального ризику громадянин із незалежних від нього причин не має джерел і засобів до існування.

У національних нормативно-правових актах окрім поняття «соціальне забезпечення» часто використовується поняття «соціальний захист». Цей термін має як широке, так і вузьке значення. У широкому розумінні поняття «соціальний захист» – це діяльність держави, спрямована на забезпечення процесу формування й розвитку повноцінної особистості, виявлення і нейтралізацію негативних факторів, що впливають на цю особистість, створення умов для її самовизначення та утвердження в житті. У вузькому значенні соціальний захист – це сукупність економічних і правових гарантій, які забезпечують додержання найважливіших соціальних прав громадян і досягнення соціально прийнятного рівня життя.

Соціальне забезпечення є складовою соціального захисту. Разом із соціальним забезпеченням соціальний захист включає ще й гарантії охорони праці, здоров’я, навколишнього природного середовища, мінімальної оплати праці та інші заходи, які є необхідними для нормальної життєдіяльності людини і функціонування держави.

Процес розвитку сучасної галузі права соціального забезпечення відбувається на підставі нової законодавчої бази з урахуванням основних положень міжнародних актів і зарубіжного досвіду. В умовах формування національної системи соціального забезпечення ця галузь права набуває особливого значення, а її норми є індикатором ефективності соціальної політики держави. Вони мають своєчасно й адекватно реагувати на всі соціальні ризики, що виникають при переході держави до ринкової економіки. Чимдалі міцнішим стає зв’язок соціального забезпечення з трудовою діяльністю людини, її забезпеченістю в старості і в разі непрацездатності.

Соціальне забезпечення в сучасному демократично організованому суспільстві – це сфера перетинання життєво важливих інтересів громадян, яка стосується відносин власності, правових прийомів та засобів їх регулювання, соціальної політики держави й соціально-економічних прав людини. Це сфера відбиття таких загальнолюдських цінностей, як рівність, соціальна справедливість, гуманізм, моральні засади цивілізованого суспільства.

Як одне з основних прав громадян, право на соціальне забезпечення гарантується відповідними формами, впровадження яких має забезпечити рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму. Великого значення набуває вдосконалення правового регулювання відносин, пов’язаних із соціальним захистом, форми й види якого мають відповідати новим соціально-економічним реаліям.

Поглиблення економічних реформ, насамперед рівноправне існування різних форм власності, свобода підприємництва, вільний вибір видів зайнятості – все це створює принципово нову соціальну, економічну й правову ситуацію і викликає потребу в адекватному соціальному механізмі. Система соціального забезпечення населення має будуватися в такий спосіб, щоб не породжувати так званої зрівнялівки й утриманських настроїв при розподілі і споживанні життєвих благ, а, навпаки, посилювати мотивацію до праці, створювати умови для її найповнішого виявлення. Організацію соціального забезпечення, а значить, і розвиток відповідної галузі законодавства мають охоплювати такі принципи:

– соціальне забезпечення в повному обсязі громадян, які працюють за наймом, членів їх сімей і непрацездатних осіб. На громадян, які самостійно забезпечують себе роботою, включаючи підприємців, осіб, зайнятих творчою діяльністю, членів кооперативів, фермерів, поширюються лише ті види соціального захисту, у фінансуванні яких вони беруть участь згідно з чинним законодавством України;

– диференційований підхід до різних соціально-демографічних груп населення залежно від ступеня їх економічної самостійності, працездатності, можливостей підвищення рівня матеріального добробуту, а також умов праці, географічно-кліматичних та екологічних чинників;