Розділ I ТЕОРІЯ ДЕРЖАВИ І ПРАВА

Систему права можна поділяти на публічне і приватне право. Такий поділ уперше був запропонований ще в Давньому Римі. Відомий римський юрист Ульпіан публічним правом вважав усе те, що стосується інтересів держави, а приватним – те, що служить на користь (інтересам) окремої особи. В публічному праві (конституційне право, адміністративне, кримінальне, фінансове, міжнародне публічне право та ін.) відображуються загальнодержавні чи загальносуспільні інтереси, регулюються відносини між державною владою і громадянами; учасники цих відносин юридично нерівноправні; регулювання здійснюється централізовано, а ініціатива захисту прав належить державі. У приватному праві (цивільне, сімейне, господарське, міжнародне приватне право) відображуються інтереси окремих осіб, регулюються відносини громадян та їх об’єднань між собою; учасники таких відносин юридично рівноправні; регулювання здійснюється децентралізовано, ініціатива захисту прав належить зацікавленій особі.

Поняття «система права» слід відрізняти від понять «правова система» і «система законодавства».

Якщо система права – це внутрішня побудова права і її складовими елементами є інститути, підгалузі та галузі права, то правова система ширша за обсягом і крім системи права містить також юридичну практику, правову політику, правову культуру; правові поняття і принципи; правові установи (правотворчі і правозастосовчі), тобто всю сукупність правових явищ, які існують у суспільстві.

Система законодавства – це зовнішня форма права, сукупність чинних нормативно-правових актів. Структура системи законодавства будується за різними критеріями. За предметом і методом законодавчого регулювання вирізняють галузеву (горизонтальну) структуру законодавства, складовими якої є нормативно-правовий акт, інститут законодавства, галузь законодавства. За юридичною силою нормативно-правового акта виокремлюють ієрархічну (вертикальну) структуру законодавства, до якої включають закони і підзаконні нормативні акти.

3.5. Джерела права

Джерела права – це форми зовнішнього вираження і закріплення норм права, надання їм юридичного, загальнообов’язкового значення. Найпоширенішими джерелами права є нормативно-правовий акт, нормативно-правовий договір, правовий прецедент, правовий звичай.

Нормативно-правовий акт – це офіційний письмовий документ, прийнятий уповноваженими суб’єктами правотворчості, який містить норми права. Нормативні акти поширені практично в усіх правових системах світу, що зумовлено такими їх рисами: а) вони приймаються тільки уповноваженими суб’єктами правотворчості; б) найбільш чітко й однаково формулюють зміст правових норм; в) мають обов’язкову письмову форму, офіційні видання, що забезпечують швидке доведення їх до відома адресатів; г) приймаються з додержанням встановленої законом процедури і форми; д) оперативно реагують на зміни і потреби соціальної практики; е) підлягають систематизації (упорядкуванню). Нормативні акти завжди мають правотворче призначення, передбачають неконкретність адресатів (адресовані невизначеному колу суб’єктів), діють тривалий або невизначений час і не вичерпуються фактами їх застосування.

Нормативні акти розрізняють:

1) за юридичною силою – закони – акти вищої юридичної сили та підзаконні акти – акти, засновані на законах і які їм не суперечать;

2) за суб’єктами прийняття – нормативні акти, прийняті народом (шляхом референдуму), главою держави, органами законодавчої, виконавчої влади, органами місцевого самоврядування та ін.;

3) за обсягом і характером дії – акти загальної дії, які охоплюють усю сукупність відносин певного виду на даній території; акти спеціальної (обмеженої) дії, які поширюються на частину території або на певне коло осіб; акти виняткової (надзвичайної) дії, регулятивні можливості яких реалізуються за наявності виняткових обставин (воєнні дії, стихійне лихо тощо);

4) за зовнішньою формою вираження – закони, укази, постанови, рішення, розпорядження, накази та ін.

Нормативно-правовий договір – це двостороння або багатостороння угода, яка містить норми права. Нормативні договори є документами, які закріплюють волевиявлення сторін щодо їх прав і обов’язків, встановлюють порядок їх реалізації, взаємну відповідальність за невиконання або неналежне виконання прийнятих на себе зобов’язань. Нормативні договори поширені в міжнародному праві (міжнародний договір – угода між державами та іншими суб’єктами міжнародного права з питань, що мають для них спільний інтерес, яка регулює їх відносини шляхом утворення взаємних прав і обов’язків); у конституційному праві (наприклад, федеративний договір між суб’єктами федерації, який розмежовує повноваження між федеральними органами влади і органами влади суб’єктів федерації); у трудовому праві (колективний трудовий договір, який укладають між собою профспілковий комітет від імені трудового колективу і власник підприємства або уповноважена ним особа). Нормативний договір – це швидкий, зручний і простий засіб регулювання, який дає змогу враховувати взаємні інтереси суб’єктів правових відносин і забезпечувати відносно безконфліктне існування громадянського суспільства.

Правовий звичай – це визнане державою правило поведінки, яке склалося внаслідок його фактичного одноманітного застосування протягом тривалого часу. Правовим звичай стає тоді, коли він одержує санкцію (офіційне схвалення) держави. Санкціонування звичаю відбувається двома основними шляхами: 1) шляхом визнання його судовою, господарською, адміністративною практикою і використання як основи судового рішення; 2) шляхом відсилання до нього в нормі закону. Правові звичаї – це неписані правила поведінки, які мають безперервний та однаковий характер додержання і можуть застосовуватися як на рівні окремих соціальних груп (локальні звичаї), так і на рівні всього суспільства (загальні звичаї). Правові звичаї консервативні за своєю природою, закріплюють результати тривалої громадської практики і можуть відображати як загальні моральні, духовні цінності народу, так і деякі передсуди.

Правовий прецедент – це таке рішення судових або інших державних органів з конкретної юридичної справи, яке надалі стає загальнообов’язковим правилом при вирішенні всіх аналогічних справ. Прецедент з’являється тоді, коли є потреба в юридичній кваліфікації конкретних обставин або мають місце прогалини у правовому регулюванні, а за судом чи іншим державним органом визнається право офіційного формулювання правових норм. Таким правом наділені вищі судові інстанції. Прецедент характеризується казуїстичністю (формується на основі вирішення окремих казусів); множинністю (великим обсягом прецедентного права); неузгодженістю і неупорядкованістю. Водночас це децентралізований засіб правового регулювання, здатний урахувати особливості конкретної ситуації.

3.6. Закони і підзаконні нормативно-правові акти

Нормативно-правові акти за юридичною силою поділяються на закони і підзаконні акти. Юридична сила – це властивість нормативно-правових актів, яка визначає їх співвідношення за змістом з іншими нормативними актами і залежить від компетенції правотворчого органу та його місця в механізмі держави.

Закон – це нормативно-правовий акт вищої юридичної сили, який приймається в особливому порядку вищим представницьким органом держави або безпосередньо народом, який визначає відправні засади правового регулювання суспільних відносин.

1. Закон має вищу юридичну силу, тобто верховенство в системі нормативно-правових актів. Вища юридична сила закону означає, що всі інші нормативні акти приймаються на основі й на виконання закону, не можуть суперечити йому і тому є підзаконними; закон змінюється чи скасовується тільки іншим законом.

2. Закон приймається вищим представницьким органом держави (парламентом) або безпосередньо народом (шляхом референдуму). В Україні прийняття законів є виключною компетенцією Верховної Ради України. Народ здійснює законодавчі повноваження через всеукраїнський референдум.