Розділ I ТЕОРІЯ ДЕРЖАВИ І ПРАВА

– накази міністрів та керівників інших центральних органів виконавчої влади;

– розпорядження голів місцевих державних адміністрацій;

– рішення органів місцевого самоврядування та їх виконавчих комітетів;

– локальні нормативні акти (статути, положення, правила внутрішнього трудового розпорядку тощо), які діють у межах конкретного підприємства, організації, установи.

Нормативно-правові акти систематизуються.

Систематизація – це упорядкування чинних нормативних актів, приведення юридичних норм в єдину узгоджену систему з метою усунення суперечностей між ними, забезпечення доступності законодавства для всіх суб’єктів права.

Основними формами систематизації є кодифікація та інкорпорація.

Кодифікація – це упорядкування юридичних норм у процесі правотворчості на основі суттєвого перероблення їх змісту, наслідком якого є створення логічно і юридично цілісного, внутрішньо узгодженого нового кодифікованого акта (кодекс, статут, положення та ін.), що регулює певну групу суспільних відносин. Розрізняють загальну (прийняття кодифікаційних актів з усіх основних галузей законодавства), галузеву (охоплює законодавство тієї чи іншої галузі права – Цивільний, Кримінальний кодекси тощо) і спеціальну (включає акти певного інституту, підгалузі чи однорідного комплексу законодавства – Митний, Лісовий кодекси тощо) кодифікацію.

Інкорпорація – це зовнішнє упорядкування нормативних актів без зміни їх змісту, наслідком якого є збірники або зібрання, у яких нормативні акти розташовані залежно від дати їх прийняття (хронологічна інкорпорація) або за предметною ознакою (тематична інкорпорація). Інкорпорація може бути офіційною, тобто здійснюватися від імені компетентних правотворчих органів держави, або неофіційною, яка проводиться видавництвами, науковими установами, навчальними закладами, окремими спеціалістами за власною ініціативою, без спеціального доручення правотворчого суб’єкта. У першому випадку збірники нормативних актів є офіційною формою їх оприлюднення, на них можна посилатися при вирішенні юридичних справ (наприклад, Офіційний вісник України), у другому – вони мають тільки довідково-інформаційний характер.

3.7. Правосвідомість і правова культура

Правосвідомість – це сукупність ідей, поглядів, уявлень, почуттів, емоцій, що виражають ставлення людей до права і державно-правових явищ.

Правосвідомість характеризується такими рисами:

– вона є різновидом суспільної свідомості;

– суб’єктами (носіями) правосвідомості виступають індивіди, колективи, суспільство в цілому;

– об’єктом правосвідомості є чинне право, а також правові явища, що існували в минулому або суспільні відносини, які потребують правового регулювання;

– правосвідомість існує у відповідних формах – внутрішніх (інтелектуальні, емоційні, вольові) і зовнішніх (теорії, концепції, документи);

– правосвідомість орієнтує суб’єктів права в соціально-правових ситуаціях («внутрішній» механізм регулювання поведінки людей).

1. Правова ідеологія – сукупність ідей, принципів, теорій, концепцій, які в систематизованій формі відображають і оцінюють правову дійсність. Для правової ідеології характерне цілеспрямоване наукове, у тому числі філософське, осмислення права не лише на рівні окремих проявів, а як цілісного явища, яке має свою власну цінність. Прикладом правової ідеології є різні теорії, концепції права (природно-правова, позитивістська, соціологічна та ін.).

2. Правова психологія – сукупність настроїв, почуттів, емоцій, переживань з приводу права та окремих правових явищ. Правова психологія виражає емоційне ставлення до права, вона стихійна, несистематизована, пов’язана з властивістю людей чуттєво відображати правове середовище, емоційно реагувати на правові явища. Проявами правової психології є, наприклад, відчуття справедливості, повага до прав і свобод людини або, навпаки, байдужість до беззаконня, страх перед відповідальністю.

Правосвідомість виконує певні функції: