Розділ «ГЛАВА XI. Острів Крим»

«Усе гаразд, — заспокоїлася вона. — Просто незграбно нахилилася».

Покінчивши з валізою, вона вийшла в сад, сіла на лавочку біля басейну, викурила сигарету й набрала повідомлення: «Коханий, у мене все добре. Зателефоную тобі з Москви. Люблю, цілую».

У повітрі було спекотно й сухо. Гули жуки. Небо було звично безхмарним. Сонце закотилося за дах їхнього будинку.

«Як же я скучила за дощем, за Москвою, за Альошенькою», — подумала вона. Під ложечкою знову кольнуло — і відпустило.

15 березня 2014 року. Сімферополь. Крим

Уже о сьомій вечора, коли Олексій давно відзнявся (знімав на вулицях міста російську техніку й патрулі) та відправив фотографії, його почали брати сумніви: чи замовити лайнове їдло в номер, чи самому спуститися в ресторан і спробувати лайнового їдла там.

Спочатку він поговорив телефоном із Ксюшею. Вона вже була в Москві. Обживала заново їхню квартиру на вулиці Правди, у якій він не був уже майже п’ятнадцять років. Ксюша не хотіла її нікому здавати. І портрети її славетних предків проводили нескінченні дні й ночі в товаристві одне одного, поступово покриваючись шарами набридливого московського пилу.

Третій день Ксюша боролася з пилом. Вона збиралася невдовзі приїхати до нього в Київ, бо ж йому все одно туди повертатися. Вона знала, шо в Москву йому їхати було небезпечно. Як знала й те, що це було пов’язане з його недовгим полоном у банди Бараєва, який за цей час устиг перетворитися з міжнародного терориста на путінського сокола на Північному Кавказі.

Але, на щастя, вона не знала, що Бараєв, унаслідок короткого й сповненого драматизму спілкування з її чоловіком, тоді ще простим московським фотографом, утратив двох своїх близьких родичів.

У ці деталі Олексій ні її, ані своє керівництво, та й взагалі нікого не посвячував. Це була маленька таємниця, яка назавжди пов’язала Олексія з Бараєвим і досі чекала свого вирішення.

Олексій, як завжди, заприсягнувся Ксюші у вічному коханні та пообіцяв приїхати до неї в Київ, «як тільки, так зразу».

Потім йому з Києва зателефонувала Ніка. Вони більше мовчали, ніж розмовляли, прислухаючись до дихання одне одного.

— Ти сумуєш за мною? — нарешті вимовила вона.

— Дуже, — обережно, хоча й без паузи, відповів він.

— Приїжджай, — сказала вона тихо і з такою інтонацією, наче це було питання, а не прохання.

— Як тільки, так зразу, — бадьоро відповів він і повідомив, що йому треба йти на прес-конференцію.

Олексій сів на ліжко, подивився на себе в дзеркало на протилежній стіні.

— Боже мій, — сказав він вголос. — Що ж я роблю? Що ж мені робити?

Їсти лайно, а тим паче спускатися в ресторан, йому більше не хотілося.

Телефон знову задзвонив. Це був його старий друг, Тимур Орловський, з приватного російського телеканалу «Сніг». Канал можна за передплатою дивитися в Інтернеті. Разом із радіостанцією «Эхо Москвы» і «Новой газетой» він залишався частиною того потьомкінського села демократії, яке Путін пестив і плекав як доказ, що російський пацієнт на ім’я Свобода Слова, незважаючи на втрату зору, слуху, рук, ніг і шкірних покривів, був радше живий, ніж мертвий.