Розділ «ГЛАВА XI. Острів Крим»

— Сядь, не відсвічуй, Толя, — спокійно і навіть якось відчужено сказав командир. — Наше діло маленьке. Чекаємо наказу. Лишаємося на базі. Готовність номер один. Усе. Тобі що, більше за всіх треба? З чого ти взяв, що час воєнний? У тебе хтось стріляє? І взагалі, найгірше чи найкраще, що може статися, це те, що тут буде Росія замість незалежної. Без кіпішу й без трупів, включно з нашими з тобою. Як зрозумів, прийом?

— Плюс, плюс, — тихо сказав Толя й сів.

У цей момент черговий без дзвінка гучно й вимогливо постукав у двері, потім прочинив їх, і вони побачили його видовжене обличчя з вибалушеними очима.

— Товаришу підполковнику, дозво… Коротше, подивіться самі за ворота. — Голова зникла, двері зачинилися.

Обидва командири маже побігли до воріт, на ходу поправляючи й застібаючи форму та залишивши кашкети у штабі.

Перед воротами, буквально за десять — п’ятнадцять метрів, стояла російська бронемашина «Тигр» без номерів, з великокаліберним кулеметом «Утьос», наведеним прямо на ворота. Позаду «Тигра» розвантажувалися три армійські «Урали», теж без номерів. Із них вистрибували солдати в новому обмундируванні ядучо-зеленого кольору. Вони поспіхом витягували з кузовів різне озброєння, від автоматів до кулеметів і гранатометів, і займали позиції для ведення вогню по периметру частини. Усе це робилося хоч і швидко, але організовано й діловито. Як на навчаннях. Ніхто нічого не говорив. Ніхто не вигукував накази. Ніхто не висував вимоги. Ніхто не ставив ультиматуми. Прибульці поводилися так, наче українських військових на базі не існувало взагалі, а якщо й існували, то були вони не більшими й не значущішими за мурах або мух. Так мають поводитися представники іншої, вищої цивілізації, коли захоплюють нову планету, на якій є якесь примітивне життя.

— Набирай Київ, б…дь! — заволав підполковник черговому, який стояв у них за спиною, і всі троє кинулися до штабу.

— Зв’язку нема, — доповів черговий через п’ять хвилин.

— Оце точно приїхали, — сказав підполковник, сів за стіл і дістав із кишені мобільник.

28 лютого 2014 року. Київ

Захеканий Степан увійшов, чи скоріше забіг до кав’ярні хвилин за п’ять після неї. У його руці були три жовті троянди, які починали в’янути.

— Ти чула новини? — сумбурно почав він, навіть не поцілувавши Ніку, а падаючи просто в курточці на стілець навпроти неї. — Росіяни всюди. Вони оточили всі наші військові частини в Криму.

— Стьопо, це, безумовно, важливо, але я хотіла поговорити про інше, — тихо, проте твердо сказала Ніка, дивлячись йому в очі через стіл. — Весілля скасовується.

— Що трапилося? Це через війну? — спокійно спитав Степан, гортаючи меню.

— Ні. Я кохаю іншого чоловіка.

Ніка й далі дивилася йому прямо в очі.

— Це такий жарт, так? — після паузи сказав Степан і жестом підізвав офіціантку. — Будь ласка, каву. Еспресо. Ти щось будеш? — Він знову обернувся до Ніки.

— Ні. Ти мене не чув?

— Чув. Ти кохаєш іншого, так?

— Так.