Розділ «ГЛАВА XI. Острів Крим»

Півроку тому вона нарешті зустріла Степана, і їй здалося, що вона відчула щось таке, що в її розумінні було дуже схоже на любов. Їй було добре в ліжку зі Степаном. Він був ніжним, уважним. Але їй ніколи, жодного разу не схотілося закричати від пристрасті, як писали у книгах чи показували в кіно.

Степан теж був стриманий, як справжній військовий. Він не кричав. Він сопів. Він взагалі був мовчазним. Але Ніка знала, що він кохає її, що він їй відданий, що він справжній, серйозний чоловік. Вона почувалася з ним спокійно. Саме спокійно. Ось ключове слово. Людям часом властиво в найважливіших життєвих рішеннях не шукати добро від добра, а вдовольнятися тим, що є. Звільнившись із армії «через безлад», Степан працював охоронцем у банку, а потім вечорами став навчати рукопашного бою молодь із «Правого сектора».

Підчас Майдану армійський досвід колишнього офіцера-десантника йому згодився як ніколи, особливо в дні справжніх вуличних боїв на Грушевського та Інститутській. Ніку трохи бентежили і його нинішня військова форма з червоно-чорною пов’язкою на рукаві, і те, що він дедалі більше часу проводив на барикадах, не посвячуючи її, чим вони з хлопцями займалися вечорами й ночами. Особливо останнього місяця, коли його відділення банку, розташоване на Грушевського, зачинили, і він досі не працював. Лише одного разу, коли зіткнення на тиждень припинились, він запросив її вночі на факельну ходу. Їй не сподобалось. Не дивно, що з факелами Андріївським узвозом пройшли чоловік сто, не більше.

Вона думала, що кохає Степана, що лише так вона й уміє кохати, а не інакше. І що це і є любов. Спокійна, достойна, проста. Не надто солодке яблуко, але й не гірке. І що головне не в тому, який він чоловік, який коханець, а яка він людина. Якось її близька подруга, ділячись своїми інтимними одкровеннями, спитала Ніку, а як у неї «в цьому сенсі».

— Та нормально, — відповіла та, одвівши погляд. «Нормально».

Іншого слова вона не дібрала. Любов, вона як вино. От хоча б рислінг. Кримський — кислятина, яка тхне діжкою, а німецький, мозельський — чиста насолода. Вона про це могла лише здогадуватися. Не про рислінг, звичайно.

Неминуща життєва мудрість «Аби людина була гарна» і визначала їхні стосунки. Точніше, її ставлення до нього. І ще. Вона походила зі стабільної, традиційної родини з маленького західноукраїнського містечка й хотіла все в коханні робити «правильно», як заведено.

Ніка дуже хотіла дитину. Саме від Степана. Вона була певна, що Степан буде гарним чоловіком і батьком, відданим і турботливим. Вона собі уявляла, як тримає на руках маленького хлопчика, такого ж гарного й великоокого, як сам Степан. І в ці хвилини їй здавалося, що вона кохає Степана. Не так, як у романах і в кіно, а як у житті, де все має бути стабільним і надійним. Саме так, а не інакше. «Стабільність» — ось що було головним у їхніх стосунках.

Коли з’явиться «малий», як вона сама собі говорила, усе стане на свої місця. Але замість малого з’явився Олексій, як прибулець з іншого світу, зовсім інший. Alien. Чужий. Він був не набагато балакучішим за Степана, але те, що він говорив, було таке важливе, звучало так інакше, так просто, тепло й красиво!

Вона з усмішкою згадувала, як він голосно й музично співав, приймаючи душ. Зараз він вийде з душу… Вона заплющила очі. Теплі хвилі знову покотилися в неї внизу живота.

Їй подобалося в ньому все. Те, як він вдягався, — непримітно, але дуже затишно й зі смаком. Його волосся, його губи, його шкіра, його запах. Його рот у поцілунку був таким живим, і якась невідома їй енергія іншого життя передавалася їй від нього чи сама зароджувалася всередині неї лише від одного доторку. Вона немов відривалася від землі під час їхнього поцілунку.

Він цілував її всю, і там, де ніхто ніколи не цілував. Їй подобалися його рухи. Дивлячись на нього збоку, вона не могла знайти в ньому недоліку й просто милувалася ним. Стрункий, підтягнутий, незважаючи на вік, який він не приховував, незважаючи на сиві скроні та сиву триденну щетину… Вона бачила в ньому людину з іншого світу, чоловіка з реклами Marlboro, як колись, сміючись, сказала.

— Але ж я не курю, — усміхнувся він.

— Мальборо-мен теж не курить, інакше він би не мав такого вигляду, — усміхнулася вона.

— Тобі не заважає моя щетина? — спитав він того вечора. — Не коле?

— Навпаки! — відповіла вона. — Я ніколи ще не цілувала бородатого чоловіка. Це так цікаво.

А як він рухався всередині неї тієї ночі… Якби вона зараз не сиділа, у неї підкосилися б ноги, як тоді, коли він своїм хрипавим напівшепотом спитав, чи підніметься вона до нього в номер. І замість того, щоби сказати: «Звісно, ні, вже пізно, дякую вам, до побачення», — вона коротко й дуже швидко сказала «так» і відчула, як Європейська площа навколо них одразу хитнулася.

А вона ж випила лише бокал, та й той не до кінця. Вона цілий вечір була в якомусь наркотичному стані, майже не чуючи, не розуміючи, що він їй каже. Вона не почувала незручності. Їй було так легко, так затишно з ним, наче він завжди був найближчою, найріднішою людиною в її житті. Наче раптом здійснилося те, що вона вивчила напам’ять ще у школі: «И в мыслях молвила: вот он!»[69].

Зала кав’ярні теж захиталася, коли вона згадала ту ніч і те, що вона тоді відчула вперше в житті. Ясно й чітко, як жінки відчувають обман, зраду, вагітність, любов. Відчула те, чого бувають позбавлені чимало жінок, проживши роки сімейного життя. І без чого, як вона тепер зрозуміла, жити не можна. Кохання — це завжди саме кохання, а не щось інше — «мабуть, любов» або «схоже, що любов». Кожен, хто мав це почуття (а кожен переживає його по-своєму), знає напевно: це кохання, і помилки тут не може бути…

Ніка піднесла чашку до губ, щоб якось приховати палаюче лице. Наче ті кілька людей, які були на ту хвилину в кав’ярні, з офіціанткою включно, усі разом дивляться на неї й здогадуються, що з нею насправді відбувається та чому.