Розділ «ГЛАВА XI. Острів Крим»

Вона згадала, як абсолютно природно й щиро прошепотіла йому слова, які не сказала б нізащо іншому, ні зараз, ні потім. А тоді все, що говорив і робив він, і все, що говорила й робила вона, здавалося саме тим, що слід робити й говорити. І нічим іншим.

— Ти — найкращий секс у моєму житті, — прошепотіла вона, і сама здивувалася тому, що вирвалося в неї само собою. Вона хотіла сказати не це й не так. Вона раптом знітилася так, що, якби на ній був одяг, він би спалахнув.

— А по-русски? — перепитав він, розуміючи, що вона сказала, але намагаючись пережартувати її збентеження.

— Ты самый лучший секс в моей жизни.

— Ладно, пусть остается по-украински, — сказав він, подумавши. Обоє розсміялися. Вона поклала голову йому на груди, обняла його рукою, наче пірнаючи пальцями в чисті й жорсткі хвилі його густого волосся. Їй було так гарно з ним, як ніколи в житті…

28 лютого 2014 року. Сімферополь

Таксист на ім’я Семен зупинив машину на під’їзді до аеропорту. Олексій повісив на себе обидві камери, вийшов з таксі й відразу помітив «зелених чоловічків». Зелені каски в новенькій камуфляжній матерії, гарно підігнані зелені формені польові курки й штани, заправлені у високі новенькі масивні армійські бутси. За плечима — гранатомети.

У руках автомати АК-100, теж новенькі, сяючі холодним металом. Таких нема на озброєнні українських військ. «Росіяни», — подумав Олексій. Підніс до очей камеру з об’єктивом 70—200. Зробив кілька знімків. Побачив у необхідному збільшенні, що в усіх повністю відсутні знаки розрізнення на формі.

Солдатів перед входом було не менше дюжини. Деякі стояли біля дверей. Інші парами прогулювалися перед будівлею. «Десантники або морпіхи», — вирішив Олексій, але те, що росіяни, сумніву не було. Коли він, не піднімаючи камер, але тримаючи їх у полі зору, підійшов кроків на десять до найближчого солдата, той зупинився, спрямував на Олексія дуло автомата й мовчки похитав головою. Олексій помахав йому рукою, мовляв, усе ясно, пробачте, батько, ми думали ви птах, розвернувся й пішов назад до машини. Ясніше нікуди. Це вторгнення.

Із машини він подзвонив Кетлін. Та досі була в Києві. Розповів їй, що відбувається. Вона роздратовано, наче він відірвав її від якихось важливіших новин, сказала: «Ми не можемо стверджувати, що це росіяни, лише на тій підставі, що на солдатах немаркована форма. Москва заперечує вторгнення», — і поклала слухавку.

На будівлі Верховної Ради Криму в центрі Сімферополя взагалі майорів на вітрі російський триколор. Головну будівлю республіки теж оточували озброєні до зубів «зелені чоловічки», які, проте, видавалися значно професійнішими, ніж ті, в аеропорті.

«ГРУ, — подумав Олексій. — Усе правильно. Урядовий об’єкт».

Таксист Семен, послухавши новини по радіо, між іншим просвітив його, що, виявляється, депутати республіканського парламенту провели позачергову сесію в будівлі, захопленій «зеленими чоловічками із сусідньої планети РФ», призначили референдум про незалежність та обрали новим прем’єром якогось «конкретного пацана-гопника на прізвисько Гоблін».

— Приїхали, — спокійно сказав Олексій.

— Ні, ще не приїхали, — діловито заперечив Семен. — «Москва» за рогом.

27 лютого 2014 року. Перевальне. Крим

У штабі 36-ї механізованої бригади берегової охорони України за довгим столом, схилившись над розкладеними картами, сиділи двоє: командир частини — підполковник, і його заступник — майор, молодший і весь якийсь неспокійний і смиканий, наче на незбалансованих шарнирах.

Майор різко скочив. Став ходити по кімнаті вперед-назад позаду огрядного командира. А той сидів, упираючись ліктями в карту, стуливши очі й обхопивши велику сивіючу й лисіючу голову руками.

— Саша, давай підженемо два-три танки й пару БТРів до Ради та ї…немо по ньому прямою наводкою з усіх гармат, як Єльцин по Білому дому, — заговорив скоромовкою майор, зупинившись за спиною підполковника. — Там же нікого нема, крім терористів.

Розх…чимо їх на повну. Прокинемося — розберемося. Скажемо, що за відсутності наказу діяли за інструкцією воєнного часу.