За багатьма положеннями, зокрема антикомунізмом, радикальний консерватизм близький до неоконсерватизму, або руху "нових правих", який майже одночасно виник і розвинувся у США та країнах Західної Європи. До головних ідеологів неоконсерватизму в США належать соціолог Деніел Белл (нар. 1919), Ірвінг Крістол (нар. 1920), соціолог і культуролог Натан Глезер (нар. 1923), філософ Лео Штраус (1899–1973).
Формування руху "нових правих" відбулося у 60-х роках XX ст. Його пов'язують з дією багатьох чинників: розвитком у Демократичній партії США "лівого" крила (В. Фулбрайт, Е. Кеннеді), що почало активний наступ на "адептів холодної війни" і декларувало курс "Нової політики", одним із ідеологів якого був Дж. Гелбрейт; поширенням антивоєнних і контркультурних рухів, передусім у молодіжному середовищі, та прагненням підтримки американської зовнішньої політики в світлі загроз з боку СРСР.
Цей напрям у США не мав організаційного оформлення, радше був представлений окремими дослідниками. Проте вони були досить активними в пропагуванні власних поглядів, мали потужний вплив на громадську думку і фактично домінували у Республіканській партії. Для них властиві були положення: визнання демократичних прав та свобод громадян і необхідності їхнього захисту. Вони вважали, що захист прав людини не належить до внутрішньої компетенції країни, а є міжнародною проблемою і передбачає втручання міжнародного співтовариства. По-друге, вони були переконані, що США є зразком демократії, отже, треба використовувати власний потенціал для захисту і поширення демократії у світі загалом. Основну увагу варто приділяти країнам, де існували авторитарні режими.
Антикомунізм був однією з головних ознак американських "нових правих". Фактично кожне концептуальне положення пов'язувалося з ідеєю захисту Америки від "лівої" загрози. Першорядними у внутрішньому житті США стали визначені питання охорони життя, боротьби за заборону абортів, засудження гомосексуалізму, лесбіянства, транссексуалізму, збереження традиційних сімейних цінностей тощо. У межах цього напряму представники "нових правих" виступали за звільнення жінок від позасімейної діяльності й повернення їх у родини, до дітей. У 80-х роках минулого століття цей напрям, який складався з інтелектуалів та політиків, сприяв обранню на посаду президента США Р. Рейгана, відповідно мав значний вплив на громадську думку під час його президентства, хоча вони не завжди погоджувалися з його лібертаріанським підходом до суспільних проблем. Упродовж 70–80-х років концептуальні засади "нових правих" визначально впливали на політику Республіканської партії США.
Ірвінга Крістола, фундатора часопису "Громадський/суспільний інтерес", вважають творцем поняття "неоконсерватизм". Найбільше концептуальне навантаження має його праця "Неоконсерватизм: автобіографія ідеї" (1999). Отже, неоконсерватизм виник як відповідь на розчарування в лібералізмі. Автор обґрунтовує значення капіталізму, приватної власності, родини, релігійних цінностей у житті людини. Релігія і родина мають непересічне значення для збереження та існування суспільства, тому вони повинні перебувати під захистом держави. Крістол вважав, що неоконсерватизм відрізняється від лібертаріанізму відмінним ставленням до держави, оскільки неоконсервативна держава не залишає особу сам на сам із її проблемами, хоча її допомога має певні межі. З огляду міжнародних проблем він зазначав, що США стали беззаперечним лідером усього світу, тому вони мають право запроваджувати глобальну гегемонію щодо поширення моральних, культурних, соціальних і політичних цінностей, зокрема демократії, ринкової економіки та поваги до свободи. Один із базових інструментів цієї місії – збройні сили, тому США мають забезпечити постійне зростання видатків на армію, пропагувати патріотизм серед своїх громадян.
Рух "нових правих" у Європі почав формуватися, подібно як і в США, у 60-ті роки XX ст. Термін "нові" використовували для окреслення відмінності від спадкоємців А. Гітлера та Б. Муссоліні, з одного боку, а з іншого – від традиційних "правих". Найбільш розвинутим цей рух був у Франції. Його ідеолог і лідер Ален де Бенуа (нар. 1943), відомий під псевдо Фабріс Лapoш, був одним із засновників та головним ідеологом створеної у січні 1969 р. Групи з вивчення європейської цивілізації (скорочена назва GRECE). Вона стала центром руху, який згодом назвали "новими правими", і наприкінці XX ст. охоплювала 500 членів.
У 70–90-х роках група видавала часописи "Елеман", "Фігаро-магазин", навколо яких формувалися консервативні групи і об'єднання. Праця А. де Бенуа "Погляд справа. Критична антологія сучасних ідей" (1977) отримала Велику премію Французької академії наук і стала своєрідним маніфестом цього руху. В ній декларувалось, що суспільна гомогенність є злом, унаслідок чого навіть християнська ідея рівності всіх перед Богом заперечувалась. Автор обстоював думку щодо біологічної нерівності людей, рас і народів. Натомість він пропагував засади суспільної нерівності, різнорідності, вважаючи їх базовими в організації та функціонуванні будь-якого суспільства, творчою основою суспільного розвитку і сутністю "правих" поглядів. Унаслідок цього вчений заперечував систему ліберальної демократії, замість якої треба було передати владу в суспільстві еліті, визнавав прийнятним встановлення диктатури.
Бенуа сформулював власну концепцію "Великої Європи," яка мала стати "третьою великою силою", поряд із США та СРСР, своєрідною альтернативою лібералізму і комунізму. Передумовою реалізації цієї концепції мали би бути: розпуск у Європі військово-політичних блоків, об'єднання Німеччини та створення нового європейського порядку, заснованого на засадах домінації кращих, враховуючи біологічну та расову нерівність людей. Головний засіб досягнення цієї мети – культурна революція. Бенуа вважав, що могутність є не лише політичним феноменом; вона також можлива у сфері культури і виявляється через культурну гегемонію. Суб'єктами, які покликані забезпечити цю гегемонію, мають бути інтелектуали, які ведуть культурну війну проти американської масової культури, що придушувала культурну ідентичність особи та зводила культуру до певної сукупності символів. Відкидання американізації, збереження індивідуальних європейських культур мало сприяти забезпеченню індивідуальності та власної оригінальності.
Особливість подальшої еволюції руху "нових правих" полягала в тому, що він став своєрідним запереченням позицій і діяльності традиційних "правих", зокрема, у Франції – голлістів, які перейшли на позиції лібералізму і були нездатними захистити європейську цивілізацію. Додаткову проблематику й аргументацію вони запозичили у Лe Пена і його "Національного фронту". Головними завданнями для них стали: зміцнення національної держави, відновлення втраченої єдності нації, консолідація правлячого класу, забезпечення порядку силою держави. Вони пропонували модель "функціональної демократії", спрямовану на посилення держави, національної ідентичності, регулювання імміграції. їм також були властиві засади елітаризму, але лише в контексті культури. Європейська культура, разом із суспільно-політичною системою, згідно з представниками цього напряму, зазнає глибокої кризи, причиною якої є нездатність традиційних правих сил запропонувати нові культурні цінності й об'єднати навколо них суспільство. Водночас вони виступають проти засад соціалізму, реалізованих у Франції попередніми політичними силами. Нині у Франції цей напрям репрезентують "Союз за народний рух" та президент Франції Ніколя Саркозі (нар. 1955).
Отже, консерватизм протягом XX ст. пройшов значний еволюційний шлях. Як і в більшості політичних доктрин, у консерватизмі співіснували концептуально відмінні напрями. Одночасно простежується певна логіка розвитку, яка полягає в переході від домінуючого авторитарного підходу на початку XX ст. до поступової абсорбції низки положень лібералізму в другій половині XX ст. У сучасному консерватизмі домінуючою ознакою є не концептуальна цілісність, а актуалізація сукупності окремих проблем, навколо яких відбулося формування самостійних напрямів. До певної міри причиною цього можна вважати потужні зміни в соціальній сфері, коли традиційна соціальна база консерватизму – панівні верстви зазнали потужної трансформації як завдяки активному проникненню представників інших суспільних груп, так і через зміну етнічної однорідності. Незважаючи на це, простежується постійне звернення різних напрямів консерватизму до базових положень: традиціоналізму, права й порядку, органіцизму, ієрархії, влади та власності. Відмінність концепцій сучасного консерватизму досить часто має також прив'язку до конкретних країн і політичних сил.
Запитання для самоконтролю
• 1. Чим зумовлено існування авторитарного напряму в консерватизмі першої половини XX ст.?
• 2. У чому полягає сутність "консервативноїреволюції"?
• 3. Що спільного і в чому відмінність між автори тарним кон серватизмом першої половини XX ст. і націонал соціалізмом у Німеччині?
• 4. Поясність місце, роль та сутність традиціоналізму в консерватизмі.
• 5. Чим зумовлювався зв'язок між консерватизмом і релігією?
• 6. У чому сутність лібертаризму? Окресліть його позиціонування щодо неолібералізму та консерватизму.
• 7. Що спільного і в чому відмінність між патерналістським консерватизмом і соціальним лібералізмом?
• 8. Чим був зумовлений антикомунізм консерватизму?
• 9. Що таке неоконсерватизм?
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія західних політичних вчень» автора Романюк А.С. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Консерватизм другої половини XX ст.“ на сторінці 2. Приємного читання.
