Розділ «IX»

Коли розбитими дорогами брели бійці, коли над полями носилися німецькі літаки і строчили з кулеметів не тільки по людях, а й по скотині, коли перестрашені люди не виходили не тільки з дворів, а й з хат, Йонька торохтів возом, як циганський конокрад. І де тільки, в біса, його не носило! З Чупахівського заводу привіз чувал цукру, хоч і обгорілого, проте солодкого: «Прийде зима — можна чаю випити!» Із Зінькова, з розбитих магазинів, прицупив три чували солі і п'ять хомутів, бо вже він добре знає, що у війну хомута не дістанеш. Був у нього реманент: два плуги, три борони, малесенька віялочка, яку він притарабанив з польового ступського табору. Уляна кожного разу, як він привозив до двору якесь майно, вичитувала, щоб він перестав їздити ночами, бо всадить хтось кулю межи лопатки та так десь і сконає на смердючих хомутах посеред глухого степу, але Йонька на те не зважав. Звісне діло, баба чорного пенька боїться, а він таки ж господар, і гріх йому, та ще й великий, не брати того добра, що само в руки пливе.

І він тяг, скільки міг. Копав сховища, хоронив, загрібав, замазував глиною під піччю, на горищі, у повітці, в клуні. Садиба тріщала від награбованого добра, а Йоньці ще мало. Він, може б, тяг і далі, та не розкусив, що за сила прийшла в село: чи вона байдуженька до крадіжок, чи, може, сувора? Отож треба почекати, роздивитися. І Йонька прищулився. Ніхто до нього не заглядав, і він ні до кого. Хіба коли приходив Гаврило позичити молока для дітей. Обмовлявся двома-трьома словами і, похмурий, неговіркий, ішов на свій перелаз. Він знав усі батькові штуки, осуджував його жадібність і все більше і більше відхилявся від нього. Бачив, які страждання переживає люд, і розумів, що вони будуть ще страшнішими. Всі думки його були по той бік фронту, де билися смерть і життя.

Спочатку, коли фронт відкотився недалеко ї чути було бої, він виглядав своїх з години на годину, з дня на день. В нього ще жевріла надія. Але коли все затихло, він зрозумів, що це надовго, і зробився недовірливим і замкнутим. Ні з ким яе говорив, ні до кого не ходив. Навіть із жінкою мало вступав у розмови. Єдина людина, з якою він міг балакати, була мати, і порозуміння між ними йшло не на словах, не в розмовах, а внутрішньою, духовною стороною.

Про батька вони майже не говорили. Один тільки раз Гаврило сказав матері:

— Що ж воно робиться, мамо? Люди ж усе бачать. А як повернуться наші, що скажуть? Хоч би ви йому втовкли в голову, що береш раз, а віддаєш сторицею.

— Кам'яну голову хоч об мур товчи — не пом'якшає.

— Та й що ж оце, з-за нього нам перед людьми очима блимати? Сорому набиратися?

— А що ж подієш? Хіба ж мало вговоряла? Та криву колоду до стіни не виправиш... У мене он за синами душечка болить, ані вдень ні вночі жура не пускає.

Йонька бачив, що на нього дмуться домашні, але був такий радий від своїх прихованих скарбів, що аж під печінкою співало.

«Заживу. Отеперечки заживу, — гомонів він сам до себе. — Колись в ручку поцілуєте, як я в синій чумарчині вас на тарантасі повезу. Гаврило із жінкою і дітьми сидітиме ззаду, а ми із старою — попереду. Нно-о! ф'юііть! А вони ж летять, як птиці, аж в очах мерехтить. А люди обертаються та питають одне одного:

«Хто ж то воно такий поїхав? Чи не цукрозаводчик?» — «Таке скажете, то ж Йонька Вихор подався на хутори до своєї рідні в гості». От як буде! Так що не гніть кирпи, а скоріться до мене ласкою, якщо хочете, щоб я вас у люди вивів...»

Як не радів своїм думкам Йонька, як не жебонів до того щиглика, що так і вичичикував у його грудях, а спокою у його житті не було. Недарма кажуть: чесному та бідному й колючка терпиться, а багатому та злодіяці й пуховики боки мнуть. Отак і Йоньці.

Не давало йому оте добро ні спокою, ні здоров'я. Від ранку і до вечора товкся у дворі, а роботі не було кінця. То годував корів, то коней, то зазирав до свиней, то слідкував за провіантом, щоб, бува, не передала Уляна зайвого, то, ховаючись, як злодій, ішов до комори, принюхувався, як лис до нори, чи нема якої порчі?

Особливо доглядав за хромом та підошвами, які залишив Федот. Не дай бог, поцвіте, тоді хоч головою об стіну. Кому воно таке потрібне? Хто його купить? Ось цюкне зима, треба буде чобота, а де ти його купиш?

Отоді він і розгорне свої рулони та по нових грішцях як ушкварне, от і буде бариш!..

Від клопотів і вічної тривоги Йонька висох, як вербове коріннячко, зробився легкий на ходу, борідка крутилася, як у селезня хвостик, а очі так і виблискують, так і шмигляють, як у лукавого шевця.

Нагірше доводилося уночі. Надворі темно, страшно, осінні дощі ллють, як із барила, а під повіткою наче хтось стоїть притаївшись. Може, конокрад до конюшні добирається, а клятий пес і не гавкне? Зодягається Йонька у сірячину, бере в сінях сокиру, чалапає по багнюці. Нема нікого. То вчора Уляна горстки біля повітки поставляла, от воно й здається, що хтось причаївся. Замок добрячий, гвинтовий, так що не повинно добратися. А там хто ж його знає. Треба пильнувати. Принюхується Йояька до колючої дірки, висмоктує з конюшні пропахле кінською мочею повітря, приплямкує губами: є коники, обзиваються, господаря почули.

Не менше клопоту з коровою і теличкою. Одне те, що треба кормів наготувати, щоб на всю зиму вистачило, а друге — німці забирали в селян худобу. Горішня частина села вже обідрана, як липка. І Йонька заметушився: треба рятувати добро. Коней відігнав у Беєві яри, покручені, глибокі, із чистою джерельною водою. е де пастися і води напитися. А щоб за кіньми було око, домовився із онучком Петрусем, що, коли догляне за кіньми, дасть йому дорогу забавку. Отже, коні влаштовані. Тепер з коровами так: теличка залишається вдома. Заберуть, кат її бери, не доїться. А корову треба відвести на Василів кут, до далекої рідні. Хутір у лісах та болотах, навколо дрімучі саги, осоки, дороги не наїж-джені, плутані — вдарять дощі, ні проїдеш, ні пройдеш. Німці туди й носа не покажуть. Там корівка і перебуде. А за те, що годуватимуть, — він віддячить. «Може, переда на чоботи дам, а може... Одним словом, там видно буде», — розмірковував Йонька, збираючись у дорогу.

Вирушив опівночі, вбраний у подертий кожух, шапку-вушанку і чоботи-дранки, наче той погорілець, у якого з господарства залишилася одна корівчина, і тепер він, бідний та нещасний, мандрує з нею до далеких родичів, щоб знайти притулок. Через плече — торба з харчами, в руках — ціпок.