Розділ «IX»

— Не забивався б ти, Йосипе, в таку далечінь. Німці по всіх дорогах, поліцаї, натрапиш — і телиці не радий будеш, — відраджувала Уляна.

— Еге, яка ж ти мудра та до бісового батька знаєш, — бубонів Йонька, залигуючи корову.

Як і завжди, він був невблаганний і невмолимий.

Перевіривши, чи не забув люльки, тютюну і кресала (у мішках вдома було повно сірників, але Йонька користувався кресалом), узяв корову за налигач, відкрив лозяні ворота, що вели до яру.

Спочатку Йонька йшов яром, потім Беєвою горою до битого шляху. Всюди було тихо, і він, погейкуючи на корівку, почав перебиратися через шлях і тільки перейшов, як почулося гудіння машини. Він погнав швидше в лісок і там причаївся. Дві машини, набиті німцями, видиралися на гору. Мотори ревли так, що в Ионьки трудило в ногах. Одна з них зупинилася, і шофер, відкривши капот, почав колупатися, другий німець-солдат присвічував ліхтариком. Промінь ліхтарика ковзав по машині і освітлював непорушні постаті солдат у касках. Вони сиділи, щільно притулившись один до одного, і дрімали.

— Прокляті ці російські дороги, вони нас зовсім замучать, — з досадою сказав той, що тримав ліхтарик, і, повісивши його на гудзик шинелі, вийняв сигарету, запалив запальнички. Маленький язичок захитався між долонями.

— Як довго ти стоятимеш?

— Одну хвилину. Зараз їдемо.

...Як я любив її над озером, в горах

Швейцарії, де водоспадів шум... —

півголосом заспівав солдат і, розстібаючи шинель, пішов до лісу, якраз до того місця, де стояв Йонька. Світло коливалося в такт його кроків і виписувало на деревах голубі вензелі. Йонька зняв з голови шапку і затулив коров'ячу морду. «Не дай же бог, помітить, отут нам з тобою і клинці заб'ють», — потерпав він, притискуючи до себе пахнучу кізяками шию корови.

Німець зупинився від нього в кількох кроках і став справляти нужду.

«Іч, розсівся, щоб тебе на рожен посадило», — закрутив носом Йонька.

Від машини хтось крикнув, німець схопився і, брязкаючи пряжкою, побіг на шосе.

«А що, довоювався, собачий сину, що й в... не дають?»

Коли машина зникла в темряві, Йонька одяг на голову шапку, висукав дулю:

— А що, відібрали теличку, чорти рижохвості?

Йонька рухався глухими дорогами, обходячи села й хутори, іноді зовсім бездоріжжям, стернями, левадами, тримаючись лісів і перелісків. Місяць світив з лівого боку, і по траві в райдужних коронах повільно сунуло дві тіні — Йоньчина і коров'яча. Йонька йшов попереду, корова — ззаду, і коли глянути на тіні, то здасться, що корова несе Йоньку на рогах.

Перед світанком похолоднішало, з корови піднімалася пара, з Ионьки також; вони сунули, ледве переставляючи ноги, хоча іти їм слід було швидше, щоб до того, як завидніе, прибитися до рибальських лісів і перебути день.

Вони брели довгою і широкою улоговиною, що сивіла під місячним сяйвом і курилася парою. Місяць був ясний і блискучий, як золотий турецький ятаган, на якого хукнули парою і насухо протерли оксамитом, потім став тужавіти, вицвітати і з золотого зробився білий. Східна околиця неба жевріла, як залишене на ніч вогнище пастухів; ширше розходилися понад землею золоті язики, підлизували знизу дрімливі скелі хмар. З хуторів понесло півнячим клекотом. Йонька вибивався із сил, наддавав ходу.