Розділ «XII»

Зима 1941—1942 року на Дону лягла рано. У вересні лили холодні, їдкі, як отрута, дощі, квасили суглинок так, що бик не міг витягнути ратиці. Дороги розбагнило: ні проїхати, ні пройти; евакуйована техніка — трактори, машини, комбайни, —намотавши на колеса десятки тонн густої, як смола, багнюки, забризкані, чорні, мокрі, чапіли по степу, провонюючи повітря бензиновим смородом. В калюжах — вода, змішана з машинним маслом,- запали — горітиме. Обабіч дороги — чорні кружала випаленого бур'яну, віхті обгорілої паклі, — то трактористи прогрівали мотори, палили вогнища, місили чобітьми грязюку, вичакловували із гарчливих моторів десятикратну силу, а тоді плюнули і розбрелися по найближчих хуторах варити куліш, перечікувати непогодь.

Там, по теплих хатах, вони милися, голилися, залицялися до самітних козачок, гнали з буряків самогон, кубрячили, нудилися, благальне зирили у степову безвість, затоплену холодною мжею. Коли ж пройде оцей нежить господень? Коли припиниться оцей відьмацький плач?

«Слинить і слинить, як скажена собака», — лаялися плечисті полтавчани, гнівно спльовуючи із крутих козацьких ганків.

— Моква, — похмуро і коротко кидали подоляки. — Відай, до другого пришестя тутка нам гибіти.

— Авось, подует северяга — разведрится, — втішали станичники.

Але непогодь не проходила. Над степом вовняними начосами висіло небо. По ярах з клекотом пінилася вода. Дон жовтів і каламутився, гнав посічену дощем хвилю, придонські ліси стояли чорні і холодні. Дощ ляскотів із металевим дзвоном.

Бовдури по хуторі дмухали кізяковим димом, що ішов не вгору, а вниз, синіми оборками зависав на тинах, доки і його не розмивало дощем. Евакуйована худоба, виснажена, табунилася у дворах, сумно повісивши голови, нюхала власні ратиці, — їсти не було чого.

Погінщики, брудні і сердиті, в мокрих брезентових плащах, що лопотіли, як жерсть, тинялися від хати до хати з погнутими відрами і міняли молоко на корм худобі. А з неба лило і лило без кінця, і серед білого дня над землею стояли такі сутінки, що хуторяни не пізнавали одне одного.

Так було з тиждень, а тоді задув із сходу вітер. І дув два дні, не перестаючи. Земля почала тужавіти, взялася шкіркою. Вдарила ожеледь. Знемічніла від голоду худоба розчахувалась. Кури дзьобали землю, як консервну банку. Дон зашумів, забризкав. В лісах стояв скляний дзвін — то на стовбурах лопалася льодяна кориця.

Підвечір вітер затих і цюкнув мороз, а вночі повалив сніг, тихий, густий: сяде на рукавицю — кожну сніжинку видно. Випав сніг — і все навколо повеселішало. Обрії поширшали, зробилися лункішими, степ уже не гомонів вітрами, а притих, скорився. У безмежному білому мовчанні лежали, присипані снігом, хутори. Димок пах присмаженою козацькою пишкою. Стальними кинджалами виблискував перший лід. Хтось прорубував ополонку, і поміж берегами витьохкувало і ляскало. Сніг сліпив очі людям і птиці. Щиглики билися у вікна, думали, що небо, і летіли на городи, клювали реп'яхи, збуджено крутили голівками в жокейських шапочках; синички в чорних фартушках і жовтеньких светрах вихвалялися: «Підсиню небо, підсиню небо»; горобчики мережали хрестиками сніжок, випрошували в господарів розвагу. «Дайте саночки, дайте саночки», — благали вони, піднявши хвостики козирком. І все раділо зимі — природа і птиця, тільки люди ненавиділи і проклинали її, замерзаючи в окопах, по степах, по лісах, по болотах, в непролазних хащах під снігами, виснажені, голодні, поранені, напрацьовані, і водночас просили більших снігів, жорстокіших морозів, скаженої снігової січки, такої шаленої, безконечної шарабури, щоб замело того німака на віки вічні, заморозило на костомаху, не дало йому, прасучому синові, ані кроку ступити.

І зима бралася, ніби чуючи благання рідних людей, давила, шаленіла. Мороз вишкрібав землю так, що димом обгорталася, дерева лопалися з тріском. На Дону гарматними залпами коловся лід і павичевим пером виблискував на свіжих зламах. Тихими зимовими вечорами, коли місяць золотим полозком ковзав по снігах, лишаючи на них сині ажурні тіні, в хуторах полускували тини, на колодязях спалахували при місяці льодяні зализні. Вони були міцні і тверді, мов криця, і коли господар зрубував їх, то з-під сокири при кожному ударі порскали іскри, сокира туманіла, а кленове слизьке сокирище прикипало до рук. Сніг не скрипів під ногами, а вищав, наче об нього мечі точили, повітря перехоплювало подих і било в голову, наче спирт.

В один із таких вечорів пустельним степом, брьо-хаючись по коліна в снігу, простувала півтисячна колона людей. Вів її закутаний у башлик чоловік. Він їхав на коні, згорбившись, уткнувшись бородою в хутряний комір, подрімуючи під шалений посвист вітру. Прокинувшись, вглядався з-під засніжених брів у степову глухомань, чи не чорніє десь попереду хутір, але старечі очі його йнялися сльозою, і він чітко не міг розгледіти, що там попереду, і знову опускав лице в комір, мерзлякувато поводив плечима.

Обіч нього їхав молодий, років двадцяти семи, міліціонер в кожусі і валянках та шапці-вушанці із шкіряним верхом. Він весь час крутився на коні (під ним кінь був добрий, справжній козацький стройовий) і, долаючи ревіння вітру, хрипко і простуджено кричав, щоб колона підтягнулася. Але підтягнутися їй не було ніякої можливості: виснажені двадцятикілометровим переходом, люди, обірвані, голодні і знесилені, ледве пересували ноги, як би молодий міліціонер не викручувався на коні і як би він не кричав. Власне, його ніхто не слухав. Усі йшли, нахиливши голови, безмовно, наче похоронна процесія. Вони вже не піднімали погляду і не вдивлялися в снігову млу, вони йшли, як ідуть приречені, їм все одно, коли впасти в сніг і скапіти від холоду — тепер чи через десять кроків.

Перший вершник, командир цієї колони, якій дано назву «трудова армія», людина надзвичайно доброї душі, веселої, навіть жартівливої вдачі, розумів стан своїх людей і всіма силами намагався їх підбадьорити і робив усе для того, щоб полегшити їх становище: на стоянках сам роз'їжджав по хатах і збирав теплі речі, бодай і старі — «не женитися ж їдемо, — говорив він при цьому, — а німцеві могили рити», і все, що де діставав — старі рукавиці, валянки, якийсь кожушисько, — все це віддавав людям, особливо тим, що були погано одягнені, а таких було чимало. Багатьох війна вигнала з хати ще влітку, на постачання ця «армія» не бралась і викручувалася на місцевих ресурсах.

Восени, тоді, коли вони копали шанці та протитанкові рови в тилу своїх відступаючих армій, було добре: ще не так холодно і їсти вдосталь. Навіть була своя кухня і продовольчий склад, і чечени кожного дня пороли кинджалами горло скотиняці, зловленій на дорогах та пастівниках. Але потім, коли худоба перейшла і помандрувала в тили, коли наступили дощі, а потім холода, робилося все трудніше діставати їжу, якої часто не вистачало навіть для фронтових частин, і старшини, вештаючись по тилах, добували її з надзвичайними труднощами. Коли нелегко було з діючою армією, то що тоді говорити про трудову, яку населення дуже влучно прозвало «арештантськими ротами».

Коли Зот Микитович (так звали командира колони) розумів становище своїх людей і намагався все зробити для того, щоб полегшити його, •за що його люди дуже любили, поважали і жартома про себе називали «капітан Чуркін» (від слова вурка, вуркін, насмішкувато — чуркін), то його молодий помічник Перехльостін ставився до них грубо, як до таких, яким від Радянської влади немає довір'я. Він покрикував і навіть знущався з них, називав не інакше, як «ракалія», «жлоби», і був переконаний, що йому доручили не просто людей, у яких трохи «підмочена репутація» і які з часом виправдають себе на роботі, одержать зброю і підуть, як і інші, громити ворога і стануть героями, гордістю рідної землі, — а що йому дали на контролювання найнебезпечніших державних злочинців, яких треба мучити голодом і холодом, і чим більше буде замучених, тим більша користь для Радянської влади. За це люди ненавиділи його люто і непримиренно, ніколи не звали його по імені чи прізвищу, а дражнили, як собаку, Хлястик, і було кілька випадків, що його хотіли прибити.

Ця жорстока, деспотична людина з обмеженим розумом не могла розуміти, що люди, які ішли тепер снігами, майже всі були вихідці з тих країв, які вже були під навалою німців, і що всі ці люди залишили там родини, і що в них боліло серце і душа за тими родинами, за рідною землею, за рідним краєм, і, таким чином, вони не могли бути ворогами Радянської влади, вони готові були зараз же одержати зброю і йти на смертний бій з ворогом. Але Хлястик цього не розумів і крутився на коні, наїжджав на стомлених людей, примушуючи іти швидше.

Зотич, повернувши коня мордою до колони, скривився, почувши, як ричить Хлястик, повагом, із старечою незграбністю зсунувся із сідла, розім'яв задубілі від холоду і їзди ноги, підкликав Хлястика. Той зага-рячив каблуками коня, послужливо приклав до шапки руку і трохи нахилився із сідла, готовий слухати, що йому скажуть. Зот Микитович, як тільки до нього під'їхав Хлястик, скривився і, не повернувши до нього обличчя,сказав:

— Скачи наперед і дізнайся, чи скоро хутір.