Розділ «XV»

Стояв над яром могутній дуб, а під ним топтався в снігу чоловік. Смушева шапка, куций кожушок, при боці шабля. З рубчатого темляка скапує місяць. Раптом чоловік насторожується: з білої мли почулося' коняче хропіння. «Куцу-куцу, куцу-куцу», — клацало об дугу залізне кільце. Снігами слалися конячі тіні.

Чоловік вийшов на дорогу, глухо спитав:

— Стой! Хто йде?

— Ступська поліція.

— Паняй ближче.

Із саней сплигнув високий чолов'яга і, плутаючись у шинелі, підійшов ближче.

— Це ти, Саливоне? — запитав, приглядаючись.

Чоловік у смушевій шапці вихопив шаблю і рубонув поліцая по шиї. Поліцай видихнув «гех» і впав у сніг. З розірваної артерії свиснула кров. Другий поліцай, віком майже хлопчисько, закляк у санях і просився, щоб його не вбивали.

Із яру вискочили озброєні люди і обступили сани. Порубаний поліцай харчав горлом і розгрібав руками червону кашу.

Оксен допитував:

— Куди ви їхали?

— У ліс ловити партизан.

— У тебе пропуск з комендатури?

— Там. У того, — клямцав зубами поліцай. Оксен підійшов до конаючого, перевернув ногою на спину і, вийнявши документи, поклав у свою бокову кишеню.

— Гони на Ступки, — наказав він, сідаючи в сани. Мозолим поліцай не міг розібрати віжок, — з-під льоги тягло смородом.

— Ану, піди витруси своє добро.

Поліцай хутенько зробив, що наказано, обмостився соломкою і вдарив по конях.

Десь у лункій млі загавкала тривожно лисиця. З теклини яру, жадібно ошкірившись, пробіг вовк; свіжа кров чманила його. В морозному повітрі — теплий конячий дух, шипіння полозків по снігу.

Біла пустеля мовчить. Місяць на ясенових санчатах спускається з горбів. Понад яругами костричаться дикі терни.